ВОНИ ЙШЛИ… ЗА НОВЕ ЖИТТЯ
І ось уже вкотре сумна річниця. Знову згадуємо тих, кого навічно записано до Небесної Сотні. Серед них – Герой України Анатолій КОРНЄЄВ. Отож, пропонуємо читачеві фрагменти з книги Лариси Маслової «Прапороносець», присвяченої світлій пам’яті нашого земляка.
Останнього літнього тижня село гуляло. На тому весіллі (запам’яталась навіть дата: за десять років потому 24 серпня в Україні стали святкувати День Незалежності) Людмила познайомилася з Анатолієм.
Спочатку вона не надавала особливого значення залицянням курсанта, бо щойно вступила до медичного училища, та менше ніж за рік вони побралися. Щоправда, лейтенантові Анатолію Корнєєву стелилася далека дорога до Німеччини…
…Яким же разючим контрастом виглядало повернення в Союз 1987 року – новим призначенням Анатолія Корнєєва став гарнізон на «краю землі», в Примор’ї, усього в дев’ятнадцяти кілометрах від китайського кордону…
За тисячі кілометрів від України рідна домівка снилася Анатолію майже щоночі…
…Отож, у певний період свого життя Анатолій Корнєєв упритул підійшов до того, до чого він, нащадок хліборобського роду, тяжів змалку…
– Ой, скільки ж Анатолій, – поринає в спогади Людмила, – перетер її (землі) власними долонями, доглядав, як мале дитя, кожну рослинку, лікував бодай найменший листочок. Побудував тепличку. Завели свиней, каченят, гусей… Люди ще зимують, а ми з дітьми уже в землі. То задує, то завіє, плівка прогинається… Увечері повертаємося до хати в болоті, мокрі, але щасливі, бо всі разом…
…2010-го Анатолія обирають головою сільської ради. Кому вже, як не Анатолію Корнєєву, було знати, чим відрізняється Європа від територій, мешканці котрих чекають манни небесної або ж чарівника, який раптом прийде й витрясе з рукава комфорт, добробут, забезпеченість… Не з чуток він знав, як виглядають найкращі європейські стандарти й чого людям не вистачає для гідного життя. Й хоча звалив на себе, можна сказати, непідйомну ношу, відступати не збирався…
…Роботи в Анатолія – по самісіньку маківку, як то мовиться, та він, анітрохи не сумніваючись, бере квиток на потяг до столиці. Вихідні проводить на Майдані…
…Близько десятої ранку на екрані телефону висвітилося: «Анатолій». Та хтось заговорив чужим голосом. «Хто ви? – перелякалася Людмила. – Це ж Толиків телефон». Звідти: «Звичайний майданівець. Зовуть Антоном. А ви ким Анатолію доводитеся?». «Дружина», – все ще не розуміє Людмила. Той, що назвався Антоном: «Його нема… Він… загинув…».
…На цвинтар у Руді, де Анатолія поховають поруч із мамою, з’їхалися й ті, хто ніколи його не знав…
…У Гаврилівцях відбуваються дострокові вибори до сільської ради, очільником якої стає син Анатолія – Віталій Корнєєв.
Вже пізніше росіянин Максим Гошовський, який був поруч з Анатолієм, розповів, як той загинув: кинувся до пораненого, й цієї ж миті його застрелили.
– Вони, – завершує Людмила сумну сповідь, – йшли за нове життя з дерев’яними щитами, як із хрестами…
Так, як колись Христос на Голгофу. Заради людей – почасти нерозумних, невдячних, черствих. Але ж завжди хтось мав показати нащадкам Єви та Адама високу ціль, справжній сенс життя.
Автор:
admin
