Стелла ЛАТИШЕВА: “Аби відчути повноту життя, його потрібно просто полюбити”

Ох, і здивувався комсомольський секретар, коли, з’явившись у масивних дверях кабінету, мало не з порогу худеньке дівча суворо запитало в лідера: «Чому в Кам’янці-Подільському досі немає молодіжного кафе?». Здивувався й водночас зрадів юній відвідувачці: оце натиск! Тож з відповіддю не забарився: «А ви візьміть та й створіть його…».

Подібні пропозиції Стеллі Олександрівні ЛАТИШЕВІЙ упродовж багатьох років доводилося чути доволі часто. І тоді, в вересні 1962 року, коли щойно прибула після закінчення технікуму з Мінська до Кам’янця, котрий одразу її зачарував, дівчина не відступила, не злякалася відповідальності, бо ж дуже хотілося заради більш активного культурно-мистецького життя розбурхати неспішний плин провінційного містечка.

Наразі важко сказати, яким чином вдалося вісімнадцятирічній Стеллі, конструктору-модельєру, «вибити» відповідне приміщення, у котрому невдовзі заграв естрадний оркестр, а новоспечені господарі приймали в себе гостей-артистів, цікавих людей, популярні творчі колективи, поетів… І це при тому, що Стелла працювала на одній з відомих фабрик регіону, а трохи пізніше – в якості, мабуть, наймолодшого заступника директора побуткомбінату організовувала побутове обслуговування району. Окрім того, ходила на підготовчі курси: готувалася до вступу в інститут. А тут прийшло і перше, слід зауважити – єдине, кохання (у парі подружжя 55 років). Зі служби в морській авіації повернувся міцний, веселий, дотепний, готовий до будь-яких труднощів хлопець Валерій Латишев. Отож, тільки-но знявшись з обліку у військкоматі, встав за токарний верстат. Згодом, отримавши інженерний фах у Київському політеху, поступово, але впевнено піднімався кар’єрними сходами аж до посади директора.

Навіть коли молода сім’я поповнилася двома малюками, мама з татом наполегливо торували шлях до дипломів. Стелла Олександрівна спочатку закінчила Київський технологічний інститут легкої промисловості, а потім ще й успішно «зазіхнула» на другу вищу (економічну) освіту, не полишаючи активної участі у житті громади.

У цьому місці нарису не обійтися без невеличкого ліричного відступу, присвяченого тим, хто відважно звалює на себе вантаж громадської роботи, повсякчас продукуючи ініціативи та ідеї – такий собі енерджайзер, який постійно запалює, аби оточуючим було цікавіше жити.

Двадцять чотири добові години Стелли Латишевої були заповнені вщент, та попри все, мимоволі народжувалися уже нові задуми, плани, проекти. Боротися з цим було марно, адже звикла переважно дарувати, а не брати. Нині Стелла Олександрівна посміхається: «Ніколи не було легко, та для мене це нормально».

Коли прийшла викладати до планово-економічного, де на той час виховувалася молодь з ДЦП, з епілептичними нападами, з ампутованими кінцівками, зрозуміла, яке це щастя – бути енергійним, здоровим, самостійно давати собі раду. Це була гарна школа, де прикладом стійкості й мужності для наставників слугували їхні учні. Так, студентка Віра без рук і ніг була неперевершеним редактором стіннівки, а її каліграфії могли б позаздрити найвправніші писарі. Чи ось уже сорок років поспіль (незмінно по вівторках і четвергах) виходить на телефонний дзвінок зі Стеллою Олександрівною колишня випускниця Маруся. Показово те, що Стелла Олександрівна рішуче відсікала принизливу жалість у стосунках з інвалідами, розуміючи, що тільки вимогливість, об’єктивність в оцінюванні знань, професіоналізм допомагатимуть цим людям по-справжньому реалізуватися в подальшому.

Практично те ж саме сповідувала наша героїня в стінах військово-інженерного інституту, в якому трудилася чотири десятиліття. І курсанти належним чином сприймали такий підхід до справи. Траплялося, що аудиторія, де вона приймала екзамени, нагадувала квіткову оранжерею – їй дякували і за знання, і за те, що, як висловлювалися її колеги, проводила позаурочну роботу: організовувала концерти, конкурси, зустрічі з прекрасним…

Невтомна, творча, креативна, завжди знаходила вихід із найкритичніших ситуацій. Ті, кого навчала, запам’ятали її надовго. Згадує, як нелегко було з курсантами-туркменами, які, розв’язуючи складні питання з економіки, стиха буркотіли собі під ніс щось на кшталт: «Внукам своим буду рассказывать, как учился» чи: «Неужели женщина может так много знать?».

Якось (а це було в дев’яності) прийшла на першу лекцію до третьокурсників. Ті, з відомих причин, були налаштовані досить скептично, мовляв, чого та економіка варта, як он зарплат батькам не дають вчасно, підприємства розвалюються… У запитаннях відчувалися протест курсантів, недовіра, небажання взагалі займатися такою, на їхній погляд, схоластичною наукою… Стелла Олександрівна здогадалася, що аудиторія не хоче їй підкорятися і що в її розпорядженні всього хвилина-дві, щоб опанувати настроєм цих розгублених і сердитих хлопців. «Так, – заговорила, – у нас є те та інше, а є ще… і ось такий негативний приклад». Цього ніхто не очікував, тож продовжила вже в повній тиші: «Мінусів, дійсно, багато. Можна їх розглядати цілу пару, але давайте подумаємо над тим, що робити з цими негараздами, як правильно з економічної точки зору вийти з цього безладу…».

