Вони відшукали свої діаманти

Подружжя Надії та Анатолія БОХАНЕВИЧІВ дістає з полиці свій сімейний альбом, й стає помітним хвилювання в їхніх словах та рухах. Бо ж діляться сокровенним, що пізнали на своєму віку, що пережили разом. Важко повірити, але центральна світлина – весільна – була зроблена 60 років тому, а 19 вересня подружжя Боханевичів відсвяткувало свій діамантовий шлюб.

• Жодних Надьок і Тольок у нашому лексиконі не було. Тільки Толя і Надя, – розповідають про своє співжиття молодята. – Образи, грубі висловлювання неприпустимі, навіщо тоді одружуватися, щоб потім принижувати другу половинку. Повага має стояти на першому місці, тоді й взаємини не розхитати.

Старші люди одразу діляться рецептом сімейного щастя та довголіття. В наш час, коли розлучення є правилом, а не винятком, коли сім’ї сьогодні вінчаються, а завтра заявляють, що пара не зійшлася характерами, ми шукаємо вічне кохання у книгах, фільмах, ходимо на психологічні тренінги, замість того, аби вчитися будувати відносини на відомих істинах – толерантності, терпеливості та взаєморозумінні, без хитрості й лукавства.

• Гадаєте, в нас не було конфліктів? Помиляєтеся. Головне, вміти з них виходити безболісно. Почнете вибачатися ви, партнер послідує вашому прикладу, – пояснює Надія Лук’янівна. – У стосунках комусь треба поспішати, а комусь – зупиняти. Чоловік, буває, біжить-біжить, а я стану за кутком, постою й він вже трохи стишиться.

На одній з фотографій Анатолій Андрійович, стрункий підтягнутий строковик, відмінник служби, занесений до Книги Пошани Ленінградського військового округу, якого три роки чекала з армії в м.Пушкіно Ленінградської області дівчина Надія. Інші залицяльники сваталися до красуні, але ніхто Толика переплюнути не зміг. Тож після дембеля хлопця, в 1959 році пара відгуляла весілля. Розповідали свою романтичну історію таке ж молоде й закохане поддружжя, як на весільному фото 60-річної давнини, й нічого, що їхні скроні посріблило інеєм.

На ноги молода родина ставала помаленьку, ніщо саме в руки не йшло. Коли починали зводити дім в Крушанівці, то треба було приміряти роль і каменолома, і будівельника, і муляра. Потроху обзавелися господарством, й до сьогодні обходять корівку з телям, годують курей та мають поле, пасіку. Залізали в борги, якось й горіли, але усі незгоди долали разом. І, як згадують герої нарису, в них не було часу на суперечки, а навіть коли щось не поділили, то в роботі все забувалося.

На той період Анатолій Боханевич після навчання в Дніпропетровському технікумі працював у місцевому колгоспі електриком, й односельчани постійно зверталися за його кваліфікованою допомогою.

• Він такий людяний, просять – відгукнеться. Все село електризував й рубля не взяв. Трудився все життя, не покладаючи рук. Старався для сім’ї, щоб мали і я, і діти, – виділяє чесноти свого чоловіка Надія Лук’янівна.

Цілком схвалила бажання Анатолія Андрійовича здобути аграрну освіту. Спочатку чоловік закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський технікум, був бригадиром тракторної бригади й далі з настанови колишнього голови колгоспу Василя Дарманського вступив до аграрного інституту на заочне відділення. Документ з вишу тоді служив перепусткою до кар’єрного просування – з рядового агронома він виріс до головного. Заслужив медаль «За трудову доблесть».

Правду кажуть, що за успіхами сильної половини людства стоїть жіноча мудрість. Дружина не стала на принцип, не докоряла, що чоловіка не було поряд. Надія Боханевич виконувала свій фронт робіт, уже тоді в сім’ї підростали двоє доньок – Ольга і Людмила. І виховання дітей потрібно було поєднувати з нелегкою роботою телятниці на фермі. Тричі на день жінці доводилося бігати до худоби і назад додому. Дороги на той час швидше нагадували болотне місиво, тож іноді ноги не слухалися, хотілося впасти на робочому місці і там заснути до наступної зміни.

• Чуйна, добра, невередлива, чудова господиня, як приготує їжу, що від столу за вуха не відтягнеш, – не розучився робити компліменти дружині Анатолій Андрійович. – Її «подвиг» відпустити мене в місто ще більше загартував наші стосунки. Спокус навколо незміряно, але треба було бути останнім дикуном, аби не виправдати її довіру. Гнали від себе будь-які ревнощі, які є найбільшим злом для сім’ї.

І так протягом усього спілкування – «він у мене такий», «вона вміє так». Гарний взірець родинного благополуччя показали батьки своїм донькам, які подарували їм трьох онуків, а ті в свою чергу – стільки ж правнуків, четвертий скоро має з’явитися на світ. Нащадки не втомлюються запитувати у рідних: «А як ви познайомилися?».

• Якось стояли на зупинці в Совому яру, чекали на транспорт, аби доїхати до Кам’янця. І відтоді більше не розлучалися. По дорозі нам було не тільки до міста, а й в житті, – не зморюються переповідати свою життєву історію діамантові наречені.

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.

Поділитися в соціальних мережах