Зберігаючи природу, бережемо й душу

Іван прокидається рано. А ви як думали – не на поверхах живе, а в селі. Господарство чимале: треба заглянути до корівки, перевірити, чи кури яєць не нанесли, та й глянути, чого там порося розрохкалося…

О, ще комору відвідати, бо ж сніданок уже на носі, але там чомусь зачинено – на колодці зв’язка ключів. Поторкав, але що з того – не вміє він тими відмичками маніпулювати. З досади змахнув крильми й подибав геть на високих ногах будити господарів, аби свого лелеку годували…

Будильників в оселі Лісових й не заводили: багаторічна звичка робить справу краще за будь-який дзвінок.

І хоча найвіддаленіше село району давно вже не може похвалитися гущиною тамтешнього населення на квадратний кілометр, роботи для працьовитих рук і кмітливих голів тут вистачає. Щоправда, інфраструктури, як нині модно висловлюватися, на цій території м’яко кажучи, обмаль – ні садочка, ні школи, ні магазину, ні амбулаторії, та все ж мешканці її дають собі раду, не сподіваючись на різного роду дотації, пільги, субсидії…

От і Валерій, отримавши колись доволі престижну професію, зустрів свою долю в Мілівцях й осів у них назавжди. Це такі, як він і його дружина Марина, не дають щезнути остаточно подібним населеним пунктам з географічних карт і реальності, підтримуючи в них життя, а заодно й старіюче населення, котре потребує і уваги, і конкретної допомоги.

Робочий день у Валерія Лісового ненормований. Виходить з дому, коли ледь засіріє, повертається, бува, й у темноті. А то ще інколи треба й вночі навідатися на своє робоче місце. Це коли на ввіреній йому ділянці безчинствують.

Валерій – лісник, тож відповідає за охорону й пожежну безпеку 300 гектарів зелених насаджень і, звісно ж, за лісове «населення» – диких кабанчиків, кіз, лисів і зайців, різноманітне птаство.

Отож, разом із ним, очільницею комунального підприємства «Надра Кам’янеччини» при районній раді Ніною Скавренюк та інженером з охорони лісу Юрієм Валяровським «інспектуємо» молоденькі насадження дубів.

«І усе вручну?» – запитую у Валерія. Сміється: «Я ж екскаваторник у минулому, тож ним і повикопували ями. Скільки того діла…».

Насправді праця лісівника надзвичайно важка незалежно від сезону: закладання майбутнього лісу, догляд за щойно висадженим, розчистка, вирубка сухостою, відвантаження і транспортування вибракуваного… Ліс не можна «закривати» на вихідні, свята.

А он якісь спритники, що приїздили на джипах порибалити на Збручі, безжалісно ламають гілки на ще не зміцнілих дубочках, бо їм, бачте, після пікніку кортить попаритися у баньці свіжими віничками. Спробуй-но встигнути всюди! А буває ще й погроз наслухається від браконьєрів – і це в кращому випадку. В гіршому – розправляються фізично. Отож, чи не жалкує Валерій Петрович, що зголосився на таку серйозну й відповідальну справу?

«Хочеться, – відповідає, – залишити по собі пам’ять для нащадків». Трудитися звик змалку, бо ж татова наука була хоч і старою, як світ, та ніхто поки що не придумав нічого мудрішого: «Робота, робота і ще раз робота». Саме вона є і розрадою, і джерелом добробуту, і ліками від дурощів.

Учора Іван потрапив на «губу» – проштрафився. Часом таке втне, що доводиться і міри приймати. Та до гостей його випускають. …Малюком він випав з гнізда, а батьки відмовилися від нього. Подружжя Лісових виходжувало пташеня, котре, підрісши, не захотіло покидати людське обійстя. Ось уже шостий рік, коли лелеки відлітають у вирій, почувається хазяїном усіх гнізд: в одному посидить, у другому, третьому…

«Маєш тобі, – здивується хтось з місцевих, угледівши на високому кругові цибатого птаха, – це що ж весна після листопада має бути? Ховайся, дурнику, бо ж ось-ось сніг упаде…».

А Івану хоч би що! Його людське тепло зігріває, та й компанія у нього підходяща зібралася – голуб Только, наприклад. Його голеньке застигаюче тільце знайшли неподалік, думали закопати, а сердечко, як з’ясувалося, ще билось – впустив йому Валерій шприцом водички у дзьобик і він ожив. Нині цей красень кольору кави з молоком став загальним улюбленцем.

Недовго, але жило на цьому ж подвір’ї й сімейство маленьких пугачів, та, опірившись трохи, втекли до лісу – і правильно, є тепер кому вночі нечисту силу відлякувати.

 Ні, невипадково, коли старий лісник пішов на пенсію, вибір зупинили на Валерієві Лісовому. І прізвище, як ви помітили, відповідає займаній посаді… Головне ж, шукали людину тверезу, помірковану, з господарським вогником, чесну й принципову, котрій було б ще близьке те середовище, яке ми називаємо природою.

Такі, як він, не пройдуть повз зруйноване негодою або ж лихими руками гніздо, не дозволять перетворити живописну галявину на смітник або безкарно розкрадати державне багатство, не стануть «накривати поляну», підлещуючись до перевіряючих, бо роблять на своєму місці все можливе, аби зелені легені планети дихали на повну, оздоровлюючи навколишній світ, у тому числі й душі тих, кому належить захищати споконвічного друга людства – ліс.

Дорогою розмовляємо з Ніною Дмитрівною Скавренюк про проблеми сучасного лісового господарства. Кому ж, як не їй, інженерові з багаторічним стажем, знати всі больові точки, тонкощі та перспективи розвитку цієї надважливої галузі, в яку вона прийшла молоденьким фахівцем одразу після закінчення Київської академії.

Вона рішуче відмітає фейкові розповіді про занепад українських лісів, «змонтованих» охочими до сенсацій журналістами, бо впевнена, що наразі тисячі гарних спеціалістів опікуються зеленими масивами країни, грамотно й по-хазяйськи даючи їм друге життя, оновлюючи їх і працюючи на підвищення якості.

Зокрема, під її керівництвом не трудяться пияки чи нероби, або схильні плутати, де своє, а де чуже – кадри вирішують усе. Ті, кому небайдуже майбутнє лісу, отримують і гідну зарплату, і забезпечені певним соціальним пакетом, інструментами, спецодягом, заохочуються матеріально – так, як має бути в цивілізованих господарствах.

Тож усьому колективу напередодні Дня працівників лісу хочеться присвятити найщиріші побажання, щоби й надалі народне багатство зміцнювалося і множилося завдяки шляхетній праці лісової гвардії.

І десь там, на межі з Тернопільською областю, у хорошій родині живе симпатична птаха Іван. І хтозна, може, за деякий час знайде наш знайомий собі пару і захоче полетіти туди, де нема зими. А от чи повернеться? Мабуть, що так. Бо вдячність – неабияка сила. І принесе наш Іван на своїх крилах не тільки весну, а й надію на краще.

Лариса МАСЛОВА.