Життя дається на добрі справи

Недарма кажуть, що будь-який хороший вчинок повертається сторицею, і того, хто з готовністю віддає людям тепло свого серця, хто не байдужий до прикрощів і бід інших, хто робить добро, не вимагаючи натомість оплати, щедро нагороджує сама доля. Одним із таких є засновник та голова наглядової ради благодійного фонду «МіСт» ім.Михайла Савенка Дмитро САВЕНКО. Саме тому 27 червня під час засідання колегії облдержадміністрації столичному підприємцю, уродженцю с.Довжок, людині, яка шість років поспіль разом із однодумцями благодійного фонду опікується 15 дитячими та інтернатними закладами на Хмельниччині й займається відродженням спортивної слави Кам’янеччини – мотобольної команди «Поділля», вручили державну нагороду – орден «За заслуги» ІІІ ступеня «за вагомий особистий внесок у забезпечення реалізації державної політики у сфері соціального захисту дітей, створення умов для їхнього всебічного розвитку та високий професіоналізм». Відповідний Указ підписаний Президентом України 31 травня цього року.

Напередодні нам випала чудова нагода поспілкуватися із Дмитром Михайловичем та поставити йому кілька запитань.

– Дмитре Михайловичу, щиро вітаємо Вас з черговою нагородою. Ми впевнені, що для Вас благодійність не пустий звук, а реальна людська потреба і дієвий спосіб змінити навколишній світ на краще. Ви продовжили справу, започатковану Вашим батьком. І як результат – у пам’ять про Михайла Михайловича та на його честь 2012 року було зареєстровано благодійний фонд «МіСт» імені Михайла Савенка…

– Так. Однак наша шефська допомога розпочалася набагато раніше. Щоправда, тоді ми не задумувалися над створенням фонду. Поштовх дала остання поїздка (в травні 2011 року) разом з батьком та Сергієм Ісаєнком на Кам’янеччину, в Жердя, Лісоводи, місця, де минули його дитячі та юнацькі роки, з якими стільки пов’язано, звідки починав торувати свою життєву стежину. Нас усюди радо зустрічали, ділилися спогадами, згадували друзів, учителів, вихованців Лісоводського дитбудинку. І ці зустрічі навертали батькові на очі сльози, хоча він був вольовою та сильною людиною.

Саме тоді в нього й народилася ідея хоч якось віддячити тим, хто береже пам’ять про минуле, хто навчив і виховав його, а також допомогти дітям, які нині потребують опіки. Діти – наш найдорожчий скарб, наша надія, гордість і опора. Розвивати, підтримувати і заохочувати їх – святий обов`язок сім`ї, школи, влади і громадськості. Тільки тоді в нас буде гідна зміна – сильна і красива! Тільки тоді наші доньки і сини зростатимуть здоровими, щасливими, впевненими у прийдешньому дні й у майбутньому трудитимуться на благо України.

– Дієвість будь-якого благодійного фонду перш за все залежить від його команди. Хто Ваші помічники, які щодня доводять своїм прикладом, що людина здатна на безкорисливі вчинки, на добро й милосердя?

– Люди, які нині працюють у благодійному фонді «МіСт» (bf-mist.org.ua), об’єдналися довкола спільної мети – нести надію, давати милосердя, бути поруч з тими, кому потрібні турбота, допомога і велике щире серце. Тому в своїй діяльності насамперед ми керуємося гаслом: «Якщо в тебе є трішки більше, ніж потрібно, то роби стіл довшим, а не паркан вищим». Двигуном, генератором ідей можна назвати президента фонду Сергія Ісаєнка. Він живе благодійним фондом і переймається не лише проблемами 15 закладів, якими ми опікуємося, а й тими, до яких наша допомога ще не дійшла. Гарних слів заслуговує й голова правління фонду, голова ради обласного осередку Всеукраїнського товариства “Меморіал” ім В.Стуса Олександр Корольов, координатор благодійних програм фонду Любов Поліщук, а також Сергій та Ірина Кляпетури, Лариса Клепас, Анастасія Венгрен та багато інших наших волонтерів.

Перед тим, як взяти шефство над певним закладом, ми проводимо моніторинг на чесність та порядність керівника, вивчаємо умови, в яких перебувають діти та їхні потреби. Ми допомагаємо не тим, що в нас є, а надаємо те, що потрібно нашим підопічним. Однією зі стратегічних ліній діяльності фонду є те, що ми ніколи не допомагаємо коштами.

– Крім допомоги, Ви ще й пропонуєте випускникам інтернатних закладів Хмельниччини роботу?

– Так, тих, у кого є бажання, ми працевлаштовуємо з офіційної зарплатою, повним соціальним пакетом. Для цього не потрібні якісь професійні знання. Головне – бажання працювати. Бо як кажуть, у Бога немає інших рук, ніж твої.

– У Вашому послужному списку серед десятків грамот і подяк — звання «Почесний громадянин села Лісоводи», відзнаки Кам’янець-Подільського міського голови «За заслуги перед громадою», Хмельницької облради «За заслуги перед Хмельниччиною», орден Христа Спасителя. Є ще й медаль «За сприяння в охороні державного кордону України». За що її отримали?

