Не доросла! (фейлетон на злобу дня від “Краю Кам’янецького”)

«Не родись красивим, а народжуйся із… міською пропискою», – величезними буквами (так, що й окуляри непотрібні) було написано на фасаді солідного будинку, всередині котрого до стерильних маніпуляційних, або ж фойє із широкими кріслами та вражаючих розмірів «плазмою» на стіні стікалися після тепленького ранкового душу сивочолі ветерани в картатих байкових халатах чи піжамах, неспішно ступаючи по килимах стомленими ногами в м’якеньких пантофлях.

Ох, уже мені ці нетерплячі читачі, котрі хочуть одразу ж виправляти те, що їм не сподобалося! Знаю-знаю, що такого вислову немає, та саме так його перефразувала для себе сільська пенсіонерка з маленьких Очеретян Текля Іванівна, в якої дуже болять крижі від важкої праці, погано згинаються розпухлі пальці, а сердечко ночами стукотить, наче давно списаний двигун з тракторця сусіда Петровича.

Повертаючись додому ні з чим, стривожена жінка хотіла розповісти кому-небудь, як їй відмовили в масажах та в інших безкоштовних процедурах, яких так потребував її зношений непростим життям організм.

— Ет, – скривився зневажливо дід Юзько, спираючись на костур, без якого після інсульту не здолав би й двох кілометрів від траси, – є за чим жалкувати! Ото вже радість – дошка Євмінова, киснева пінка… Понавигадували чортівні всілякої! Тобі, мо’, бабо, кисню не вистачає? Та його на городі стільки, що можна ним торгувати… Он уже весна на носі, такою фізкультурою займешся, що той хирлявенький масажистик з пансіонату відпочиватиме! Сапотерапія – найкращий засіб від хвороб. Городяни спеціяльно кілометри намотують по парках, а ти, Теклю, щоби тваринкам своїм сінця заготувати, піврайону сходжуєш! Так що тобі ті процедури, як…

Тут Юзько зробив паузу, не знайшовши переконливого порівняння. Довелося просто сплюнути, після чого дід завершив монолог не зовсім коректно:

– Та й взагалі, чого тобі пертися туди? Від тебе козами за версту несе, а ти межи люди захтіла! Сказано, не в свої сани не сідай…

До самого вечора Текля поралася по господарству, не присівши й на хвильку, бо ж витратила півдня на поїздку до міста. Образа не давала спокою. Невже за весь вік не заробила на те двотижневе лікування?

– Та ти так не засмучуйся, – старий Сірко жалісливо заглядав хазяйці в очі, – не побивайся через ту… як її… рррр… ре… абі-літацію… Он ми з Манькою і Вухастиком (це про козу й кролика) турбуватимемося про тебе…

І знову ти, читачу, перервеш мене на слові, мовляв, собака не вміє розмовляти, зате жива істота (можу навіть посперечатися із найбільшими світилами від науки) здатна щиро співчувати.

…Сутеніло. Сусіди повсідалися на широкій лаві під Геньчиними ворітьми.

– Це ж якась… дискримінація получається! – обурилася Ганна Степанівна, колишня бібліотекарка, почувши про мандри Теклі Іванівни до оздоровчого раю.

А безробітний Тосько (той ще мітингар!) висловився традиційно саркастично:

– З твоїми заслугами, Іванівно, розраховувати на шару (бач, яких слів набрався!) нема чого! Щось я ніяк не можу роздивитися на твоїх грудях орденів. Вставала о третій ночі, аби бігти до корів на ферму? Так у нас півсела таких. Горбатилася на бурякових гектарах? Так за це тобі цукром платили. Худобу гляділа? А ми що, може, гаванські сигари на балконах смоктали?

Чоловікові аж самому сподобалося власне красномовство, і він збирався далі продовжувати, але тут заговорив дев’яностолітній Захар, до думки котрого дослуховувалися всі Очеретяни.

– Значить, – не піднімаючи очей від землі, ніби він бачив там щось дуже важливе, підсумував старий, – значить Теклю, ти ще не доросла…

Леся НЕСМІЯН.

Додати коментар