Опудало

Автор: | Опубліковано Гумор Немає коментарів

Василь ГОРБАТЮК народився 1 січня 1956 року в селі Гнатівці на Хмельниччині. Після закінчення філологічного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (1977-1981 рр.) – на журналістській роботі. В редакції міськрайонної газети «Прапор Жовтня», обіймаючи посаду кореспондента, пропрацював з 1981 по 1983 роки. З 1990 до 2000 року – редактор Хмельницької обласної молодіжної газети «Ровесник». 2000-2005 рр. – відповідальний секретар обласної організації Національної Cпілки журналістів України. З березня 2006 р. – директор Хмельницького обласного літературного музею. З 2010 року – голова Хмельницької обласної організації НСПУ. Член Спілки письменників України з 1984 року.

Василь Іванович – автор збірок оповідань і повістей «Ясен-дерево» (1983), «Золоті кораблі» (1986), «Бігли коні» (1996), «Де починається Гольфстрім» (2000), «Ласощі для білочки» (2002), «Безголов’я» (2008), «Хто перший?» (2011), художньо-документальної повісті «Тенета 30-х» (2003), документальних книг «За тебе, свята Україно», «З-під трави забуття» (2011), роману «Кручі» (2008)».

Шановні читачі, пропонуємо вашій увазі одне із оповідань Василя Горбатюка, що вийшло з-під пера автора наприкінці минулого року.

ОПУДАЛО

– А сказився б ти!..

Дарка аж сапилно впустила з рук, і воно впало їй на ноги в старих кімнатних тапцях, з великим пальцем у дірці на правому.

– Трясця твоїй матері, ледве «Добрий день» не сказала!

Дарка щойно вийшла на город, опустивши очі під ноги, що приємно потопали в теплій пухкій землі, шукала місце, де вона вчора ввечері кінчила шарувати бараболю, знайшла, та перед тим, як зігнутись із сапою, за звичкою глянула на сусідський город баби Теклі. Бо зовсім недавно, цієї весни, враз померла баба Текля, а то ж усе чимпіла на своєму городі, зігнута вдвоє не так від сапи, як від літ.

Зиркнула – аж там Сянько стовбичить, як не раз стовбичив над бабою, канючачи грошей «на пляшку» з бабиної пенсії. Нема баби Теклі, більш ніколи не вийде на свій плеканий город. Сянько ж виперся чогось на саму його середину…

– Га-га-га! – зареготав раптом. І то зовсім не з того місця, де вона щойно його вглянула, а від хліва, – стояв на краю двориська, де вже розростались кущі кропиви й чистотілу. – Що, тітко Дарко, злякалися Сянька?

– А щоб тобі добро було, як же я злякалася! З тим ледь не поздоровкалась, а тут…

– Другий Сянько!.. Справжній. Га-га-га!.. Я й сам, як ранком вийшов, то злякався: себе на городі побачив. І не п’яний же, в роті грамини ще не мав!..

Дарка й собі розсміялася, зігнулася й підняла сапилно:

– І треба ж так було зробити…

Посеред городу стояло опудало: палиця-нога в землі, на перекладині Сяньків піджак з надірваним від плеча рукавом – весь у засохлому болоті, видно, ще напровесні валявся в ньому по дорозі. Стояк вивершував Сяньків же ж кашкет, з отих військових, круглий, з вухами нагору й козирком довгим. Точнісінько другий Сянько: він частенько так стояв посеред стежки чи дороги, руки опустивши в цьому піджаку, не в силах дибнути ногою.

– Нащо ж ти поставив себе на городі?

– Га-га-га! – знов зареготав Сянько. – Щоб усі бачили, що на городі роблю, а я тим часом горілку п’ю… Га-га-га!.. Та ні, тітко Дарко, то я так, щоб кури боялися, в город не лізли. А то капусту клюють. Все мати гонила їх, а тепер… Я буду страхати, га-га-га!…

Впомку Дарці, впомку… І як баба Текля курей гонила, і, вдвоє зігнута над грядкою, сапкою махала. Й сльозами землю кропила: день бо який гарний, гожий, тільки роби, а він, бицюра п’яний, спить, розкинувшись на ліжку, як уночі принесли – лишень туфлі вона скинула з нього.