– За підтримку прикордонної застави. Після анексії Криму на Херсонщині довелося будувати нові кордони. І щоб якось налагодити побут прикордонників у перші дні антитерористичної операції довелося перепрофілювати виробництво дитячих двоярусних ліжок на дорослі. Допомагав і іншим – меблями та казарменним обладнанням, тепловізорами, бронежилетами, іншою захисною амуніцією…

– І ця допомога склала сотні тисяч гривень… Чому акцент поставили на прикордонниках?

– Мабуть, через те, що сам проходив бойовий вишкіл у прикордонних військах. Ще й досі пам’ятаю, як приймав присягу в Брестській фортеці. Із середини бачив і знаю цю службу, оскільки був помічником командира відділення. В мене й досі залишилося почуття відповідальності за суверенність кордонів нашої держави.

– Ще одним не менш важливим напрямком діяльності «МоСту» є підтримка здорового способу життя, розвиток спорту. Як приклад, опіка над мотобольною командою «Поділля»…

– Я з дитинства захоплююся командними іграми – футболом та баскетболом. Як і мої ровесники, любив бігати, плавати, грати в хокей, займався боксом та рукопашним боєм. Це свого роду живе спілкування й уміння навчитися розуміти та підтримувати свого товариша по команді, адже спорт єднає людей. Мотобол – це гра справжніх чоловіків, а разом з тим і гордість кам’янчан, їхня візитівка, як для киян футбольна команда «Динамо». Тим більше, що це лише єдина мотобольна команда в західному регіоні України. Тому хочемо відродити цю команду і допомогти їй знову здобувати славні спортивні перемоги (на виїзних іграх у червні ц.р. команді благодійним фондом було передано ще два мотобольні мотоцикли – автор).

– До гуркоту «залізних коней» Вам не звикати, адже й самі змогли осідлати мотобайк…

– Так, і перша спроба виявилася невдалою та закінчилася падінням. Було це якраз на Довжку, коли приїздив з Києва на гостини до бабусі. Друг дав свій мотоцикл, і я вирішив, що без проблем осилю такого «гнідого». Зрозуміло, що проїхатися з вітерцем не вдалося, тож більше сідати на двоколісного я не збирався. Однак життя розставило все на свої місця і тепер я з цим залізним конем на «ти».

– Ваша родина теж полюбляє спорт. А чи не хочеться у вільну хвилинку посидіти перед телевізором чи, скажімо, зануритися в інтернетну павутину?

– Ми більше прихильники здорового способу життя. Вважаю, що коли серед сімейних цінностей є спортивний напрямок, це сприятливо впливає на взаємини у родині та формує активну життєву позицію в дітей. Це я вам кажу як батько двох дочок. У вихідні катаємося на велосипедах, полюбляємо прогулянки на природі. Старша донька Вікторія захоплюється танцями — вже в 12 років вона стала чемпіонкою міста. Молодша Діана грає на фортепіано. А ще у них багато репетиторів, дівчатка вивчають іноземні мови, обожнюють читати, доглядають за домашніми улюбленцями – котом та собакою. Люблять їздити до мене на роботу, в офіс, цікавляться, чим займаються їхні батьки, самі вникають у робочий процес та намагаються нас наслідувати.

– Тобто змалку вже формують професійні навички. А Ви свою трудову біографію розпочинали теж поруч з батьком, у другому мостозагоні тресту «Мостобуд №1» у Києві?

– Так, із 17 років пішов працювати автослюсарем 3 розряду. Тоді ж отримав і водійське посвідчення з правом водіння вантажного транспорту…

– Дмитре Михайловичу, що відчуваєте, коли в черговий раз приїжджаєте на свою малу батьківщину?

– Мені завжди приємно повертатися на Кам’янеччину, де живуть щирі і гостинні люди, у край, де народився, де кожен клаптик землі дихає історією й наповнює життєдайною енергією, додає сил та наснаги творити добрі справи. Я вдячний долі, що закинула мого батька Михайла Савенка на Кам’янеччину, де він знайшов свою другу половинку, мою маму Альбіну Станіславівну. Й хоча наша сім’я прожила тут недовго, лише 5 років, допоки батько будував міст «Лань, що біжить», проте й цього для нас зі старшою сестрою Тетяною було достатньо, аби навіки закохатися в неповторний і древній Кам’янець-Подільський та його околиці.

До цього часу пам’ятаю кондитерську, що знаходилася на вул.Чкалова (нині Князів Коріатовичів), смак трубочок з масляним кремом. Ми всією сім’єю полюбляли ходити на індійські фільми в кінотеатр «Дружба», вставали о 6 ранку і разом із бабусею Ніною Дмитрівною Гречкосій (1926 р.н., яка ще донині допомагає виховувати правнуків) їхати на базар. Разом із сусідськими дітлахами залазили на кремезні черешні та піднімалися на стіни Старої фортеці, А ще з дитинства закарбувалися світлі спогади про жнива. Ми із сусідськими хлоп’ятами бігли у поле, спостерігали, як великі комбайни ходять у загінках жнивним ланом. А скільки було радості, коли вдавалося прокататися на вантажівках, які перевозили зерно від цих польових кораблів. Досі запам’ятався цей п’янкий запах поля і свербіж від пилюки та повстяків…

Згадую останню нашу з батьком подорож на Поділля, зустрічі з хорошими і щирими людьми. Він збирався приїхати сюди знову, однак не судилося. Він привчав нас, своїх дітей, з раннього дитинства бути чесними та жити по совісті. І сам був найкращим прикладом для наслідування. Тож ми намагаємося не підвести його та продовжити батькову справу.

Надія Єрменчук.