І це були не просто слова – особисто їй життя нічого не підносило на блюдечку, проте вона воліла не здаватися, а наперекір усім несприятливим обставинам жити з гідністю і високо піднесеною головою.

…Ще чотирнадцятилітнім підлітком Стелла перенесла першу ревматичну атаку, коли неможливо було взутися, бо ноги порозпухали, тож доводилося, зціпивши зуби, цілу годину розходжуватися, аби не пропускати уроків. Мала й перелом руки зі складними наслідками, тож тренувалася, готуючись до занять, писати лівою, але ніколи не дозволяла собі вийти на люди без зачіски, нечупарою чи безпорадною.

Доля випробовувала Стеллу Латишеву на міцність не раз: 21-річний син Андрій – молодий лейтенант, який тільки закінчив КПВВІКУ, був направлений командиром роти хімзахисту в Чорнобильську зону, де провів п’ять страшних місяців. Після цього учаснику ліквідації аварії на ЧАЕС довелося лікувався в шпиталях. Молодший, Олексій, який також закінчив КПВВІКУ, є учасником бойових дій, неодноразово брав участь в розмінуванні та проходив гарт в зоні АТО.

Якось з родиною поїхала на новосілля в Мінськ, (де батькові, який дев’ятнадцятирічним юнаком пішов на війну, звільняв Прагу, зустрівши Перемогу на Ельбі, після закінчення проходження військової служби в Прикарпатському військовому окрузі виділили нову квартиру), на жаль, приїхала на похорони: не встиг 52-річний ветеран порадіти елітному житлу.

Струнка, підтягнута, із зовнішністю кінозірки, Стелла Олександрівна нікому не дає приводу співчувати чи жаліти її. А от позаздрити молодості душі – це, будь ласка!

Легка на підйом, вона не пропустить жодного виступу симфонічного оркестру, виставки, екскурсії, можливості відвідати відреставровану історичну пам’ятку. Коли буває у великих містах, до оперного – обов’язково (пригадує, як уже в трирічному віці мама водила її на балет). Об’їздила свого часу пів-Союзу, а все через те, що її цікавість і допитливість не знають меж.

Колись у художньому музеї Мінська її вразила робота, де був зображений старий дім із забитими хрест-навхрест вікнами, на трухлявих сходах застигли в скорботі господиня, її вже немолода покоївка і втомлений роками собака… «Все в минулому» – назва картини. Стало трохи моторошно від побаченого… Невже може бути все в минулому? Ні, вона, Стелла Латишева, з цим ніколи не змириться, бо, як сказав поет, «і тільки у духовній красоті нема ні зморшок, ані віку, ані строку…».

• Вона що, – може роздратовано запитати песимістично налаштований читач, – не з того тіста, що й ми?.

З того ж, звісно, – заспокоїмо Хому невіруючого. Але не з тих, кого ведуть, а з тих, хто на крок попереду – от і все. А ще Стеллі Латишевій пощастило з родиною, котра є її надійним тилом і гордістю. Чоловік Валерій, з яким вона разом із 7 березня 1964 року (до їх весілля міськком комсомолу влаштував сюрприз у вигляді виїзної публічної реєстрації), підтримував її у всьому. Синами, про котрих уже згадувалося, хотіла б пишатися кожна матір. Невістки теж неабиякі особистості: хореограф Світлана об’їздила мало не всю земну кулю, отримуючи визнання високої майстерності, Оля – талановитий інженер-хімік у харчовій промисловості. Тішать і онуки – Настюша, фахівець з міжнародного менеджменту, нині удосконалюється у Сан-Франциско, Андрюша – студент Вінницького медуніверситету, майбутній стоматолог.

Сьогодні наша героїня є ще проректором Університету ІІІ віку при ТЦСО «Турбота» (директор Солодковська В.), який був створений в 2013 році за сприяння ради ветеранів (голова Рогаль Л.І.) разом з ректором університету Надією Підскоцькою, аби немолоді студенти не відчували депресії, що виникає в цьому віці, а були затребувані, зцілюючи недуги активною участю в своєму та житті інших.

– Для послуг літніх людей тут діє чотири факультети: історико-краєзнавчий, літературно-художній, здорового способу життя та інформаційних технологій – каже Олександрівна. – І якщо в 90-річної студентки під час занять палають очі, значить, університет створений для неї. На такий критерій і орієнтуються директор територіально-соціального центру «Турбота» В.Солодковська, ректор Н.Підскоцька, декан ЗСЖ С.Мельницька, завідувач денним відділенням ТЦСО Л.Пермякова та багато інших. Ми налагодили співробітництво з різними організаціями міста, котрі допомагають в навчальному процесі.

• А що найбільше, Стелло Олександрівно, Вам імпонує у людях? – запитую. Утім, можна було б не ставити це запитання їй, бо ж усім своїм життям дала відповідь.
• Порядність з усіма її складовими: пунктуальність, обов’язковість, небайдужість, вимогливість у поєднанні з людяністю…
• А не доводилося жалкувати про те, що, скажімо, не склалося у Вас?
• Мабуть, втрачених можливостей на своєму шляху не спостерігаю.
• Що Вас найбільше радує наразі?
• З гумором можна? Дуже подобається відшукувати додаткові лавки, стільці, коли на вулиці сніг, холод, ожеледиця, а народу на заняття прийшло стільки, що не знаєш де всіх розмістити.
• Не хотілося колись відпочити?
• Ні, що Ви! Коли усе любиш, жити цікавіше.

Олеся МИХАЛЬЧИК.