Директор КП «Надра Кам’янеччини» Ніна Скавренюк: “Якби не волонтерство, не було б у нас Бульки”

– Знаєте, як у нас з’явився наймолодший член сім’ї? Як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Так склалося, що з 2014 року, ще з початку війни, я займалася волонтерством, була серед тих, хто організовував збір і перевезення до наших хлопців на схід передач із дому. І завжди це були конкретні люди, наші герої-земляки. Одним з таких є Саша Кінюк, житель села Лучки. Великий герой з маленького села на Кам’янеччині, який з перших днів російської агресії став на захист України.

Тоді Сашко перебував на самому передньому краї бойових дій, у селі Опитне, що практично в 500 метрах від Донецького аеропорту. Служив у 90-му окремому аеромобільному батальйоні імені Героя України Івана Зубкова 81-ї окремої аеромобільної бригади. Його позивний – Єгер, бо в мирному житті любить тварин та захоплюється їх вивченням. Сашко не раз розповідав, як знімав браконьєрські пастки, підгодовував взимку звірів. До того ж, вдома має собаку породи лайка.

І ось хлопець почув від товаришів по службі історію, що зачепила його до глибини душі. Виявляється, в одному з будинків у Опитному був зачинений пес породи лайка на прізвисько Байкал. Напевне, господарі думали, що військові події триватимуть недовго й сподівалися на швидке повернення додому. Але не так сталося, як гадалося… Залишилася нещасна тварина сама-самісінька у замкнутому просторі. Незавидна доля чекала б його, але бабуся-сусідка не дала пропасти – підгодовувала Байкала, як могла, вкидаючи їжу через вікно

А в один із днів, коли йшли бої, у дім вцілив снаряд і пес вирвався на волю. Він поводився дуже агресивно, кидався на людей і нікого не визнавав. Напевне, зрозумів, що його покинули напризволяще. Так і бігав селом близько півроку, аж поки нашим військовим не вдалося його приманити й зачинити в невеличкому приміщенні. Про це одразу ж повідомили Сашка, знаючи про його любов до собак саме цієї породи. І яке ж було здивування бійців, коли непокірний пес одразу підбіг до Сашка, обійняв його передніми лапами й почав облизувати, визнавши в ньому господаря. Без жодних роздумів хлопець вирішив забрати собаку додому. Взяв відпустку і разом з Байкалом приїхав на Кам’янеччину.

У цей приїзд Сашко зайшов до мене й розповів історію про собаку з Опитного. Я одразу ж попросила: «Якщо у Байкала будуть цуценята, даси мені одного». На цьому розмова й закінчилася. Сашко завершив службу. Після того ми знову декілька разів пересікалися, проте я не наважувалася нагадати про ту нашу розмову. Аж ось 1 грудня 2016-го він зателефонував: «Ну що, наша домовленість залишається в силі? Привезти цуценя?».

Мої домашні вже давно були готові до появи нового члена родини. Сини вже не могли дочекатися. І ось такий приємний сюрприз перед Новим роком! Коли цуценя потрапило до нас, воно було розміром з маленьку рукавичку, пухке і кругленьке. Я побачила і зрозуміла, що ім’я Булька підійде йому найліпше. Згодом, коли песик почав рости, почали його називати більш серйозним ім’ям – Бульчик. Зараз нашому улюбленцю більше року, і я з упевненістю можу сказати, що його поява внесла певні корективи в наше життя й плани. Адже це неабияка відповідальність, анітрохи не менша, ніж ростити дитину. Проте все це приємні клопоти. І якщо хтось тримає собак для охорони чи полювання, то в нас Булька – для душі…

Я не раз задумувалася про те, аби з’ясувати, куди виїхали господарі Байкала й запросити їх до нас у гості. Ми б із задоволенням зустрілися та поспілкувалися. Хочеться, аби ті люди дізналися, що їхній чотирилапий друг живий і здоровий. Можливо, вони навіть захочуть його забрати. І нехай там, на сході, знають, що саме наш земляк Саша Кінюк не дав собаці загинути. Врешті, всім нам, українцям, слід усвідомити, що ми не вороги й нам нічого ділити. Тому дуже хочеться побажати нам усім, аби новий рік Собаки став роком закінчення війни, роком миру. І щоб схід і захід знову були разом.

Наталя КАМІНСЬКА.

 

Додати коментар