А прокинеться: «Дайте, мамо, на пляшку! Дайте! Дайте!!!». І виканючить, і вигризе, вирве. А город не підгорнутий. А води не принесено. А хліба не куплено. А дров не врубано.

«Дайте на пляшку! Дайте! Дайте!..». Тепер не випросить. Не вирве. Нема в кого. Мати так і впала у городі з сапкою в руках…

Двоє на городі: Сянько й опудало.

Повіяв з поля вітрець, ворухнув рукавом піджака, мовби опудало на грядки вказало: шарувати.

Зігнувся Сянько із сапкою – не вдвоє, як мати недавно ще, в попереку ледь-ледь надломився й карк зігнув. Шелестіла суха земля під сапкою, хрупали бур’яни під лезом. Сонце припікало. Піт зросив лоба, зібрався на бровах, потік ручаями в очі.

Тернув Сянько пальцями очі – й здригнувся.

– Хто це?! Опудало!

Не просто опудало – він сам стоїть перед собою. Вітер війнув з поля знов, остудив Сянькові гарячого лоба, опудалу ж хитнув кашкетом і з шелестом затріпотів чорним пакетом біля поли: Сянько вчепив пакета, щоб ворушився, курей відлякував.

Кури аж ген де, а він сам уже злякався. Опудала злякався. Самого себе.

– Треба сапати, Сяню, треба, – гукнула зі свого городу сусідка Дарка. – Не пошаруєш – нічого не вродить. Що їсти зимою? А мами ж нема…

– Треба… – пробурчав Сянько. – Треба…

Колись мати казала, просила не раз, плакала: «Треба ж, Сяньку, треба…». А він: «Як вам треба, то й робіть! А мені дайте на пляшку! На пляшку дайте! Дайте!»

Тепер не дасть. А сапати, шарувати бараболю – треба. Замахав сапою – туди, сюди… туди, сюди… Глянь – морозом по спині. Хто це?

Опудало. Він сам – проти себе. Його піджак, його ж кашкет… А щоб тобі… А сапати – треба, треба, треба!…

…О, вже на городі Сянько, хоч сонце тільки зійшло. Та ні, не Сянько ж то – опудало. Похилилось трохи, бо вітер все з поля віє, рукави вперед попустились – наче над лопатою схилився Сянько: бараболю копає.

Ні, опудало не копає. Копати треба Сянькові.

Дарка накопала вже кілька відер, як вийшов з-за хліва з лопатою, з відрами старими в руці, докупи дужками стуленими. Зиркнув городом – а це хто там?

Опудало! Опудало… А хотілося б – мати. З лопатою своєю, під маленький ріст якраз – із держалом коротким. Вийшла картоплю копати…

Ні, немає матері. Тільки опудало на городі. З нього ж, із Сянька, опудало.

Треба копати.

Сусідка Дарка вже он яку латку зчорнила.

– Нема кому помогти – мусиш, Сяню, сам копати, – гукнула через межу.

– Нема кому? Га-га-га, – реготнув Сянько. – То це як нема кому? А гонде ж хто?

– Опудало – хто ж, – засміялась і тітка. – Не приймаєш ти його, а я за літо й не звикла до нього, до опудала цього.

– То не опудало, тітко – то я!

Сянько підбіг ближче поміж гребінням, ним же плужком нагорнутим на корчі, відра під ноги впустив, держак лопати стиснув двома руками перед собою.

– То я, тітко, – опудало! Я!.. Дивіться, дивіться на нього – то ж я! – махнув рукою перед собою й знов за держака вхопився. – То я… Га-га-га! Піджак – мій. В болоті й досі, бо падав я в ньому не раз. Й кашкет мій! І навіть торба моя – з нею за горілкою ходив. То я, тітко! Я! Я – опудало! Га-га-га!.. Дивіться на мене, тітко. Я – опудало! Га-га-га!.. Опудало! Опудало – я!!!..

 

Додати коментар