Сільська жінка, яка ніколи не поміняє Привороття на місто

Тіна прокидається ранесенько, аби замісити тісто на хліб у дерев’яних ночвах, і доки воно підходить, хутенько біжить до ворочків… Ой, та ви ж не знаєте, що це… Уявіть собі таку ємність, куди засипають попіл, який треба гарненько залляти окропом, щоб у ньому вимочувати замащений одяг.

Так от, не гаючи часу, десятилітня хазяєчка витягає звідтіля шмаття і поспішає до копанки, де праником і за допомогою саморобного мила (його, між іншим, потрібно було економити) доводить до кондиції оте прання.

Нині Тіні Михайлівні МЕЛЬНИК-БУГЕРІ – 80, та кожен день свого непростого життя вона бачить, ніби це відбувалося лише вчора.

…Ще нічка з двору не забралася, а тато Михайло вже крокує за сім кілометрів до МТС (машинно-тракторної станції). Доля відміряла йому сорок років роботи на тракторі, тож, уважай, більшу частину життя провів на борозні. У двадцять три одружився на молоденькій красуні Ользі. Коли ж почалася колективізація, віддали до колгоспу всю живність, та не сіли, склавши руки. Пішли діти, їх виростало в сім’ї шестеро, тож обзавелися поступово чималим господарством.

Мама Оля ніколи не вставала пізніше за четверту годину. Крутилася, мов та білка в колесі, однак все було зготовлено, помито, поштопано та вив’язано. Згодом вона отримала відзнаку «Мати-героїня».

Зрозуміло, що дітлахи біля такої неньки не нудьгували – кожен мав щось зробити вже зрання, перш ніж рушати до школи. Бики, птиця, корови – усе потребувало щоденного догляду та вмілих рук. Бувало, як приїдуть якісь поважні гості до Привороття, їх обов’язково вели на доглянуте обійстя Мельників, щоби смачно погодувати та нічліг організувати затишний – у чистоті й теплі.

А що були за вечори, коли зима підходила до порогу! Батько, майже зремонтувавши польову техніку (був неабияким раціоналізатором і майстром) приходив додому раніше, вечеряв і, підкинувши до грубки дровець, сідав з мамою неподалік, тут же й прилаштовувалася і дітлашня, з нетерпінням очікуючи на сімейний концерт. У мами Олі був чудовий голос, і ось вони з татком затягали пісню, а сестрички з братиками, прислухаючись, й собі щось повторювали за ними.

– Чи дещо залишилося в пам’яті з того? – цікавлюся.

У відповідь Тіна Михайлівна починає співати одну, другу… А й справді, хіба таке забувається?

Пригадує як батьки, увійшовши в охоту, запрошують один одного до старовинного танцю, а брат Альошка на гармошці виграє. Самотужки навчився грати, навіть до школи носив її, щоб веселіше навчання йшло…

Тіна не раз толкувала старшому за неї Олексію, як то недобре – нехтувати книгами й науками. Сама змалку звикла будь-що виконувати ретельно, на совість, як то мовиться, «від і до». Й частенько чула: «Та що ти там вимацуєш, треба швидше…». Вона ж страшенно хвилювалася, коли з якихось причин діло не ладилося. Надзвичайно вразлива, з тонкою душею, Тіна жаліла всіх, кого спіткала невдача, переживала за кожного померлого в селі, боялася вийти вдень на двір – усе їй ввижався той нещасний…

– Ой, дитинко, як то ти у світі збираєшся жити, йойничко, – бідкалася мати, – що ти так тяжко усього боїшся.

З часом Тіна вже й сім’ю мала свою, та ладна була пригорнути кожного, хто втрапив до якоїсь халепи. Коли сестричка її вже в дорослому віці мала серйозні неприємності, а від неї усі практично відвернулися, Тіна поночі кинулася розшукувати її, аби заспокоїти, розрадити, а головне, прихистити в своїй домівці: «Не бійся, разом виберемося з цього…».

Отож, і не дивно, що в такої чутливої особистості, як Тіна, ще в п’ятім класі «прорізався» поетичний талант. Перші вірші, звісно ж, не записувала, та згодом свої думки, тривоги, спостереження, мрії стала довіряти чистому листкові паперу.

Наразі переді мною віршований життєпис Тіни Мельник-Бугери, де йдеться не тільки за кожного члена її родини, а й є відгуки на події суспільні (римовані роздуми про афганців, Чорнобиль, Шевченкові пророцтва щодо України), спогади про те, як працювала, хто йшов з нею поруч…

Ніколи жінка не мала намірів кудись надсилати свої поезії, друкувати – швидше це було потребою зберегти для наступних поколінь її роду те, що хвилювало, приносило задоволення або ж навпаки, завдавало невимовного болю, щоб, як писав її улюблений поет, і «чужому научались, і свого б не цурались…».

Тож молоде поповнення її родинного дерева може дізнатися про те, як рано зістарилися їхні діди та прадіди від важкої, непосильної праці, переносили війни, голод, і все ж любили це життя.

…Вона носила в поле обід для батька і брата, а на причепі трактора сидів незнайомий парубок, теж, як і тато, звався Михайлом. Урешті-решт, вони одружилися, почали вити власне гніздечко. Сильний, тямущий, роботящий чоловік збудував такий великий дім, що тепер Тіна Михайлівна скрушно зітхає: «Спробуй його обійти нині, дати всьому лад…».

Був Михайло електриком від Бога, тож заводські механізми ніколи не давали збою. Це було дуже суттєво, бо ж молоко – продукт ніжний… А ще був безстрашним й відчайдухом: за будь-яких умов міг ліквідувати неполадки, пов’язані з електрострумом, часом й ризикуючи життям. Тож і син їхній вдався в тата – сміливий, наполегливий, рішучий, міг запросто ще дев’ятикласником полізти на мокрий сусідчин дах, куди впав зі стовпа обірваний буревієм дріт, аби усунути неполадки.

Коли служив, отримав небезпечне поранення і знову ж – матері ні слова, лише дядькові Янеку написав.

Одружившись, дім на два поверхи поставив. Дужий, веселий, на жаль, у розквіті літ відійшов у вічність, надламаний і морально, і фізично смертельною недугою.

Щовечора мама Тіна наспівує складену для сина сумну мелодію – молитву за упокій душі Юрія, хоча для себе спокою знайти не може. Щонеділі й по святах вона ходить до храму, де в оточенні святих ликів й неземної тиші просить за всіх, хто пішов за межу й тих, хто нині є змістом її життя: за доньку Ларису, зятя, котрого вважає сином, прекрасних онучок, розумних, освічених, а Юля, що кандидатську захистила, створює власні поезії.

– На своєму ювілеї, – ділиться Тіна Михайлівна – наплакалася, згадуючи втрати, – та ранки змусили посміхнутися, а там уже й сміятися. Отож, молюся повсякчас за нові паростки, нове життя.

Скільки себе пам’ятає, Тіна Михайлівна завжди ходила до церкви – батьки були людьми віруючими. Школяркою, узявши до рук «Молитвослов», виданий російською мовою, самотужки переклала його на рідну мову. Одна з онучок розповідала бабусі, що коли її доводиться у місті чути на службі «Отче наш…» неукраїнською вона, не піддаючись загальному настрою, промовляє молитву так, як їй комфортно.

Життя зігнуло Тіну Михайлівну навпіл («А ще донедавна вісім городів обробляла», – всміхається), та не вбило інтерес до оточуючого її світу, а відтак продовжує писати, бо ж літопис не закінчено, а хотілося б про багато чого повідати.

…Ось вона, сімнадцятирічна випускниця, проходить у колгоспний сад, а далі її «перекидають» на бурякові плантації, котрі жодній селянській родині не оминути. Просапуючи дбайливо кожну рослинку, відчуває, як судомами зводить крижі. Бригадир Микола вже когось вилаяв, а Тіна злякалася: «Оце він уже й мене також…». Але суворий чоловік, проходячи повз, кидає зовсім не сердито: «Ну, й чого ти тут кожний листок вимацуєш? За місяць будеш вдруге проходити, тоді вже… Відпочинь, води напийся, бо ж здохнеш на ріллі…».

За деякий час бригадир стає завідувачем ферми і запрошує туди Тіну з огляду на її старанність, відповідальність, серйозне ставлення до виконання будь-якого завдання. А коли приїхав у село фотокореспондент «Молоді України», кращу свинарку Тіну Мельник разом із напарницею на шпальтах часопису побачила вся країна. Може, діло й до високої нагороди за доблесну працю дійшло б, якби чоловік не покликав Тіну на сирзавод. Щоправда, голова ніяк не хотів відпускати «ударницю» на державне підприємство, та врешті-решт «здався». Тіну після п’ятнадцяти років роботи в колгоспі прийняли до заводської лабораторії, де вона трудилася ще 22 роки до виходу на пенсію.

Завод був потужним – сири йшли переважно на експорт, тож кваліфікацію постійно треба було поліпшувати. На столичних курсах вона боялася пропустити щонайменшу інформацію про виробництво продукту, так що її залікова робота виявилася найкращою. У Києві курсантку цікавило все: театри, цирк, кіно, собори. Тіна Михайлівна понині пам’ятає, які незабутні враження справила на неї столиця. І все ж спати та їсти в чужому місті їй було незручно. «Бо ж я, – пояснює, – жінка сільська, домашня, ніколи б не поміняла своє Привороття на місто».

Були на її шляху і війна, і голод. Першого вона практично не могла запам’ятати, по спогадах різних, знає, що окупанти вигнали їх з дому, то дітей «роздали» по бабусях. Пригадує, як втомлений червоноармієць засинає біля гарячої грубки, а одежина його вже й тліти почала… І гуркіту, а дід Мефодій коментує: «От дають «Катюші».

…Тато Тіни колись розповідав, що його прадід нібито німецької крові був. Десь у 17 чи 18 сторіччі прибуло до їхніх країв з Німеччини молоде подружжя – задумали започаткувати тут свою справу. Збудували млин, до котрого потягнулися вози з усієї округи. Діло йшло непогано, як раптом помирає мельник, а невдовзі і мельничиха. Був у них малий синок Ганс, якого забирає до себе бездітна вдова і записує його в документах не Мюллером і не Міллером, а Мельником. Ганс виріс, і пішли від нього Мельники. Слухала якось цю історію маленька ще тоді онука Тіни Михайлівни та й запитує бабусю: «А що Ганс цей помер, так? Це добре, а то б ще захотів воювати».

У батьківському ж домі тепер проживає «найменший» Мельник – Яник. Усе село дивує: величезна домашня бібліотека, з якої він з легкістю дарує книги усім бажаючим, захоплюється сімдесятирічний колекціонер нумізматикою, а ще вправно вишиває.

Недаремно Тіна Михайлівна пишається своєю родиною. А кличуть у селі героїню нарису Тінкою, не зважаючи на вік. Образливо? Та ні ж бо – так називають люблячи. І як висловився односелець Тіни Михайлівни, «вони (тобто уся родина) люблять людей, а люди люблять їх. Хіба це не може бути сенсом життя для кожного із нас?

Лариса МАСЛОВА.