Я ПОТРІБЕН ЛЮДЯМ, А ВОНИ – МЕНІ

Володя ЛАБАНСЬКИЙ зі Слобідки Гуменецької ніби й нічим особливим не відрізнявся від своїх однолітків, на долю котрих випала окупація, повоєнна розруха, голод 1947-го, часом серйозні травми, отримані на замінованих полях чи лісових галявинах, мрія про справжній футбольний м’яч, а не з ганчір’я.

І все ж було в ньому щось таке, що не так часто зустрічається у пересічних хлопчаках – пташиний спів, гуркіт автомобіля, плескіт води в озері чи шум буревію йому хотілося перекласти на мову не зовсім звичну й водночас зрозумілу всім.

Звісно, що турбувати вічно завантаженого тата – тракториста, чи маму, котра тяжко трудилася в ланці, своїми думками з неозначеними обріями малий школярик нізащо б не наважився. Та дядько, котрий, можливо, і здогадувався про фантазії небожа, подарував Володі гармошку. І треба ж було так угадати: хлопець, можна сказати, днював і ночував з інструментом.

Зрозуміло, що в родині, де виховувалося трійко дітей, ніхто не звільнявся від повсякденних обов’язків по господарству, тож і хлопчині доводилося займатися усілякими домашніми справами. Та хотілося упоратися зі всім якнайшвидше, аби повернутися до свого голосистого друга, котрий ніколи не набридав, а навпаки, спонукав до праці, де наполегливість і впертість лише вітаються.

– Отож, Володимире Даниловичу, це стало Вашим хобі?

– Ні-ні, це не можна називати просто захопленням. Це була доля, котра обов’язково дається кожній людині. Тож вона, людина, має усупереч усьому прожити її, пройти…

Запитувати Володимира Лабанського, чи не обтяжувала вона його хоча б інколи, було б неправильно і некоректно, адже цього музиканта знає увесь Кам’янець, район і область. Утім, брати можна й ширше – в Києві, в палаці «Україна», захищав честь Хмельниччини, концертував і в Умані, й у Житомирі… Фестивалі, врочисті виступи при всьому нашому бажанні перерахувати практично неможливо.

…А як пишалися сином тоді, ще на початку його творчого шляху, мама Катерина й тато Данило, бо більш хвацького акомпаніатора на танцях у сільському клубі годі було шукати. Тож старший брат Олексій (теж музикант), розгледівши в молодшому яскравий талант, подарував Володі баяна.

Після школи герой нашого нарису не сумнівався у тому, де має продовжити навчання, а відтак став студентом Чернівецького музичного училища.

У подальшому життя підносило Володимиру Даниловичу не завжди приємні сюрпризи – траплялися якісь непорозуміння, в особистому житті не все було так райдужно, та в цілому він уважає себе щасливою людиною. Формулює це коротко: «Я потрібен людям, а вони – мені».

А щасливим був не тільки з того, що займався улюбленою справою (ні в чому іншому себе не бачив), а й тому, що його фах потребував щоденної кропіткої роботи, немалих зусиль, щоби щовечора виходити на сцену, даруючи глядацькому залу не сурогат, не підробку, а справжнє, високе мистецтво.

– Оцінка аудиторії – найголовніший критерій?

– Так, а тому відповідальність музиканта перед самим собою – надважливо.

– Піку майстерності можна досягати за яких умов?

– Неможливо. Це безкінечна робота над собою.

– Виходить, «каторжний труд»?

– Якщо і «каторга», то дуже комфортна й мила моєму серцю. Це те, про що я мріяв завжди.

Його називали «професором» у хоровому співі, віртуозним виконавцем, на що, між іншим, вказували і його успішне багаторічне керівництво колективом «Квітка на камені», вокальним гуртом «Ясени» (сільськогосподарський виш), народним жіночим вокальним ансамблем (на цементному й на «Електроприладі»), жіночим хором і оркестром у військовому училищі, співочими дуетами та сольними виступами…

– День у Вас, Володимире Даниловичу, був точно ненормований?

– Специфіка професії: з 10 до 13 репетиції, а після 13-ої уже до безкінечності, тобто до ночі. Прекрасні були часи!

– Творча атмосфера надихала?

– Ще й як! У нашому середовищі ніколи не почуєш, вибачайте, нецензурщини, грубощів… Одним словом, панують світло, радість, здорова конкуренція і нові, захоплюючі плани. Тут не живеш «від» і «до», а віддаєшся сповна. Оце і є щастя.

Як і кожному з нас, відпочинок потребувався і Володимиру Даниловичу, тож віднаходив його в читанні. Книгу обожнює й до цього дня, хоча зір, коли тобі за вісімдесят, має таку сумну властивість погіршуватися. А раніше чим тільки не цікавився: виписував «Роман-газету», де з’являлися новинки від найкращих письменників, вабила наукова література, пригодницька – усе це було відмінним відпочинком і свого роду, якщо хочете, релаксом.

Узагалі так складалося, що Володимир Данилович упродовж усієї професійної кар’єри не втомлювався учитися. Так, із червоним дипломом закінчив у свій час і Всесоюзний заочний університет культури й мистецтв.

Жага до нового, незвіданого супроводжує його все життя – цьому можна тільки по-хорошому позаздрити. А з іншого боку – це необхідність, без якої не може обійтися поважаючий себе митець. А ми додамо: гарний митець.

Власне, з Олексія і Володимира Лабанських розпочалася династія відомих на Поділлі музикантів. У нашому регіоні, до прикладу, добре знають Віктора та В’ячеслава Лабанських – вельми вправних музикантів й очільників співочих колективів, чим і пишаємося, адже талант для того і дається Богом людині, щоби служити іншим, радуючи й підносячи на високий духовний рівень наше буття.

Лариса МАСЛОВА.