КОЖНИЙ ПУНКТИК – У ВАШУ КАРМУ

Як ще айфон Оксани ДІДИЧ терпить свою господарку – незрозуміло, бо вщент забитий номерами, повідомленнями, інформацією. Утім, важливими про тих, кому терміново потрібна допомога, й тих, хто може надати її. Адже Оксана Анатоліївна з того роду-племені, без якого нині неможливо обійтися. На волонтерів уся надія, вони в наш непростий час щось на кшталт магів, чарівників, які можуть усе.

– Пані Оксано, це так?

– Я би сказала по-іншому. Працюємо для людей, але що ми означали би без них? Адже все, що робимо доброго, йде від небайдужих, чуйних громадян. Божа ласка сприяє в пошуках тих, хто завжди готовий відгукнутися. Отож ми, волонтери, – лише посередники.

– Про Вас, пані Оксано, я чула захопливі розповіді в одній із благодійних організацій міста як про людину, котрій можна зателефонувати й серед ночі. З чого все починалося?

– Років зо п’ять тому до мене звернулася подруга, котра влітку підробляла в дитячому таборі. З’ясувалося, що там відпочивало чимало дітлахів з інтернату. Ну, як у казених закладах? Видали на 9 місяців взуття чи на певний термін футболки, а в пацана вже й порозвалювалися ті кеди чи маєчкою десь зачепився, от і ходить, «світить» п’ятами або пузиком голим. Тоді кинули клич у «народ» (переважно це були знайомі), назбирали одягу, сандалів… І закрили нібито питання. Але вже після цього я й сама стала замислюватися над тим, як багато навколо нас потребуючих уваги, оперативної допомоги.

– А що би Ви порадили новачку-волонтеру щодо пошуку джерел благодійництва?

– Було би бажання. Люди викидають, бува, майже нове. Ось тут і варто організувати якийсь складик, адже он скільки багатодітних, малозабезпечених пенсіонерів, переселенців, які, тікаючи від війни, часом приїжджали мало не в трусах, ношених халатиках, без курток, потребують усього…

Наших земляків досить сьогодні за кордоном. Їх не треба просити, вони самі хочуть надати посильну допомогу тим, хто залишився в Україні. Он, до прикладу, Андрій Харкавлюк надіслав для нужденних поверх тридцяти тисяч гривень. Потрібні продукти – звертаюсь до кумів, родичів у селах – хто картоплю привозить, інші – крупу або борошно… Як то мовиться, з миру – по нитці… Якось в інтернет пішла інформація, що підлітку-переселенцю потрібні туфлі дорослого розміру, то невдовзі незнайома жінка, що торгує взуттям на ринку, привезла новісінькі. А скільки всім допомагають церковні конфесії! «Український кристал» жодного разу не відмовив. Я просто пишаюсь своїм містом, у котрому стільки небайдужого люду!

Треба допомогти сиротам – обов’язково знаходяться бажаючі, на фронт захисникам зібрати необхідне – відгукуються одразу. Ви ж розумієте, що кожний пунктик доброчинності – у вашу карму.

– Оксано Анатоліївно, оце почула, що Вам і присісти ніколи, а як на це реагує родина – чоловік, двоє дітлахів?

– Допомагають мені. Щоправда, моя мама якось дорікнула, що я могла би більше займатися синами. Та в цілому практично всі й втягнуті в цю справу. Якось чоловіка запросила, щоби подивився, де і як живе безхатько, котрий облаштувався у картонній коробці. Треба зауважити, що мою половинку це сильно вразило, так що наразі вважає, що я молодець.

– Мабуть, пані Оксано, й школа, де Ви працюєте, «охоплена» волонтерством?

– Аякже. Батьки, колеги, учні – всі зацікавлені. Бо ж знають, що я ще й після 7 уроку біжу в «логістичний центр», який ми з друзями започаткували в підвалі. Його нам для цієї шляхетної справи «презентувала» малознайома власниця. Він був геть затоплений, але нічого: засукали рукави, витягнули звідтіля 180 відер води – і маємо «базу». Є в мене хороша помічниця – Олена Мерза, спочатку ми їй допомогли, а тепер вона нам.

– Дуже часто Ви даруєте радість дитбудинівцям. Що це для Вас?

– Так, це відбувається постійно. Якось навіть організували для них шашлик, про який вони й гадки не мали. Вірю, що це запам’ятається їм на все життя. Взагалі, заради дитячих усмішок ладна ламати скелі.

– А була у Вас «криза», коли хотілося кинути все і «пожити для себе»?

– Було таке, та не для того, щоби відпочити. Тоді згорів склад накопиченого одягу в храмі (навмисний підпал, там ще постраждали автомобіль і споруди поруч). Настрій був гірше нема куди – майже дві фури добра в попіл… Але тими днями я була на сповіді, де священик попросив мене не лишати волонтерство, і я пообіцяла, бо труднощі – не привід опускати руки.

– І дійсно, як ми всі впевнюємося: для волонтерів перепон не існує.

– Цілком погоджуюся. Інколи справжні дива відбуваються. Пообіцяла багатодітній родині з Макова допомогти, а привезти вантаж нема чим. Куди не кидаюсь – транспорту катма. І тут телефонує дружина священика і запитує, чи мені не потрібен бус? Уявляєте! А якось звернулися до мене: померла жінка, нема в чому поховати – потрібен одяг дуже великого розміру. І ніби не було в мене такого, та про всяк випадок відкриваю ящик – є!

– Пані Оксано, може, волонтери заслуговують на якісь пільги?

– Та Ви про що?! Наша нагорода – людське «дякую».

– Найбільша мрія волонтера?

– О, це є! Прокинутись вранці та дізнатися, що допомагати вже нема кому, – всі щасливі.

Лариса МАСЛОВА.