Подвижниця

Указом Президента Республіки Польща Анджея Дуди мешканку села Колибаївка Валентину ВРУБЛЕВСЬКУ нещодавно нагороджено командорським хрестом ордена «За заслуги перед Річчю Посполитою».

Безумовно, пані Рафалі (церковне ім’я) було приємно отримати нагороду з рук Міністра Канцелярії Президента Адама Квятковського, бо ж насправді впродовж багатьох десятиліть Валентина Євгенівна своєю діяльністю сприяла поширенню культури й мови, збереженню польської спадщини в Україні. Тож сільська громада на чолі з Михайлом Желізником пишається цією подією, вважаючи це також справедливим вшануванням пам’яті тих, хто постраждав за свободу віросповідання в часи репресій.

…Навесні 1932-го багатодітна родина Врублевських, де було семеро дітей, раділа теплу, першій зелені. Та доля в особах  «вождя народів» і його поплічників розпорядилася інакше.

– Дуже хотілося їсти… Молодший братик наївся зелених пуп’янків і помер, – на очах Валентини Євгенівни з’являються сльози.

Тато помер ще до тих страшних подій, а матері з з дітьми доводилося рятуватися листочками, корінням – усім, що можна було пережувати… Взимку й цього не було.

…Сидимо на лавочці у чисто прибраній хаті (і дарма, що господиня не має обох рук), розмовляємо, передивляємося старі фотографії, прошу показати нагороди.

  • Для мене це не головне, – зізнається пані Валентина, – аби в усіх все було добре.

А ось костелом сільським вона дуже пишається. І їй зовсім не жаль того часу й сил, які витратила, виконуючи доручення громади, на походи кабінетами високих начальників.

Заходимо до храму. Тут дивовижні спокій і тиша. Затишно. Красиво. Звуки органу, зливаючись зі світлом і теплом, створюють неповторну гармонію.

1936 р. сім’ї з польським корінням висилали до Казахстану, потрапила до «чорних списків» і родина Валентини. Цілина зустріла новоселів холодом і землянками, в яких тіснилися по декілька сімей.

Тривала Друга Світова війна. У лютий холод 18-річна трактористка Валя мила запчастини в солярці, після чого вирушила за продуктами. Буревій збивав з ніг, дорои ніякої, видимість нульова. Скільки минуло часу, вона не знала, а коли прийшла до тями в лікарняній палаті, кисті рук були ампутовані: хірург рятував її від гангрени.

На Різдво 1948 року Валентина з мамою та сестрою повернулися додому. Не стримуючи сліз, оглядала кімнату з вибитими вікнами, розбитими дверима, шаром інею та цвілі на стінах. Але це був їхній дім, збудований ще дідами, тому всі біди тут здавалися здоланними. Не знімаючи фуфайок, рушили до січкарні – найперше треба було соломою позатикати великі дірки, щоб вітер не гуляв…

І хоч Валентина мала пенсійне посвідчення, отримуючи допомогу від держави аж 8 з копійками карбованців, не відчувала себе нещасною. Вродливіа, молода, звична до повсякденної селянської праці, вона не тужила на самоті, а тягнулася до людей. І з деяких пір почала замислюватися над тим, як згуртувати згорьованих післявоєнною розрухою, нуждою, втратами молодь, старших, дітей, розуміючи, що людина може залишатися людиною, тільки якщо живе з вірою, надією, за вічними заповідями. Отож, вирушила до Києва та Москви. Там, як вона міркувала, у «високих» кабінетах мають дослухатися до неї й дати дозвіл громаді на спорудження костелу. Дозвіл таки дали, а от кошти, матеріал мали віднайти самі ентузісти. Йшли на хитрощі – виписували цеглу, ліс для особистих потреб, а віддавали на будівництво храму. І мрія здійснилася. Та із  завершенням цього життєвого етапу в пані Рафалі розпочався інший, не менш цікавий період.

Гості Валентини Євгенівни стукають у двері переважно із ввічливості, бо насправді вони ніколи не замкнені, втім, як і хвіртка. Господиня не здивується, якщо до неї завітає незнайома людина. Графік її життя досить щільний: виступи, зустрічі, поїздки. З нею полюбляють бесідувати і священики, і депутати, і студенти-теологи, і професори, й прості люди. Запрошують до Польщі, Німеччини, Чехії. Незважаючи на вік, вона з легкістю збирає валізу.

Побувала вона також у Римі, зокрема у Ватикані.

  • А Папу бачили? – запитую.
  • Так, як Вас зараз, – відказує просто.
  • А що відчували біля гробу Господнього в Єрусалимі?
  • Велику вдячність, – очі Валентини Євгенівни світяться щастям, – за те, що світ вберіг і жити навчив.

На Голгофі її вразило синє-синє небо, яке ніби із землею стикається.

  • Ви півсвіту об’їздили, можете порівняти…
  • Ми тут пануємо. У них грунт скелястий, картопля водява, корівки малі… Ні, я свого ніколи не полишила б…

Хтось запитав її, чому вона звідтіля землі в хустинці не привезла. Валентина Євгенівна здивувалася:

  • А для чого? Земля одна на всіх, щоб у мирі жити…

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар