Для Веренчуків щастя починається з сім’ї

Уважно гортаючи сторінки сімейного альбома Веренчуків, я так і не знайшла в ньому традиційного весільного фото.

– А що, у вас не було…

– Було, – сміється Любов Іванівна, – два тижні тому. Діти – син, онуки, навіть маленька правнучка – організували для нас з Іваном Миколайовичем діамантовий сюприз до 60-ліття подружнього життя. Тож і весільний ескорт, і фотосесія в історичному заповіднику, і фата для нареченої – усе, що вбачається у таких випадках, було…

 Долі назустріч

А щоб зрозуміти, чому весільна церемонія не відбулася, коли героям нашого нарису було по двадцять-двадцять п’ять, необхідно вдатися до їхнього минулого.

Як батько трирічної Люби пішов на війну, звісно, вона не пам’ятала, та дещо все ж таки закарбувалося. Ось мама Василина садовить на підводу двох крихітних донечок: родина переселяється до дядьків, які мешкають під самісіньким лісом, бо хату Андрусяків зайняли окупанти. А от мама з дівчатками вирішила довідатися до рідного обійстя, щоб перевірити, чи їхня домівка не спалена. Василина, котра виросла в багатодітній сім’ї (їх було дванадцятеро), з розпачем дивиться на загажені діжки із солінням, у котрі чужинці (так звана цивілізована раса) справляли нужду. Ще один кадр: якийсь солдат, мабуть, згадавши про власних чад, пригощає шоколадкою, котру сільська дітвора в очі не бачила… Люба виходить на вулицю, а навколо все огорнуто моторошно-жовтим мороком, і їй лячно від того, що зовсім не видно сонця…

…Восени 44-го до них забігає схвильована сусідка: «Василино, там твій іде шялхом!». Люба якраз приміряла мамині туфлі на підборах і була заклопотана тим, що вони не цокали на земляній підлозі. Розгублена мама вискочила тієї ж миті з хати й не побігла – полетіла назустріч чоловікові, від якого не мала жодної звісточки.

Ось він стоїть у дверях – втомлений , давно не голений, у брудній шинелі, з речовим мішком на спині – і тільки яскраво-голубі очі на виснаженому обличчі нагадують довоєнного Івана Романовича Андрусяка. Перелякана Люба задкує: «Ні, це не мій тато, наш був не таким…». А тим часом батько підхопив обидвох сестричок на руки, підкидає до стелі, цілує… Мама Василина не вірить щастю – з далекого Джамбула, що загубився десь у безкраїх казахських степах, повернувся із шпиталю хазяїн – поранений, обморожений, без пальців на руці, але живий…

Утім, радість була недовгою: чоловік захворів на тиф і помер. Та смерті цього було замало. Невдовзі – уже настав 1945 рік – Любина й Марійчина мама, підірвавшись на міні, котрими були просто нашпиговані поля, дороги, пішла з життя, згорівши від гангрени. Малолітні сироти опинилися в дитячому будинку…

Щорічно Любов Іванівна навідується до маминої могили, а от де спочиває батько, так і не знає: ні таблички на місцевому цвинтарі, ні зафіксованих відомостей про захоронення не залишилося. І ніби волонтери по всій країні повертають із забуття імена полеглих, та в регіоні, де жив і похований солдат із мальовничої Владичної, цих ентузіастів, мабуть, небагато.

Навряд чи відмінниця, активістка, самодіяльна артистка Люба Андрусяк тоді, в далекі п’ятдесяті, могла б здогадуватися, що її половинка, котру доля теж не балувала, живе неподалік, у сусідньому селі.

Четверо дітей, біднота, голод – кукурудзяний пляцок був за «царську» їжу, бо ж, бувало, харчувалися і жомом, який так полюбляють свійські тварини. Зате в науці Ваня Веренчук був першим, тож хлопця якось преміювали поїздкою до Києва. Іван зажурився: не поїдеш у постолах і шматті, що називався одягом, до столиці. Але шкільна адміністрація, роздобувши сяку-таку копійчину, екіпірувала першого учня більш пристойною одежиною. Часом і вірний друг Василь, одинак у своїх заможних батьків, підгодовував Івана, котрий усупереч усім труднощам, отримавши атестат, вступив до Чернівецького університету. Студенткою цього ж закладу пізніше стане і Люба Андрусяк. Щоправда, їхні шляхи не перетнуться саме в цих стінах. І все ж комусь там, нагорі, дуже хотілося бачити їх разом.

Іван уже опановував біологію у виші (після другого курсу його відділення буде переведено до Львівського сільськогосподарського інституту), Люба ж у числі трьох найкращих вихованок сиротинця їздила за тридцять (в обидва кінці) кілометрів на велосипеді до середньої школи. Зимою ж, коли двоколісний транспорт відпочивав, із подругами вправлялася у піших переходах, змагаючись із сніговими заметами, аби в недалекому майбутньому навчатися на омріяному філфаку.

На канікулах, прибувши з Чернівців до Владичної, де інколи гостювала в тітки Ганиці, забігла до бібліотеки, котрою завідувала подруга по самодіяльності. В читальному, розтягнувшись на лавці та весело теревенячи з бібліотекаркою-однокласницею, відпочивав молодий чоловік. Він майже не звернув уваги на красуню, що з’явился. Любу це трохи навіть роздратувало: «Ач, який невихований!». Юнак я і бровою не повів, мовляв, якщо гарна, то я маю зараз виструнчитися перед тобою…

Та коли Люба домовилася з подругою разом піти на репетицію до клубу, одразу ж напросився супроводжувати їх. За рік Люба з Іваном одружилися.

Та відбулося це теж якось незаплановано. Іван з Любою поїхали до місця його призначення. У сільраді, де молодого агронома прописували, поцікавилися, з ким він приїхав.

– З дружиною, – відповів з легкістю.

– А чого ж у Вашому паспорті немає штампа про шлюб? – допитувалася секретарка.

– Скільки того діла! – заявив хлопець. – Це ж чиста формальність.

– Отож, – підхопили працівники, – заодно й розпишемо вас…

За якихось півгодини новоспечене подружжя сиділо за скромним столиком на шість персон у кафе з новими знайомими.

– Ех, – зітхнула дружина головного агронома, – бідні ті дівчата, що виходять заміж за агрономів: їх же ніколи вдома не буває…

Та коли згодом Івана Веренчука буде переведено до Кельменецького сільгоспуправління, а там і до Кам’янця-Подільського — на станцію хімізації при сільськогосподарському інституті, левова частка доби також буде присвячена роботі.

 Розпочинали з валізи книг

Так пригадує нині Любов Іванівна, що, до слова, не завадило подружньому довголіттю Веренчуків. Їхню оселю можна назвати домом відчинених дверей, де завжди людно, весело, гостинно. Тут не зациклюються на буденних дрібницях, не набридають одне одному, не скаржаться на нудьгу – у цій «рукавичці» раді всім.

Нікому не треба пояснювати, що життя навіть зразкової родини не буває безхмарним. Як висловилася одна моя знайома: «Хороша сім’я – це великий труд».

«Взаємоповага – ось що важливо», – розмірковує Іван Миколайович Веренчук. «Терпіння і любов – це кити родинного благополуччя», – додає Любов Іванівна. В цьому домі не поважають лайку, скандаьні розбірки, непотрібну дріб’язковість стосунків. Веренчуки не намагалися спеціально виховувати сина, онуків, пам’ятаючи про мудрість твердження: «Не потрібно виховувати дітей: вони все одно будуть вашою точною копією». От і у Веренчуків, де тато – трудоголік, ліквідатор аварії на Чорнобильській станції, людина, закохана в свою справу, який з роботи зазавичай приїздив пізно, а мама, сумлінно виконуючи службові обов’язки, мала ще й громадське навантаження, гостро реагуючи на несправедливість, розгільдяйство, бюрократизм, діти-онуки засвоїли правила, за якими слід жити в соціумі, – відповідальність, самостійність, звичка доводити справу до логічного завершення, небайдужість, людяність.

Багато років тому син Веренчуків Олександр сам вибрав престижний виш (Вище технічне училище ім.Баумана), утримуючи себе самостійно за рахунок підвищеної стипендії, підробітку (вночі – у булочній, після занять – у конструкторському бюро), а далі вже і його син Сергій, здобуваючи професію правозахисника, в кращих традиціях сім’ї будував кар’єру, не вимагаючи, щоб його «пасли» та «влаштовували».

Фото онуки Веренчуків Олени побачила в одному з популярних прибалтійських журналів — вона і модель, і діловий успішний менеджер, який бере участь у зустрічах з високопосадовцями, як от на одній із світлин, де ми впізнаємо Володимира Гройсмана, до прикладу, знавець декількох іноземних мов, ерудована, ділова, смілива, об’їздивши майже всю Європу, до сьогодні віддано любить своїх дідуся й бабусю, пишається ними і, абсолютно не соромлячись, з гордістю розповідає про них знайомим, колегам. А Любов Іванівну та Івана Миколайовича неабияк тішить, що їхні найрідніші, з’являючись на порозі, заявляють: «Дідусю, бабусю, ми на тиждень ваші!».

– Мені завжди, – зауважує в розмові Любов Іванівна, – щастило на добрих людей.

А я могла б доповнити, що вони, ці люди, трапляються, як правило, доброзичливим, щирим і відвертим – інакше бути не може. Випадковостей не буває.

Наразі моя співбесідниця радіє з того, що доля подарувала їй щастя почуватися комфортно в родинному колі (а скільки ми знаємо історій, коли навпаки!), а рідним бути щасливими з ними – старшим поколінням сім’ї. Певно, що в цьому органічному зв’язку й криється секрет.

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар