Сповідь матері Героя України Руслана Коношенко

«Там чекають мене друзі. Як вони без мене?»

Здрастує на карті України мальовничий куточок, що народжує справжніх патріотів своєї Батьківщини. Cаме тут, у Кам’янці-Подільському, 23 лютого 1983 року народився Руслан Коношенко. Зростав добрим, чесним хлопчиком, любив природу, особливо риболовлю, ніколи не капризував і був дуже пунктуальним та відповідальним. Ще змалку цінував людську щирість та доброту, поважав старших, беріг справжніх друзів.

Навчався Руслан у Кам’янець-Подільській ЗОШ №13, потім закінчив з червоним дипломом місцевий ПТУ №6 за спеціальністю «Кранівник».

Коли я працювала на артбазі (військова частина), він часто бував у мене на роботі. Йому тут дуже подобалось. Тож недивно, що закінчивши училище, влаштувався туди на роботу. На артбазі його полюбили, звідти провели до армії. За два роки служби в морфлоті Руслан приходив у відпустку тричі, нікому більше стільки не давали. Після армії повернувся на артбазу. Через кілька років військову частину почали скорочувати. Руслан втратив роботу. В рекомендації написали, що можна дослужити в будь-якій іншій частині, а ще “Брати першим до війська по першій же потребі”. Ніхто тоді й подумати не міг, що буде війна…

Руслан втратив батька у 25 років. Втратив також бабусю, дідуся та дядька. І це все лише за один рік. Ми з сином залишилися самі. В Руслана на той час була уже своя сім’я, два маленьких синочки Олексій та Максим. Аби заробити на прожиття, пішов на будівництво монтажником-висотником.

Якось серед ночі мені подзвонили співробітники сина: “Руслана серце “схопило”. Швидку викликати не в змозі, бо закриті на ключ”. Врятували… Але висотну роботу довелося покинути. Спробував себе в ролі продавця в торговому центрі «Петровський». Вдалося. Здавалося, що життя налагоджується…

…Темні сили зроїлись над Україною. Розпочався Майдан. Руслан брав вихідні й потай від родини їздив до Києва. А потім – війна! У серпні 2014-го до нас завітали люди й сказали: “Збирайся!”. Повістки не присилали, але й добровольцем він не був, просто приїхали і в чому був у тому й забрали. Вранці Руслан був уже на полігоні в Житомирі. Мені син казав, що поїхав на риболовлю — не хотів турбувати.

Руслан служив у диверсійно-розвідувальній групі разом із 60-ма побратимами по зброї. Пройшли Водяне, Тоненьке, Піски, Костянтинівку.

Коли приїхав у відпустку на один день, я благала сина, що сходжу у військомат і відпрошу зі служби, бо мати хвора, дітки дрібненькі. На той час донечці було лише 10 місяців. Син не погодився: “Там чекають мене друзі! Як вони без мене?”.

Востаннє син приїхав додому, коли вони вже були в Донецькому аеропорту.

Донецький аеропорт – точка неповернення

…Сиділа, «виловлювала» усі новини по ТБ. І ось по ТСН показують бої в аеропорту. Я побачила його, свого синочка! Він був у касці, балаклаві. Але я його впізнала по годиннику на руці. Це був той самий «командирський» годинник, що я йому подарувала. Вже пізніше побратими сина розповідали, що годинник на руці носив лише Руслан. Серце ледь з грудей не вискочило. Це був грудень 2014 року. Куди, в які точки його ще “закидали”, я так і не буду вже знати. Він мені ніколи не розказував деталей, запевняв лише, що все добре.

Якось хлопці “викинули” фото у «Фейсбук» і на одній із світлин я впізнала Руслана. Він ставив заряд. Я йому написала: “Чим ти там займаєшся?”. Він відразу попросив стерти і фото, і переписку. До речі, коли він востаннє приїздив у відпустку, то видалив свою сторінку в соцмережі, всі свої вірші, яких я так і не прочитала. Тому й позивний у нього був “Поет”. Залишив мені лише три вірші, про які я знала

А далі було чорне 21 січня 2015 року. То був дуже важкий бій, обстрілювали Донецький аеропорт. 80-та бригада вийшла, залишивши 90-ій рацію й навіть не сказавши, що вона прослуховується. Це з’ясувалося пізніше, коли командира 90-ї бригади Олега Кузьміних, який ішов Руслану на допомогу, взяли в полон.

Під час того бою Руслан був дуже хворим, в нього була висока температура. Воду та їжу він залишив пораненому побратиму Вані Зубкову. Хлопці були забуті Богом і людьми. Їх можна було врятувати, але нікому це не було потрібно.

Той кривавий бій відбувався пополудні, а «зачистку» Моторрола робив вранці наступного дня. Була ще ціла ніч і півдня на те, щоб вийти з аеропорту. Можна було відійти за 3 км до лісу. Руслан також просив дати можливість відійти до “пожарки” за 500 метрів. Але на тому кінці дроту йому, простому солдату, сказали чітко: “Стояти!”. Йому не дозволили цього зробити, не дозволили врятуватися самому і врятувати людей…

Вісточки від Руслана не було. Нарешті зателефонували його хлопці: «Галино Олексіївно, зайдіть на Фейсбук, на сторінку “Новоросія”, там Вашого Руслана беруть в полон!».

У нього був лише відкритий перелом ноги. Він був цілий, здоровий. Скажіть мені, будь ласка, на фоні всього життя, що таке відкритий перелом ноги?

…А Бронєвіцький саме йшов з “пожарки”. Він у Кам’янці служив колись, знав Руслана особисто. Він просидів цілу ніч біля мого сина. Цілу ніч! Сам не був поранений, живий-живісінький, але лишився біля хлопців.

Коли Моторрола вишикував наших, уже полоненних, запитав, хто з них кулеметник. Кулеметником був мій Руслан, але Бронєвіцький вийшов і сказав: “Я кулеметник!”. Не повірили. Його жорстоко били і погрозили розстріляти усіх, якщо не вкажуть на кулеметника, адже Руслан розстріляв їхню “точку” повністю, прикриваючи відхід побратимів. Тоді в наших було три БТРи – 2 підбитих, а на 3-й завантажили 17 бійців, щоб вийти з-під вогню. Руслан з напарником спина ло спини прикривали відхід.

Пізніше той напарник, родом з Києва, приїздив на могилу Руслана і розповідав, як осколки вцілили йому в голову і він став опускатися на землю. Його взяли на БТР. Руслан залишився «прикривати» побратимів сам. Хлопці на БТРі вийшли. А Руслан строчив і строчив до тих пір, поки не поклав усіх, включаючи головного кулеметника з ворожої сторони, котрий був дуже цінним «главарьом» для сепарів.

Пізніше, перед Моторролою, всі наші бійці мовчали. Але серед них таки знайшовся один «говорун» – Свирид, який виклав ворогу все, назвавши і ім’я таємного кулеметника.

Сьогодні цей Свирид неабияк піариться на своєму буцім-то перебуванні в полоні. Він діловито їздить у справах за кордон, хвацько висвітлює своє життя на сторінках соцмереж і гадки не має, як мені, матері, зараз живеться і що мені сниться довгими ночами…

За голову Руслана сєпари пропонували велику нагороду, бо багато їхніх він винищив, був майже невловимим — і по даху міг пройти, й каналізацією. Тому аж старшно уявити, яким жахом для сина став той полон…

Почала я шукати якісь телефони, щоб вийти на слід сина. Почала обдзвонювати травмпункти. За одним із телефонів жіночий голос відповів: «Є 10 чоловік, але вашого немає». Попросила, аби мені назвали прізвища цих хлопців, щоб повідомити батькам, що живі їхні діти. Не дали. Мовляв, не мають права. За іншим якийсь чоловік сказав: «Як батько матері скажу вам, що дуже багато шахт у Донецьку! Мені самому страшно!». Нарешті знайшла ще один номер, за яким мені відповіла жінка: «Да, я осматривала Вашего поддонка!». Я лише відповіла тихо: «Він у мене Син».

 У ямі смертників

…Їх тримали в ямах. За вироком ворога, наш Руслан був «смертником», тому його тримали в ямі роздягненого до пояса.

Якось вночі мені не спалося. Зайшла в інтернет — і тут на мою сторінку в соцмережі «закинули» відео. Відкриваю й бачу: сидять троє наших хлопців, наручниками приковані до стільців. До пояса голі. На головах зелені мішки. Руки заломлені за спину, а на руці одного з них – морське татуювання, якір. Це був мій син! На якусь мить моє серце зупинилося. А відео раз – і пропало. Вороги знали про мене все: номер телефону, мою сторінку в соцмережі. «Донєцкіє» навіть писали мені СМС на телефон.

Словом, у середині березня мого сина закатували. З невідомого номера телефону чоловічий голос повідомив страшні для кожної матері слова: “Помер, помер…”. У той момент я одразу не збагнула тих пекельних слів. Мені почулось «волонтер». Тому син для мене ще був живим…

Я навіть зверталася в Кам’янець-Подільське відділення СБУ, попросила “пробити” мені цей невідомий номер. Але мені відповіли категорично: “Ні!”.

Наближалось свято Великодня. Ми чекали і сподівалися на обмін полонених, гадали, що на свято син уже буде вдома. Ночами я сиділа в інтернеті, немовби щось вишукувала. І тут — знову «новини» від сєпарів. Мені надіслали вже нові відео і фото. Бачила яму “смертників”, наших хлопців. Руки зв’язані спереду. Роздягнуті до пояса. Мій син все в тих же чорних штанях, ледь виглядає спідня білизна у смужку (сама купувала). Перемотаної хворої ноги не видно, як вона там зросталася, один Бог знає. Скинули мені цю інформацію й написали у приват: «Це лише «смертників» так утримують!». Я зомліла…

Згодом друзі розповіли, що сєпари хотіли обміняти Руслана на 9 своїх. Але ніхто і пальцем не поворухнув. Тричі були спроби. Але наші не згодились. Рубан, керівник обміну, сволота, в пеклі йому горіти, скільки дітей наших загубив! Він за гроші рідну маму продасть! Я особисто спілкувалася з ним і чула лише: «Ні і все!».

А свого сина я добре знаю. Коли сказав – то слова дотримає. Він нізащо би не продав свою честь, своїх друзів, волю, маму, своїх дітей. Руслан не буде падати на коліна і їсти шеврони. Він не буде. Розумієш?

Люди казали мені, щоб я сама поїхала в Донецьк за сином, випросила йому волю. Але друзі Руслана відмовляли: “Галино Олексіївно, Вас же першу будуть водити по Донецьку з надписом, чия Ви мама!”. Отаким авторитетом був мій син у сєпарів!

У квітні цього року (уже три роки по тому) я знову серед ночі на сєпарських сторінках у соцмережі натрапила на відео та фото зі своїм сином. Побачила світлину Руслана, велику, цілий плакат. Фото взяте з особистої справи. Зверху надпис – «Каратель Украины Коношенко Руслан Сергеевич, город Каменец-Подольский, Хмельницкая область», а внизу –«ЛИКВИДИРОВАН!». На війну він пішов без документів, а воював під позивним “Поет”. То де вороги взяли його фото із особистої справи?! Спливло три роки, а в сєпарів світлина Руслана й досі актуальна. Вони знали все про всіх. Звідки? Залишається лише здогадуватися…

«Мамо, живого мене не випустять»

…Великдень 2015 року був раннім, ми готувались до зустрічі з Русланом. Були впевнені, що обмін до свята пройде успішно і син повернеться живим.

Я чекала. І невдовзі мені таки зателефонували. Волонтери обережно сповістили мені, що на 99% впевнені, що знайшли мого сина. Потрібно приїхати на упізнання. То були чоловік з жінкою, волонтери з Дніпра. Вони повідомили, що солдати впізнали в людині Руслана, потрібно лише моє підтвердження.

СИН… Він був у тих же штанях, напівроздягнений, дуже побитий. Його тіло було по-звірячому понівечене. Була помітна спроба випалити тату «роза вітрів »на лівому плечі та «якір» на пальцях. Важкі опіки… Про це свідчили фото, а тіло знаходилось у морзі в Дніпрі. Ми негайно вирушили назустріч горю… Я і вітчим Руслана Віктор. Як з’ясувалося, трупи наших синів викупили волонтери.

Як з’ясувалося пізніше, після жорстоких катувань вісьмох полонених повезли в старий термінал Донецького аеропорту, який контролювали вороги. Їх самих змусили копати собі яму, а потім добили. Руслану безбожно обірвали життя трьома пострілами в груди і одним в голову. Ніби боялись, що одного не достатньо, а можливо, насолоджувались чужою мукою. Засипали, закатали. Але хтось десь таки «пронюхав» інформацію… Словом, волонтери під контролем сєпарів та російського телебачення діставали наших хлопчиків із холодних окопів. Першим був Руслан.

Воля випадку! Адже ми могли б ніколи так і не дізнатися, де поховані наші дітки. Тай там і не шукав би ніхто, бо наших 200-х там не було.

Впродовж цих трьох років висвітлюється все нова інформація з цього приводу. Моє срібне волосся стає дибки й досі від усіх цих деталей. У голові не вкладається, скільки та дитина пережила горя й болю, але навіть і до цього часу наша СБУ не відкрили справу за фактом катування людей. Чому? Кого вони бояться? Діти ж віддали своє життя! Вірніше, в них його жорстоко забрали!

Руслан врятував 17 людей. Якщо б він не розстріляв той «рощот» (це їхня команда із 5 осіб), кулеметника, сєпарську групу, наслідки були б геть інші. Наш Руслан мужньо й гідно виконав свою роботу.

…В Дніпрі волонтерка мені сказала: «Галино Олексіївно, ви бачили колись КАМАЗ трупів? Це стільки «накосив» Ваш Руслан! За це вони його і катували!».

Пригадую, коли син востаннє прийшов у коротку відпустку, ми гуляли і говорили про дітей. Він курив. Руслан ішов попереду, а я за ним. Раптом, вдивляючись йому услід, помітила, що в моєї молодої дитини важка хода, наче в мудрого старця, який у житті пізнав біду, горе, багато бачив і пережив. На плечах у сина висів рюкзак. Він виглядав таким втомленим. Це була моя остання зустріч з іще живим сином. Я провела його в дорогу на Житомир. Звідтіля він добирався в Донецький аеропорт…

Я обійняла його на прощання.

— Не плач, мамо, я живий, здоровий.

• Сину, може б ти не їхав?
• Ні, мамо, як же я лишу своїх? В мене ж там хлопці. Якщо пропонуватимуть контракт, я залишусь.
• Добре, сину, як знаєш…

– А ще, мамо, якщо я попаду в полон, не думай шукати ніяких грошей, нікому. Знай, що живого мене не випустять.

– Синку, що ти таке кажеш, сонечко моє? Який полон?

– Я, мамо, кажу правду!

Уже тоді Руслан знав ціну свого життя.

 Дякую тобі, сину!

…Коли ми поїхали забирати вже мертвого сина, то його друзі показали в Костянтинівці його куточок-ліжко, над яким висів прапор рідного міста, щоправда потріпаний трохи. Хлопці розказали, що Руслан вже тоді знав, що його розшукують сєпари і що за його голову обіцяють високу винагороду. Нині в тій кімнатці розташований Меморіал Руслана Коношенка. Там є деякі його речі. А прапор я зберігаю у себе, як частинку його душі.

…Трохи згодом я зателефонувала тому Свириду, який здав наших хлопців.

-То ти, сука, знав про той сайт сєпарський, де за винагороду розшукували Руслана (як кулеметника) та його друга снайпера? Гроші заробив?

– Так, звичайно, знав! – відповів мені той гнида. Він дав мені координати того горезвісного сайту. Очима я пробіглася по ньому і мене охопив жах. Всі усе знали! А біда невпинно наближалася!

Сєпари і досі бояться Руслана, хоча уже й мертвого.

Слава Богу, що мій синочок зумів врятувати наших 17 душ. Їхні мами не плачуть, діти не сироти. Він дав їм можливість жити далі. ДЯКУЮ, СИНУ!

Інколи побратими Руслана допомагають мені по господарству. Наприклад, один з них, тридцятиоднорічний Олег, у хвилини відчаю заспокоює мене: «Галино Олексіївно, Ваш син за своє коротке життя зробив значну справу, залишив великий слід на землі!».

…Хрестика срібного, якого я подарувала, на моїй дитині не було, зірвали іроди. Коли ми прийшли в морг Дніпра, аби упізнати сина, я була в напівнепритомному стані, тому мене й не допустили до тіла. Пішов Віктор, вітчим Руслана. Упізнав його. Родимка на спині зайвий раз це підтвердила. Віктор плакав, кричав…

Нам обом пропонували медичну допомогу, але ми відмовились. Хотілось якнайшвидше сина забрати, навіть мертвого, і поїхати додому. 25 страшних годин дороги! Переді мною, як у фільмі, пролетіло усе життя, моє і мого сина, особливо його дитинство.

Кам’янець-Подільський зустрів свого Героя стоячи на колінах. Усім містом хоронили. А в соборі Олександра Невського відмовилися відспівати панахиду по Руслану. Що тут скажеш? Московський патріархат. Відспівали в українській церкві Петра і Павла.

Волонтери нашого міста й зараз допомагають синовій сім’ї. А росте в Руслана двійко синочків і маленька донечка Карінка. На тата схожа. Четвертий рочок уже. А татка вона щиро обіймає, але холодного, кам’яного… пам’ятника. Стоїть він у нашому місті на Алеї Слави. Руслан там в повний зріст. Нескорений такий. В балаклаві. Вдома…

Дослівно розповідь матері Героя України Руслана Коношенко Галини Коношенко записала Лариса ДІНОВСЬКА.