ВІН БУВ ІЗ ТИХ, НА КОГО ЗАВЖДИ МОЖНА БУЛО ПОКЛАСТИСЯ

Світлій пам’яті Олега Паски

16 червня до рідного дому на щиті повертається Захисник України, військовослужбовець Збройних Сил України ПАСКА Олег Васильович, який мужньо боронив нашу державу від російського агресора.

Олег загинув у бою під Покровськом 12 березня 2025 року, виконуючи свій військовий обов’язок та до останнього подиху залишаючись вірним Україні та українському народові.

Зі спогадів дружини Олега Паски Валентини: «31 липня 1978 року в Кам’янці-Подільському народився хлопчик, якому судилося пройти непростий, але гідний життєвий шлях. Саме тут, у рідному місті, минули дитячі та юнацькі роки Олега Васильовича Паски — людини, яку рідні, друзі, побратими та всі, хто його знав, пам’ятатимуть як світлу, чесну, мужню і надзвичайно добру людину.

Навчався Олег у місцевій школі №6. У 1997 році закінчив Балинське вище професійно-технічне училище за спеціальністю «Механізація сільського господарства» та здобув кваліфікацію молодшого спеціаліста.

Його дитинство не було безхмарним. У восьмирічному віці він втратив маму. Батько залишився сам виховувати трьох дітей — сина та двох доньок. Змалку Олег зростав у розумінні того, що таке праця, відповідальність, підтримка і справжня сімейна єдність.

Пізніше доля завдала ще одного важкого удару — коли Олегу було двадцять сім років, помер батько, який був для нього найбільшою підтримкою, порадником і життєвою опорою. Та попри всі втрати й випробування він зумів зберегти у своєму серці людяність, щирість і доброту.

Олег змалку був спортивною людиною. У юності займався вільною боротьбою, брав участь у місцевих та навіть міжнародних змаганнях, де здобував призові місця у своїй ваговій категорії. Спорт загартував його характер, силу волі та вміння боротися до кінця».

У 1998 році проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України в десантних військах у Житомирі. Саме там зміцнилися його дисципліна, витримка та внутрішня стійкість.

Ті, хто знав Олега, згадують його як людину честі. Він був чесним, порядним, справедливим, надійним, відповідальним, щирим, доброзичливим, працьовитим і мудрим. Ніколи не проходив повз чужу біду, завжди був готовий допомогти словом і ділом. Умів дружити по-справжньому, підтримати, вислухати і розділити чужий біль.

Особливе місце в його житті займали діти від першого шлюбу. Він щиро любив їх, пишався ними й намагався використовувати кожну можливість, щоб бути поруч, підтримувати та дарувати батьківську турботу.

«Олег дуже любив риболовлю, автомобілі, дорогу. Йому подобалися подорожі, нові маршрути та відчуття свободи. Захоплювався мистецтвом, цінував красу навколишнього світу, людських вчинків, природи та архітектури. Він умів бачити прекрасне навіть у простих речах», – розповідає пані Валентина.

Особливою сторінкою його життя стала історія кохання до жінки, яка згодом стала його дружиною. Їхні почуття народилися ще в юності. Це був той рідкісний зв’язок між людьми, який не піддається поясненню словами. Здавалося, що їхні душі були поєднані невидимою ниткою, сильнішою за час і відстань.

Та життя розпорядилося по-своєму. Їхні дороги розійшлися на довгі двадцять років. Кожен проживав свою долю, проходив власні випробування. Але справжні почуття не зникають. Через два десятиліття вони знову знайшли одне одного. Ніби сама доля вирішила повернути їм те, що колись було втрачено.

Для Олега це було справжнім дарунком. Він безмежно кохав свою дружину, дорожив нею понад усе на світі. Вона була його найближчою людиною, другом, підтримкою та джерелом душевного тепла. Вони мріяли прожити довге й щасливе життя разом, зустріти старість, тримаючись за руки, і бути поруч до останнього подиху.

«Ми хотіли прожити разом до ста двох років і піти з життя в один день, тримаючись за руки…», – плаче Валентина

Та війна безжально перекреслила людські плани. Коли у 2022 році на українську землю прийшла велика війна, Олег не вагався ні хвилини. Він став до лав Збройних Сил України у рідному Кам’янці-Подільському.

Протягом перших трьох років старший сержант Паска Олег Васильович проходив службу у складі 48-ї інженерної бригади, виконував бойові завдання на найскладніших ділянках фронту. Служив на Запорізькому напрямку, на території Дніпропетровщини, тривалий час боронив українську землю на Донеччині.

За мужність і відданість Батьківщині був неодноразово нагороджений медалями: «За оборону рідної держави» та «Незламним героям російсько-української війни».

Побратими згадують його як надзвичайно надійного воїна, людину, якій довіряли найскладніші завдання. Командир відділення, старший групи — він завжди ніс відповідальність не лише за себе, а й за тих, хто був поруч. У найважчі хвилини залишався спокійним, мужнім і впевненим.

Він належав до тих воїнів, які йдуть попереду, першими заходять на позиції і останніми залишають їх, дбаючи про безпеку своїх побратимів.

Згодом, у зв’язку зі складною ситуацією на фронті та необхідністю підсилення бойових підрозділів, Олег був переведений до легендарної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

І там він залишився таким самим — мужнім, відповідальним і відданим військовій справі. Для побратимів він був прикладом сили духу та бойового братерства.

У березні 2025 року Олег вирушив на чергове бойове завдання поблизу Покровська як командир групи.

Перед виходом сказав дружині слова, які назавжди залишилися в її пам’яті: «Чекай мене, кохана. Я повернуся через кілька днів. Зв’язку не буде, але чекай…».

Вона чекала. Чекала день за днем. Попри біль і невідомість.

Але повернутися судилося інакше.

12 березня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу Покровська обірвався земний шлях Олега. Довгий рік він вважався зниклим безвісти. Рідні не припиняли пошуків і жили надією. Згодом надійшло підтвердження ДНК. Попереду були ще місяці очікування завершення експертиз та ідентифікації.

16 червня Герой повернувся додому на щиті. Він віддав найдорожче — своє життя — за Україну, за мир, за майбутнє своїх дітей і всієї держави.

Чи пташкою злетиш у небо,

Чи зіркою ясною станеш ввишині,

Чи піснею дзвінкою в серці,

Чи тихим шелестом трави…

Ти є довкола в кожній ноті,

В повітрі, тим, що дихаю щодня,

Ти в кожній думці, в кожнім кроці,

В молитвах, зрошених сльозами каяття.

У своїх снах до тебе лину,

Прошу, побудь ще трішечки, не йди…

І знову ранок, знову жити мушу

Серед зруйнованих надій і серця пустоти.

Я не впаду, я буду йти, і ти це знаєш.

Я буду нести цей вогонь за двох,

Бо маю в серці те, що не вмирає,

Те, вічне і нетлінне, що дарує тільки Бог.

Ці поетичні слова, вистраждані неймовірним болем і написані палкою любов’ю, належать дружині Валентині, для якої Олег був її всесвітом, її життям, її надією…

У скорботі залишилися кохана дружина, діти від першого шлюбу, рідні сестри, близькі, друзі та побратими.

Для всіх він назавжди залишиться люблячим чоловіком, турботливим батьком, надійним братом, вірним другом і справжнім Захисником України.