З ВІДВАГОЮ І МУЖНІСТЮ ДО ПЕРЕМОГИ

Не в багатьох є два дні народження. А от Діані ДРИЛЬ дійсно пощастило тоді народитися вдруге. В перші дні повномасштабної навали ерефії їхній підрозділ передислоковувався. Це було дуже непросто. Темна ніч вибухала, лупила снарядами й цілила ракетами в усе живе – і не тільки. Нещадний бій між нашими й окупантами переплутав геть усе, даючи мінімальні шанси на порятунок. Дівчина, почувши поблизу чужинську мову, застрибнула в якийсь рівчак (здається, це була яма для відходів) вчасно. Ні, руки в неї не трусилися й мозок працював чітко, як годинник. Холоднокровно перезарядила автомат: «Що ж, доведеться відстрілюватися, але в полон – нізащо…»

Дивом їй вдалося зустріти своїх хлопців. Йшли по розкислому, зораному полю, ноги грузли в болоті, а кулі злим осиним роєм дзижчали над головою.

Це вже пізніше Діані запропонують переміститися у більш безпечну зону, що навіть образило її до деякої міри: «Я що, приїхала сюди ховатися?».

Ще школяркою вона твердо вирішила, що служитиме в армії, хоча ніхто з близьких не сприймав це всерйоз, мовляв, із віком блаж сама по собі пройде. Та на традиційних зустрічах з ветеранами Другої світової вона ловила кожне слово сивочолих воїнів. Була серед них і одна жіночка, теж з Острівчан, і саме їй Діана незмінно дарувала квіти, захоплюючись її скромним героїзмом.

Тож до медучилища пішла із прицілом практичним – медики Збройним Силам завжди потрібні. Звісно, досвідчені викладачі не втомлювалися акцентувати на тому, що знання юних випускників можуть вкрай знадобитися у суворий час для країни, на що якось одна з її однокурсниць легковажно всміхнулася: «Ви про війну? Та хто ж у наш час її допустить?!».

…Все життя у тій злощасній ямі, як у кінострічці, промайнуло. Напередодні 24 лютого вони виїхали зі своєї частини до другого, досить великого міста на південному сході, як їм сказали, на навчання. Разом з амуніцією Діана прихопила й… набір для манікюру – неодмінний атрибут і армійських дівчат. Чи здивувалася, що раптом почалася війна? У принципі для неї це не було такою й несподіванкою, бо побувала вже на одній.

Після училища Діана завідувала амбулаторією. Фельдшер-акушер набувала досвіду в повсякденних турботах про односельців. І усе ніби складалося добре, батьки були цілком задоволені тим, що донька поруч, і не виключено, що стали пильніше придивлятися до місцевої молоді, мріючи про гідного обранця для своєї красуні-розумнички.

Утім, у Діани були свої плани щодо втілення у життя давньої мрії. Адже, вважай, скільки готувалася до цього. І не лише тягнулася до музики й танців, а, до прикладу, дев’ять років присвятила заняттям дзюдо, здобувши кандидата в майстри спорту, активно цікавилася і сумо, вільною боротьбою. А коли нарешті вирішила поговорити з рідними про контракт, ті запанікували: «Куди? Ти що, доню, надумала!». І… заховали її диплом. Але Діана, людина, як і належить спортсмену, вольова, наполеглива, не розгубилася – зробила дублікат, тихенько оформила потрібні документи – і до військкомату. Після чого поставила батьків перед фактом. Зате тітка, теж медик, схвалила вибір племінниці, попросивши її дізнатися, чи не запізно і їй у п’ятдесят три піти на службу.

Так Діана потрапила на першу лінію ООС. Безумовно, цьому передувало навчання, тренування, без яких старшому бойовому медику не обійтися. Згадує, як після спортивного вишколу в «Десні» мали бігти ще трикілометрові кроси, після котрих потрібно було готуватися до здачі заліків з теорії. Якось температура в неї підскочила мало не до сорока, та нікому про це не сказала, і не тому, що сама себе лікувала, а й з принципу, бо постановила для себе, що не має права на слабкість, адже попереду на неї чекають ще більші випробування. Коли в її рідній 128-й пропонували вихідні, свідомо відмовлялася, гартуючи волю.

А остання їй, ой, як знадобилася на сході. Життя в окопах, під обстрілами, необхідність йти за пораненими за 3-4 кілометри до іншої позиції, зрозуміло, що в будь-який час доби, бувало, й без усякого супроводу – це ще той іспит. У її роті, до прикладу, був один бойовий медик (тобто Діана) замість п’яти, що мають бути за штатним розкладом. Якось пізньої осені їй зателефонували, що по сусідству є важкопоранений боєць: куля «розкроїла» йому живіт, кишки – наверху.

