ПРО БЕЗХАТЬКІВ У ДОБУ КАРАНТИНУ
Життя – це найвища цінність. І неважливо, чи ти живеш у палаці та везеш п’яту точку на «лексусі», чи навпаки, рахуєш копійки від зарплати до авансу та їздиш на старому велосипеді – сонце для всіх гріє однаково. Проте є верства населення, якій не позаздриш. Їхнє життя явно не назвеш яскравим та безхмарним. Так, це люди без постійного місця проживання. То як же змінилось існування безпритульних під час карантину, який триває уже понад два місяці?
Це люди зі складною долею, які не змогли протистояти важким обставинам, піддалися власним слабкостям або банально стали жертвами шахраїв, ба більше – почасти навіть жертвами рідних, які безжально «виштовхали» їх на «смітник» долі. Утім, від суми та від тюрми ніхто не застрахований.
Прикро до сліз та боляче бачити на вулицях людей, які просять милостиню та відсипаються на громадських лавках. Проте якщо раніше, до карантину, безпритульний міг зайти на ринок та «поживитись» чимось добрим, на смітниках ресторанів чи кафе, підзаробити тимчасово вантажником, то після 12 березня 2020-го такої можливості у знедолених уже немає. Тож ми вирішили поцікавитись у місцевих безхатченків, як їм вдається виживати в умовах карантину.
– Доброго дня, хлопці! Як ви? Чи вплинув карантин на ваше життя?
– А ти як гадаєш?! Звісно, тяжко стало виживати…
– Чим і де ви харчуєтесь?
– Що за запитання? Залиш у спокої нас, хлопче!
– Все ж розкажіть. Звісно, допоможу трохи фінансово… Як звати вас? (Даю кожному по двадцятці – прим. автора).
– Я – Олексій. А це – Юра (відповідає патлатий з сивою бородою чолов’яга).
– Як вам останні 2 місяці ведеться?
– По-різному. Загалом – кепсько. Раніше ми частенько стояли біля храму білосніжного (собор Олександра Невського, – прим. автора). Там добрі люди нам давали поїсти і грошей. Крім того, в смітниках зараз майже порожньо.
– Що, в усіх?
– Майже… У тих, що біля кафе і ресторанів, взагалі нічого. Тільки є у дворі біля піцерії, як вона «Чентано, чи як… ну, тут, біля ринку. Доводиться обійти ще з десяток «точок», щоб хоч щось знайти.
– На минулому тижні була досить прохолодна погода. Кудись ходили грітись?
– Жартуєш?! Раніше рятувались на автовокзалі або йшли на залізничний, а тепер нікуди – всюди зачинено. Добре, що нині хороша погода, тепло, можемо й на вулиці перекантуватися. От назбираємо картону за день і підстеляємо, щоб не замерзнути. Зараз все одно ніде той картон та папір подіти… Добрі люди одяг теплий принесли…
– Не працюють приймальні пункти?
– Жоден не працював, тільки декілька днів назад відкрили один на «Черьомушках», от сьогодні і стягуємо, що збирали місяць… Тільки далеко нести… А цигаркою не пригостиш?
– Не палю… А як так сталося, що опинилися на вулиці?
– Ооо… Складні питання …ми поспішаємо взагалі-то.
– Добро, додам вам ще й на цигарки… Розкажіть трохи про себе (даю купюру із зображенням першого президента України).
– Ну, що там розповідати, – починає Олексій, – ще в сорок мене вигнала дружина, точніше новий її співмешканець. Це було приблизно 2010-2011 року. Точно не пам’ятаю…. З тих пір – на вулиці. Ще декілька років тому хотів поїхати за кордон на заробітки, але маю судимість, тому не «виїзний». Родом я з Вінниччини.
– А як же тут опинилися?
– Була тут у мене дама серця, але вже давно наші дороги розійшлися, так і залишився тут… Нікуди подітись, у мене родина в Росії, а батьки давно покійні.
– А я місцевий, ну майже, з району – підхоплює Юрій, – але діти вигнали мене. А колись був небідний: мав бус, їздив за товаром на «Калинівський ринок» у Чернівці. Все пішло…
– Як? А житло?
– А що житло? Дочка продала квартиру і виїхала до Львова. А я жив на той час уже з іншою жінкою, але вона, на жаль, померла. У неї стався інсульт… Згодом родичі покійної вказали мені на двері. От така історія.
– Як вважаєте, допоможе карантин вберегтися від коронавірусу?
– Хто знає… Думаю, ні. А от для таких людей, як ми, – то справжнє пекло. Добре, що літо починається… Може, скоро закінчиться цей клятий вірус.
– А маски у вас є? Чому не носите?
– Одягаємо, коли заходимо до магазину, бо ж не пустять інакше. А ще є сенс нюхати свій вчорашній перегар (посміхається).
– Наскільки знаю, на вул. Соборна влаштовують щовівторка безкоштовні обіди. Ви ходите туди?
– Так, на першу годину дня, але там не обіди, а лише дають пайок з собою. Потрібно приходити з власним посудом… Де його взяти? Був, але загубили.
До безхатьків у більшості склалося упереджене ставлення, та серед них є й такі, що знають по кілька мов, мають дипломи інженерів чи в минулому були спортсменами. Звісно, це не про всіх, бо почасти це люди з судимістю, які саме через це не змогли влаштуватись у житті. Їм потрібна не тільки матеріальна допомога, а й перш за все психологічна, медична підтримка, допомога у працевлаштуванні. До слова, у Києві існує центр обліку та цільової допомоги безпритульним.
Кажуть, коли йдеш сходинками життя вгору, – не забувай зі всіма вітатись, бо коли спускатимешся вниз, хоч один, та все ж простягне руку.
Денис ГАНЧУК.
Автор:
admin
