90-річний ювілей зустрів Микола Цісар з с. Гринчук

Подільський край завжди славився своїми людьми. Україну називають краєм трударів, бо люди, що живуть тут, великі працелюби, вміють гарно обробляти землю і ростити на ній хороші врожаї. Кожен довгожитель нашого краю – це унікальна людина зі своєю життєвою мудрістю, людина, яка може повідати нам, своїм нащадкам, про кожну вагому в історії держави подію.

Далекий 1928 рік. У селі Гринчук тодішньої Кам’янець-Подільської області у працелюбній сім’ї Гаврила Цісаря народився син Микола. Хлопчина ще з дитячих років мріяв вирости гарним господарем, завжди допомагав батькам по господарству, дуже любив домашніх тварин, а особливо коня, якого батько називав годувальником. Малий Миколка дивувався цьому, оскільки ж це люди годували коня. Та з часом він зрозумів значення татових слів: багатодітна сім’я (а дітей було п’ятеро), яка мала коника, – вважалася заможною.

Хлопчина ріс у дружній родині, але доля посилає важке випробування. Про страшні роки голодомору 1932-33 років Микола Гаврилович пам’ятає мало. Але завжди цілує хліб, коли бере його до рук. Згадує і плаче:

– Влада забирала врожай. Хліб, зерно – вигрібали усе. Староста з людьми ходили по хатах і забирали, що у кого було. Люди зерно ховали по коминах, потроху закопували. Ми збирали колоски і здавали за копійки, а ще ходили по полях і збирали дворічну картоплю, вибирали крохмаль і пекли з нього млинці. Була у нас конячка, яку тримали в сінях, бо боялися, щоб ніхто не викрав…

1938 року пішов до Гринчуцької школи, де провчився три роки. Мрії хлопця про навчання обірвала війна. Батько і старший брат пішли на фронт, а мати залишилася вдома з дітьми. Піклування про родину лягло на плечі Миколи. Війна зачепила село далекого 1944-го, навесні, коли радянські війська звільняли Україну. Ох, і страшно було, коли падали підбиті літаки, зовсім поруч зі схованкою розривалися снаряди. Але усе це тривало недовго – фашистів погнали, а мирні жителі взялися до відбудови своїх домівок. Коли німці залишали село і свої пожитки, люди підбирали усе, а особливо теплі ковдри. Миколка ж узяв шовковий шнурочок, яким була зв’язана ковдра, аби прив’язати песика.

Старший брат загинув на війні. Та й батьки померли рано. Дітей з родини позабирали родичі.

Закінчилася війна. Доводилося починати усе спочатку. У перші повоєнні роки люди у нашому селі, коли виходили у поле, нерідко самі впрягалися в плуг або впрягали велику рогату худобу. Про навчання Миколка навіть уже й не мріяв.

Друга хвиля голодомору змусила Миколу Гавриловича поїхати на заробітки у Західну Україну. Працював у заможних господарів, доглядав свиней, худобу, а платили – їжею. Довелося ще й попрацювати на Донбасі. Але туга за батьківщиною взяла верх.

Повернувся у рідне село і пішов працювати у колгосп. Друзі одружувалися, а Микола усе задивлявся на дівчат. Та й не помітив, коли й закохався у свою Мальвіну. Одружилися, прожили у шлюбі 50 років, відсвяткували золоте весілля. Ще жити й радіти за велику родину, але 2013-го дружина померла.

Усе життя Микола Гаврилович трудився у колгоспі: на току перекидав пшеницю на елеваторі, мав свій «транспорт» – коника, бо працював їздовим. А колись їздовий на селі – це перша людина, з якою можна було домовитися. З часом освоїв професію різника, а різник-шульга взагалі дуже рідко трапляється. Усе життя ювіляра – це недоспані ночі, напружені дні, висушене сонцем обличчя і мокра від поту сорочка.

Нині велика родина часто збирається у дідуся. 28 травня 2018 року оселя Миколи Гавриловича Цісаря знову наповнилася дитячим сміхом, радісними обличчями та щирими побажаннями, адже 90-річний ювіляр зібрав за родинним столом 3 дітей, 6 онуків, 2 правнуків і 3 праправнуків.

Жванецька територіальна громада.

 

Додати коментар