Вона бігла назустріч чотирьом солдатам, що несли постраждалого, усвідомлюючи, що рахунок йде на хвилини, підганяючи їх, дивуючи цих бувалих вояків спринтерським талантом. Сьогодні Діана каже, що по-іншому й неможливо в таких ситуаціях учиняти, бо на кону питання життя і смерті.

– Діано, а Ви не жалкували, що колись прийняли для себе таке важливе рішення?

– І не розмірковувала над таким. Стати захисником Батьківщини було моєю ціллю.

–  Важко дівчині на війні. Батьки не підшукали вдома нареченого?

– Справа в тім, що він віднайшовся саме тут, у сусідньому підрозділі, котрим командує.

– І зробив пропозицію?

– Так, саме під обстрілами, обручку мав у кишені.

– Отак і створилася ще одна сім’я, котру поєднала війна.

– Так, це було несподівано. Уявіть, йде обстріл, ворожий квадрокоптер скидає на позиції гранати, а тобі освідчуються у коханні.

– Дійсно кіносюжет…

– Та цей непростий час довів, що наші почуття справжні, перевірені неймовірними труднощами.

Упродовж дев’яти місяців тривав окопний гарт Діани в ООС, але не змінив думки дівчини щодо правильності прийнятого нею рішення. 27-річній Діані щоночі сниться, як вона витягає поранених з поля бою. І, мабуть, й снитиметься ще довго.

Наразі ми говоримо з нею про готовність людини ризикувати, а інколи і жертвувати собою там, на війні. І дівчина розповідає про те, як інколи була свідком відмови медиків-жінок через страх під вогнем рятувати поранених і чим це врешті-решт може обернутися для бійців, які потребують негайної допомоги. Згадує, як вони, ці поранені, щиро радіють, мов діти, побачивши поруч сестричку. І як, бува, просто під обстрілами машина доправляє їх до шпиталю. А потім, аби не гнати техніку порожняком, той же автомобіль везе снаряди на позицію, і що може відбутися, якщо раптом його накриє вогонь.

Діані доводилося за день (або ніч) витягати до 16 поранених.

– Можна називати їх похресниками?

– Не знаю. Певно, що так. Узагалі твій підрозділ стає дуже швидко родиною, і тому постійно мрієш про те, щоби всі побратими повернулися додому живими і щоб усі війни світу нарешті закінчилися.

Діана Дриль нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня. І це не випадковість – мужності їй не позичати. Пояснює, що в найгостріші моменти її воєнної біографії мозок миттєво пропонував якесь важливе рішення. Та й молитва допомагала опанувати себе.

Запитую, чи схожа ця війна на ту, про котру читалося у книжках або ж демонструвалися фільми.

– На тій можна було заховатися від небезпеки десь у лісових хащах, у ярах чи погребі. А от на цій, некнижковій, із сучасним озброєнням потрібно не розслаблятися та блискавично мізкувати, щоби вижити, а тим більше здолати ворога.

– Екстриму, звісно, більше?

– Ще й якого! На початку вторгнення орди нам якось випало воювати в чистому полі чотирнадцять днів. Як на блюдечку – заховатися нікуди, без води та їжі. Не знімала одягу, не розчісувалася… А коли все ж таки за багато днів потрапила під теплий душ, рук не могла підняти від утоми. Здавалося, що потрапила до раю…

– На що відволікаються на війні?

– На жарти, анекдоти – це хлопці. А з дівчатами мріємо, як після Перемоги підемо по спа-салонах красу наводити, а як же, без неї теж ніяк.

– Вас, Діано, не один раз кореспонденти розпитували про життя-буття на фронті?

– Було таке. Якось іноземні оператори попросили на камеру показати побутову картинку…

– І Ви…

– Із задоволенням помила в тазику з гарячою водичкою волосся, скориставшись такою нагодою. А медійники все дивувалися, як це ми спимо в підвалі з бетонною підлогою на карематах.

– Підвал – це ще не найгірший варіант…

– Отож бо, набагато некомфортніше на відкритій місцевості, та ще коли вона постійно прострілюється…

Читач, зрозуміло, здогадався уже, що такі дівчата, як Діана Дриль, вважають себе щасливими, бо займаються тим, про що мріялося завжди. А от чи побажає дівчина власним дітям у майбутньому такої ж кар’єри – теж не ребус, бо впевнена, що свій вибір вони зроблять самостійно, як вона в свій час.

Ми не знаємо нині напевно, скільки ще кроків залишилося нам до Перемоги, та Діана Дриль перший день миру уявляє собі чітко: вона  обов’язково приїде на вокзальний перон, де зустрічатиме бойову рідню, обійнявши кожного від усього серця. А відтак остаточно почуваючись найщасливішою.

Лариса МАСЛОВА.