МРІЮ, ЩОБ ОНУКИ Й ПРАВНУКИ ЖИЛИ НАБАГАТО КРАЩЕ, НІЖ МИ

Зазвичай, коли наші земляки знайомляться один з одним, цікавляться звідки родом, де живе. А почувши, що із Сокола, не втримаються: «То ви із Сокола? Вам повезло!».

Цю білу заздрість можна зрозуміти, бо давно вже назва цього населеного пункту стала брендом, як нині модно казати. Символом, якщо хочете, щасливого, заможного, добротного життя, котре неодмінно пов’язують з ім’ям Сергія Микитовича КРОТІКА.

Головувати Сергій Кротік почав десь так років з п’ятнадцяти. Щоправда, це було в самодіяльному шкільному театрі в Гукові, де старшокласники організовували вистави. І чомусь саме нашому герою довіряли портфель, ну і, звісно, краватку з капелюхом. Хоча в дійсності юнак мріяв спочатку про медицину, трохи пізніше – допризовнику, котрий і навчався на «відмінно», і лижами захоплювався, пропонували вступати до Хмельницького танкового училища. Та випускник Кротік, дістаючись з товаришами пішки по снігах у мороз до Орининського військкомату, захворів невдовзі на пневмонію.

Після останнього дзвоника й урочистого вручення атестатів іменинників повезли на екскурсію до Кам’янця-Подільського, куди вирушили на кузові бортової вантажівки (старше покоління пам’ятає цей вид транспорту). Отож, оглядаючи історичні місця, гуляючи містом, дійшли до центрального ринку, де цигани почали нав’язувати веселому, безтурботному гурту свої послуги. Зрозуміло, що молоді всерйоз не сприймали цих пропозицій, та ось стара сербіянка, наблизившись до Сергія, скоромовкою випалила: «А ти не смійся, хлопче, а бути тобі, дорогенький, головою колгоспу і мати згодом двох синів. Ото ще згадаєш мене колись…».

Закінчивши зоотехнічне відділення сільгосптехнікуму з відзнакою, юний фахівець прибув до Жванця, аби остаточно визначитися з місцем роботи. Щось йому там «паперове» запропонували, на що Сергій одразу відповів, що хоче займатися справами безпосередньо в господарстві, на живій роботі…

– У такому випадку, – сказали хлопцю, – поїдеш у Сокіл, до голови – партизана, звідти вже два спеціалісти дременули. А ти спробуй, раптом у тебе вийде…

Приступаючи до своїх обов’язків, вісімнадцятилітній зоотехнік не мав у душі ніякого страху. А чого, власне, мав боятися хлопець з маленьких П’ятничан, де світанки починалися зі звичної нелегкої праці, та лише із сутінками мешканці поселення нарешті заходили до хати, попоравши господарку.

Так сталося, що вже з шестилітнього віку Сергій став правою рукою батьків у їхній багатодітній родині, хоча мав старшого на шість років брата.

…Влітку важкого 42-го місцеві хлопчаки випасали худобу. Хтось знайшов снаряд і тут же заходився розкручувати його, діти із цікавістю спостерігали.

Більш старші веліли Сергійкові та ще одному малому дивитися за коровами на протилежному куті, щоби не позаходили, бува, в пашню.

А за декілька хвилин пролунав страшний вибух, дим рвонувся вгору. Коли прибігли на те місце, побачили шість скалічених (на жаль, уже мертвих) тіл пастушків. Так загинув Сергіїв старший брат.

З тієї пори Серьожа враз подорослішав: наглядав за крихітними молодшими сестричками, доїв корів, готував їжу. В повоєнний час четвертокласник Сергій Кротік уже хвацько вправлявся із кіньми, підвозячи горох, жито до молотарки, допомагав татові з мамою у колгоспних справах. Батьки, як і бабуся з дідусем, були для нього прикладом самовідданої праці (тато пішов у небуття ще не старим – у 57 років, застудившись на ремонті біля холодного залізяччя).

На фермах колгоспу імені Сталіна, засукавши рукава, Сергій Кротік узявся наводити зразковий лад, так що дуже швидко порозумівся з головою, яким усіх лякали, – жодних конфліктів чи непорозумінь.

