НАШ ГЕНЕРАЛ

19 червня захиснику України, головному сержанту ДАВИДОВУ Олександру Вікторовичу мало б виповнитися 50. Але він навіки залишиться 48-річним…

Або як з болем каже його матір Людмила Володимирівна: «Моєму синочку, коли він загинув, було 48 років 5 місяців і 7 днів…». Цей біль неможливо виміряти жодними словами, і жодне співчуття не здатне повернути мамі її всесвіт. Бо коли війна забирає єдиного сина, руйнується ціле майбутнє, а серце розривається від невимовного відчаю, туги та самотності.

 

Олександр Давидов народився 19 червня 1976 року в с.Баговиця в родині військового офіцера.

Як пригадує Людмила Володимирівна: «Наше життя зажди було на колесах, постійні переїзди, гарнізони…». Але малюк ніколи не був обділений увагою. Зростав допитливим та кмітливим. В рік і місяць самостійно пішов, а в 5 рочків уже навчився читати по складах та писати друковані літери.

Осіла родина у Кам’янці-Подільському. «Тут купили квартиру. Саша пішов у сьому школу. Після закінчення, поступив у будівельний технікум. Мав хист до креслення, дуже в цьому розбирався, – розповідає матір. – Але про військову кар’єру не мріяв».

Далі була строкова служба, Олександр став курсантом навчального центру зв’язку у Владивостоці, отримав звання сержанта.

«Через 1,5 роки звільнився, повернувся додому. А в 1996 році пішов у школу прапорщиків. Це він зробив заради мене, – зізнається пані Людмила. – Я тоді ще жартувала, що прапорщик в армії – це той самий генерал. І Сашуню називала не інакше як «наш генерал».

З січня 1997 року Олександр Давидов вже старшина роти курсантів військово-інженерного факультету Подільської державної аграрно-технічної академії.

З грудня 2001 по грудень 2005 р. – комендант споруд Центру розмінування військово-інженерного інституту ПДАТА.

Потім за станом здоров’я звільнився, як і більшість українців їздив на заробітки. Зі своєю родиною мріяв про щасливе життя. Хотів на ноги поставити сина, теж Олександра, а згодом й доньку Юлю.

Зрозумівши, що військова справа – його покликання, у червні 2018 році знову підписав контракт із ЗСУ. Ніс службу на посаді головного сержанта механізованого взводу в одній із військових частин. Олександр Давидов був командиром відділення буксирних катерів понтонного взводу понтонної роти, пізніше – командиром забезпечення.

І де б він не був – там завжди був порядок, дисципліна, а ще взаємоповага та підтримка.

8 листопада 2024 року Олександра Вікторовича відправили у Великомихайлівку, що на Дніпропетровщині. Він був командиром відділення, командиром машини.

Про бойові дії Юрій не розказував рідним, лише запевняв, що в нього все добре.

– Після 10 днів, як він разом із побратимами перебував на навчальному полігоні, зателефонував мені і попередив: «Мамо, я йду з хлопцями на нуль, аби ти не «кіпішувала». Там зв’язок глушать, – пригадує Людмила Володимирівна. – Сашуня був старшим групи.

– Синку, а як же?..

– Справжній командир має бути з хлопцями, – все мені казав. – А хто піде, як не я?

Хоча була можливість і причини відкликати його назад, та це був би не Олександр Давидов. Він казав: «Мамо, я відбуду цю ротацію і тоді до дня народження донечки Юлі (якій 18 лютого 2025 року мало виповнитися 18 – авт.) повернуся».

На жаль, цьому так і не судилося статися.

Останній раз зі своїм сином Людмила Володимирівна виходила на зв’язок 17 листопада 2024 року, і тоді почула страшні слова, які навіки засіли і звучать досі у її пам’яті: «Мамо, шукай мені місце на цвинтарі. Я звідси не вернуся».

– Молися Богу, Сашуню, все буде добре. Нащо ти таке кажеш.

