ЗОМБІ
25 жовтня 1992 року в газеті «Кам`янець-Подільський вісник», в якій я на той час працювала, була опублікована моя стаття «Прости їм, Христос, що в табелі про ранги Ти став третім». У ній роповідалося про секту «Біле братство», яка тоді масово розгулювала нашим містом, вербуючи своїми, на перший погляд, безневинними білими шатами в свої ряди все нових і нових адептів.
Чимало кам`янчан, продавши квартири і залишивши без даху над головою свої сім`ї, потрапили тоді в їхні тенета. Пригадую, як після написання статті до мене в редакцію приходили постраждалі члени таких родин, вимагали знайти «цю новоявлену Христосуню», плакали і просили допомоги. Одного дня з`явилися навіть представники Інтерполу і з`ясовували, чи не відомо мені часом, де перебувало на той час подружжя Кривоногових – керівників секти.
Правда, тоді я дещо злякалася, зважаючи на свій молодий вік. Але за два тижні потому в Києві їх було затримано (біля Софіївського собору 10 листопада 1993 року).
Чому повернулася до цієї статті? Цих «чому» декілька. По-перше, днями, перебираючи свої старі папери, натрапила на лист від Марини (так, тієї Марини Кривоногової – Марії Деві Христос) зі списком закодованих дітей нашого міста для золотого віку. У ньому зазначені прізвища, імена, адреси таких дітей. Звичайно, з етичних міркувань я цитувати цього списку не буду. Хто пам`ятає мою статтю, знає, що ми з Мариною Цвігун (таке її прізвище до Кривоногова) були щирими подругами і навчалися в Київському Шевченківському університеті на журналісток. Любили разом відвідувати виставки картин, оперу та концерти естрадних тодішніх співаків, котрі приїздили до столиці; милувалися красою поезії, захоплено читаючи один одному. Я на той час була скромним початківцем, натомість Марина – це вже сформована поетеса, яка готувала до видання чимало своїх зрілих віршів. Ми насолоджувалися розмовами і нашим умінням спостерігати за навколишнім світом. Що сталося потім? Думаю, про це вже всі дуже добре знають. Трагедія під назвою «зомбі».
Час від часу в думках повертаюся до цієї історії, до свого минулого, в яке могла бути втягнута і я. Особливо, в ті далекі дев`яності, коли в наші серця потаємно вривалося щоразу все загадково нове і нове, те, що досі було під забороною. Такі розкуті «братства», здавалося, несли щось краще, відмінно краще. І як же після отаких містичних слів «ми контактували з духовним оазисом Шамбалою, і нам сказали, що ти готова увійти в нашу програму» (з листа Марини до мене) не зірватися і не злитися з новою течією під елегійною назвою «Біле братство»?.. А воно тоді ще й пропагувало утворення міжнародного інституту душі «Атма» (оце мене й підкуповувало найбільше, бо люблю психологію). Навіть дехто з рідних підштовхував мене: «Йди з ними, а що тебе тут тримає?». Ось такою вона буває, ця формула життя…
Стати зомбі дуже легко. І ними стають й зараз. Звичайно, Інтернет є для цього провідником. Ми – члени широкомасштабного новоствореного «братства Вікі та Інстаграм». Затягує кожного, правда, у свій бік. Але, погодьтеся, що удавка ця міцна… Ні, Інтернет – це потужна держава! Я сама часом «молюся» на нього за ті знання, які можна одержати протягом хвилини-двох. Залежить все від ваших і моїх смаків. Від сили волі. Від розподілу пріоритетів. Від відчуття міри. Аби не стати зомбі.
Вчені сьогодні вже довели, що вірус зомбі реально існує, і він загрожує людству. І віруси ці різні. Визначає все лише форма середовища, в яке потрапляє особистість. Вірус паралізує волю, бажання, мету, відчуття, почуття і настрої. Одним словом, цілком забирає під свій контроль. Дуже важко позбавитися його. Треба зважати на диво. І на час, який розставляє все на свої місця. Зомбі називають людей, котрі нездатні самостійно оцінювати ситуацію і приймати рішення, в усьому довіряючи пропаганді. Зомбі виступають алегорією натовпу, керованого масовими захопленнями якоюсь ідеєю, модою. В Україні слова «зомбі», «зазомбований» набули широкого вжитку в ЗМІ та повсякденній мові. Ними позначають людину – жертву пропаганди чи навіювання. І перше місце тут відведено, звісно, телебаченню, яке пропагує сьогодні свободу до будь-якого вибору, навіть самогубство.
Початок своєї статті я не завершила основною думкою: чому я не стала членом «Білого братства», зомбі, в якому могла зробити чудову кар`єру, маючи таку впливову подругу? Відповім: мене врятувала любов. Любов до гармонії духу, до певних рамок свободи, яку визначає християнська мораль, любов до свого Кам`янця. І останньому я завжди віддаю перевагу. Його я у свій час вибрала між Києвом і польським містом Торунем, де могла б продовжуватися історія мого життя. Вибрала своє місто і скромне місце в ньому замість блискучої кар`єри в одному з україно-польських католицьких видавництв. Адже моє місто завжди було для мене, наче моїми батьком і матір`ю, а кам`янчани – моєю ріднею… Ну, хто я без них? Дякую тобі, подільська земле, що ти втримала мене тут, за те, що я з раннього дитинства таки зазомбована твоєю неосяжною красою, твоїм солодким повітрям, твоїм лагідним сонцем. Адже я завжди вірила, що буду щасливою лише тут, у краї, в якого буде світле і щасливе майбутнє. Я вірила – і це здійснюється. Я бачу, як з кожним днем прекраснішим та радіснішим стає моє місто в незалежній Україні. Я безмежно вдячна йому, що повсякчас зігріває мене промінням своєї любові та надихає на такі поетичні слова:
Колись я виміняла в оленів рогатих
Тебе на той самотній ліс…
І ось тепер щасливо можу споглядати
На сонце, що над моїм містом
Сам Бог колись возніс.
Я з кручі високо вдивляюсь ввишину:
В суцвіттях хмар я бачу золотом карбований вінець, –
Цим знаком віншували Боги в давнину
Усього Поділля окрасу – мій Кам’янець!
З цих круч я бачу древнє місто.
Я чую постріли відстріляних гармат…
Я з чорно-білих днів нанизую намисто
І, мов з вервицею, ходжу поміж хат.
Що в них вселилось – спокій, тиша, а чи лють?
А, може, спантеличені вітром страхи?
І часом так вони прицільно в душу б’ють,
Що стогін мій розноситься поміж злякані дахи!
Я так тривожусь ще й досі надміру:
Бо голос, простромлений в минуле часу,
Ще не підібрав оту єдину ліру,
Коли почують всі мене одразу…
(Збірка «Збираю докупи розірваний час», 2015 р.).
Юлія ЯВОРСЬКА-ЛИСКУН.
Автор:
admin