А тим часом на одному з клубних вечорів, де молодь танцювала босоніж по глиняній підлозі, Сергій вподобав симпатичну старшокласницю Соню, поки що не будуючи якихось особливих планів, бо йому ось-ось мало виповнитися дев’ятнадцять. Попереду чекала служба.

Чотири роки листувалися матрос Балтійського флоту Сергій Кротік і чарівна дівчина Соня, сподіваючись на радісну зустріч, яка відбулася з незрозумілих причин досить прохолодно: чи то молоді люди соромилися виявів сильних емоцій, чи то не такою уявляли собі довгоочікувану мить.

А треба відзначити, що наш служивий доклав неабияких зусиль, щоб скоротити час розлуки. Адже Сергія ще до демобілізації відправили дослужувати на цілинні землі. А оскільки він завжди віддавався роботі на всі сто, а може й, більше відсотків, мав шанси бути затриманим у Сибіру на невизначений термін, про що заявила жінка-полковник у тамтешньому комісаріаті. Та вона не знала, що має справу з наполегливим і по-хорошому впертим парубком. Тож, урешті-решт, здалася, мало не в обличчя жбурнувши Сергію пакет звільняючих від «повинностей» документів.

Додому хлопець летів на крилах, але не все на особистому фронті, як ми з’ясували, було так райдужно.

Хоча старшина І статті Сергій Кротік не впав тоді у відчай: не втрачаючи часу, вступив на заочне відділення сільгоспінституту й погодився їхати до сусіднього району на посаду директора відгодівельного пункту на цукровому заводі. Все ніби складалося непогано, та несподівано він отримує листа від Соні. Не гаючи ні хвилини, виїжджає до Сокола, де вони з Сонею і одружуються. Між іншим, ось-ось святкуватимуть 60-річчя їхнього спільного життя – кохання долає будь-які перепони.

Взагалі Сергій Микитович уважає, що за всіма його успіхами, злетами стоїть дружина: без неї, ніби без крил. А без них неможливо піднятися вгору.

У статусі сімейного, виховуючи двох діток (Ігоря і Сергія), головний зоотехнік Сергій Кротік не втратив запалу до улюбленої роботи: ферми в нього були показові, порядок там флотський, персонал згуртований і готовий трудитися ще краще.

– У чому секрет керівника Кротіка?

– А нема його. Все дуже просто: якщо сам зібраний, то і підлеглі будуть зібраними, розуміючи чим і для чого вони займаються.

– Люди довіряли Вам…

– Так, ніколи не брехав. Розбийся, а обіцянку виконай. Тому вийду між люди й не боюся дивитися їм в очі. А відтак і мене обманути не можна – за кілометр відчуваю фальш.

1967-го на загальних колгоспних зборах кандидатуру Сергія Кротіка було запропоновано на посаду голови. Що примітно – не начальство його «сватало», а рядові трударі висували.

– Але ж Вам тоді було трохи за тридцять.

– Тридцять один, якщо бути точним. Я і сам не очікував. Чесно, дружина з батьками були в паніці: такого молодого керівника ніхто не слухатиметься.

– Й насправді це ж величезна відповідальність, не кожному до снаги…

– Були трішки сумніви. Та в цілому мене це не відлякувало. Думав: «А чому б ні? Чим ризикую? Зате є шанс утілити в життя цікаві плани. У принципі спробувати, на що здатен».

Так розпочалися будні голови Сергія Кротіка. Ненормовані. Коли не вистачало 24 годин на добу. Коли всі справи були надважливими. Коли кожний колгоспник та його родина були центром Всесвіту – без перебільшення. Бо що він, Сергій Микитович Кротік, без цих людей? Заради них і працював. Хотілося, щоби матеріальна винагорода кожного з них відповідала витраченим зусиллям. Щоби справедливість перемагала, бо ж набідувався той народ досить. І голодував, і безправним був (паспорти не видавали селянам), і воював, і податками непомірними обкладався.

Тож, бувало, Сергій Микитович із секретарями після бюро вступав у суперечку, захищаючи право колгоспника отримувати не 250 грамів пшениці на зароблений карбованець, а 400. І таки добивався свого.