– Мамо, я це знаю…

Встиг Олександр перед своєю загибеллю, будучи пораненим в руку, відправити СМС-ку та попрощатися зі своїми рідними. Він написав у телефоні дружині Олені: «Ви – усе найдорожче, що в мене є. Пробачте, якщо щось не так…».

А далі… Німа, холодна і гнітюча тиша. Безсонні дні та ночі. Тривога від кожного дзвінка. Неймовірно довгі хвилини очікування… і сподівання, що Олександр живий, можливо, поранений і десь у госпіталі, чи переховується від ворога і не може сповістити, або ж у полоні… Але живий!

У листопаді 2024 року Олександра визнали безвісти зниклим. Куди тільки і до кого не зверталася родина, аби дізнатися, що сталося. Розшукували і побратимів, і командирів, але відповіді не було.

– Перший тривожний сигнал надійшов 17 січня 2025 року, коли зателефонував один військовий і сказав, що наш Саша загинув, – каже Людмила Володимирівна. – Але ми до останнього вірили, плекали надію, що він повернеться живим.

А потім тест ДНК підтвердив: Давидов Олександр Вікторович загинув 26 листопада 2024 р. під час ведення бойових дій поблизу с.Максимівка Волноваського району на Донеччині.

…28 серпня 2025 року – дзвінок з Тернополя. Представилися як слідча поліція. Людмила Володимирівна перше, що запитала:

– Живий?..

– Ні. Впізнати можна.

Зразу ж на другий день раненько разом із невісткою поїхали на упізнання.

Сказати, що це було страшно – нічого не сказати. Ще не бачачи тіла сина, Людмила Володимирівна інтуїтивно серцем відчула і крикнула:

– Та це мій Саша! Мій Саша!

Жінка так кричала, що в той момент здалося, що її весь Тернопіль чує. А потім очі побачили на тілі синочка теплу кофтину, яку вона висилала, бо ж їхав лише у спортивному, татуювання і…

Бракує не лише слів, а й уяви, що довелося пережити рідним під час цієї зустрічі зі своєю найдорожчою, найріднішою людиною через майже 9 місяців невідомості.

4 вересня 2025 року головний сержант Олександр Давидов повернувся додому назавжди. Тут, на малій батьківщині у Баговиці, зустрічали його найрідніші – матуся, якій він вже більше ніколи не скаже: «Здрастоті Вам! З днюхою Тебе!». Дідусь Володимир Петрович та бабуся Олександра Яківна, які няньчили онука з пелюшок. Діти Олександр та Юля, за яких так вболівав і радів їхнім успіхам батько. Кохана дружина Олена, яка мала надійну підтримку та опору від свого чоловіка. Рідні, близькі, знайомі, побратими, які прийшли провести в останню дорогу людину щирої душі і безмежного серця, любові якого вистачало на всіх.

Зараз на могилі захисника рясно квітнуть квіти, виграючи усіма барвами літа. Бо ж Олександр і сам любив їх та доглядав у батьківському дворі.

– А коли Сашуні не стало, то й деякі квіти у нас попропадали, – плаче згорьована мати. – але ми насаджуємо, плекаємо в пам’ять про нашого генерала. Він з небес усе бачить і чує. Господи, наділи своєю Божою благодаттю нашого найдорожчого, найріднішого батька, чоловіка, сина. Нехай його щира душа знайде блаженний спокій, а ми будемо молитися, дякуючи Тобі.

Я надіялася, що наша любов і молитви врятують сина. Але війна виявилась сильнішою…

 

* * *

За сумлінне виконання службових обов’язків, відданість Військовій присязі та українському народові, зразкове виконання службово-бойових завдань, особисту мужність і героїзм у складних умовах загрози життю та здоров’ю головний сержант Давидов Олександр Вікторович отримав орден «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно). Ще у послужному списку захисника України є відзнаки Міністерства оборони України медалі «За сумлінну службу», «За сприяння Збройним Силам України», нагрудний знак «Ветеран війни – учасник бойових дій», відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції» тощо… Олександр Давидов був людиною сталевої волі, щирим другом, відповідальним воїном та гордістю своєї родини.

Надія ЄРМЕНЧУК.