Когось дивувала його сміливість, хтось заздрив такій рішучості, а він увесь час пам’ятав, як його батьки казали дітям: «Побачите, ось прийде година – і ви будете жити добре».

Тож і наближав її разом зі своїми людьми. І клуб такий у селі збудували – ніде в області не було подібного. Згодом – церкву. А до того давав людям транспорт, аби могли святити паски у сусідів.

Школа, водогін, газ – всього не перерахуєш. Дружина вже й не докоряла, що сніданки, обіди в полі, роз’їздах безкінечних проводив. Й зустрічаючи чоловіка на пізню вечерю, уважно вислуховувала, радила, ділилася своїми успіхами. І досі Софія Полікарпівна є найпершим, найвірнішим другом.

Статки сокільчан з кожним роком збільшуються. А за роки незалежності, коли нарешті руки в очільників сільгосппідприємств були розв’язані, господарство швидкими темпами зміцнювалося й багатіло. Сіна стільки заготовляли – вся область з’їжджалася. Силос із високоякісного молдовського насіння щотижня розвозили по селах просто під хату. Власна пекарня. Дві їдальні, де зранку годували безкоштовно, а обідали за 30 копійок.

На весіллях дарували молодим заквітчану теличку (на фото), а, скажімо, сокільський хор «Дністровські зорі» їздив на гастролі аж до Польщі.

Звідси не виїжджали на заробітки за кордон. Навпаки. Привозили гостей звідтіля, аби знали, як може жити українське село.

Було, безперечно, й над чим голову поламати прославленому керівникові Сергію Кротіку. Особливо, коли можновладці взялися до реформування сільського господарства країни. Боляче було спостерігати за цією руйнівною діяльністю, занепадом того, що будувалося, як мовиться, потом і кров’ю десятиліттями. І, мабуть, сокільське господарство було чи не єдиним у нашому регіоні, котре всіма силами протистояло безглуздості рішень, недалекоглядності, непоміркованості.

У 2012 Сергій Микитович Кротік залишив посаду, не розпродавши, як це робили інші, нажите колективне майно. Передав агропідприємство під опіку потужного ТОВ СП «НІБУЛОН».

А тим, хто нині намагається повністю знищити Україну аграрну, корисно було б погортати томик французького філософа – письменника 18 сторіччя Жана-Жака Руссо, де є такі рядки, вкрай актуальні сьогодні: «Єдиний засіб утримати державу в стані незалежності від кого-небудь – це сільське господарство. Володій ви хоч усіма багатствами світу, якщо вам нема чим харчуватися – ви залежатимете від інших.

Торгівля створює багатство, але сільське господарство забезпечує свободу».

У часи розквіту сокільського господарства Сергія Кротіка номінували на Героя України, та хтось «наверху» пригальмував цю справу – обмежилися орденом. У Сергія Микитовича їх декілька: перший вручали йому в тридцять років. Є медалі. Є звання Заслуженого працівника сільського господарства України. На строковій службі іменний годинник Сергію Кротіку вручав особисто маршал Малиновський.

Ліцей у с.Сокіл носить ім’я Сергія Кротіка.

Та нагороди зовсім не зіпсували характер Сергія Микитовича – депутата багатьох скликань: ні пихи, ні зарозумілості, ні зверхності.

Простий, скромний нащадок хліборобського роду, він нізащо не дозволив би собі, скориставшись славою, посадою, широкими зв’язками, «ухопити» щось для себе. Окрім паїв, не має земельних угідь, не звів палаців, не прилаштував синів за протекцією.

Коли довелося лягати на підтримку до лікарні, тихенько зайняв місце в палаті на декілька ліжок, чим немало здивував нових сусідів. «Зачекайте, – мовив хтось, – це ж Ви – Кротік? Той самий?».

«Еге ж – засміявся, – він і є. Якщо ви про окрему палату, можу відповісти: «Кротік хто такий? Хлібороб. Чим і пишаюся».

Лариса МАСЛОВА.

P.S. Не могла не поцікавитися про найзаповітнішу мрію героя нашого нарису.

– Є така, – відгукнувся. – Хочу, щоб онуки й правнуки жили краще, ніж ми.