ГОЛ У ТЕКСТОВІ ВОРОТА, або ЯК ЖУРНАЛІСТИКА СТАЛА ДОЛЕЮ ТА ЖИТТЯМ ЮВІЛЯРА

Михайлу Казимировичу МАНЬКОВСЬКОМУ 1 серпня виповнюється 80! А він ще й досі веде у нашій газеті спортивний огляд подій, які відбуваються не лише на теренах Кам’янеччини чи України, а й висвітлює футбольні баталії на міжнародній арені. Мова, зрозуміло, йде про гру мільйонів – футбол.

Коли ви запитайте у Михайла Казимировича: хто за яку команду колись грав чи нині змагається, або ж у які часи найважливіші футбольні трофеї діставалися тим чи іншим футбольним клубам, або збірні яких країн ставали володарями золотих нагород ЧС, він завжди знайде відповідь, до того ж, присмачивши її найцікавішими подробицями.

Попри дощ на гру дістався, а ось «Буревісник» спасував

У дитинстві Михайло Маньковський, як і інші хлопчаки Слобідки-Гуменецької, полюбляв поганяти з м’ячем. Не обов’язково на футбольному полі – можна було і на вулиці облаштувати змагання, поставивши імпровізовані ворота.

Але один із футбольних матчів на першість області, куди малий Михайло вперше потрапив з чоловіком своєї сестри Корнелії – Броніславом Михайловичем Токарем, змусив його по іншому подивитися на цей вид спорту і закохатися в нього, стати найзапеклішим вболівальником на все життя. Відтоді намагався не пропускати матчів кам’янецької команди.

– Якось гра наших футболістів мала відбутися на Тернопільщині у Чорткові, тоді мені було десь 12-13 років, – пригадує Михайло Маньковський. – Туди якось дістався (трохи пішки, десь на попутках). А дощ як вперіщить! Через таку негоду «Буревісник» на змагання не приїхав. А мені ще ж додому повертатися. Розчарування: гри не побачив, замерз, промок до нитки. Та ще й сутінки застали в дорозі…

Виходь, писако!

У початкову школу Михайло пішов у рідному селі, але довго там не затримався, перейшов у Гуменці. Саме там майбутній журналіст написав свою першу критичну замітку у міськрайонну газету «Прапор Жовтня» (нині «Край Кам’янецький»), яка вийшла друком 11 грудня 1963 року. Михайлу, як і його шкільним друзям, не сподобалося, що водій автобуса, який возив школярів, чомусь вічно спізнювався. На другий день, після виходу газети, під’їхавши до школи, водій запитав:

– Хто такий Маньковський?

Діти показали на автора публікації.

– Виходь, будеш знати, як в газету писати…

Вчителі, які були поруч і не знали в чому річ, вступилися за школяра. Але водій, отримавши, мабуть, доброго прочухана після публікації, був невблаганним: «І не просіть, він знає за що. Виходь, писако!».

Інша критична стаття вийшла теж у «Прапорі Жовтня» під назвою «Чому погас «КП»?». «КП» – це назва колгоспної стінгазети «Комсомольський Прожектор», яку вивішували біля контори.

«З відповіддю конторівці не забарилися: на цілий лист «КП» намалювали карикатуру, – пригадує, сміючись, Михайло Казимирович. – Зобразили яйце, з якого я нібито ще не встиг вилупитися, а вже пишу».

Тоді за Михайла Маньковського вступився директор Гуменецької школи Іван Олександрович Шувера. Тож цей «бойовий» листок зняли.

Потім почав друкуватися в газетах «Комсомольське плем’я», «Корчагінець», «Колгоспне село»…

Серед літа з лижами

Ким бути у майбутньому, школяр Михайло знав впевнено: «Буду як наш директор, історик за професією Іван Олександрович». І настирливо юнак йшов до своєї мети. Медаль за успіхи в навчанні йому перекрила одна зайва четвірка – з української мови.

– Я в класі найкраще писав твори, але в день іспиту шкільна збірна Кам’янець-Подільського району грала у футбол із ровесниками з Ярмолинець. Я грав за Кам’янеччину, тож аби встигнути на матч, твір написав нашвидкоруч.

Відвернулася фортуна від Михайла і під час вступу до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, куди хлопець після школи подав документи на історичний факультет.

Щоправда, це йому не завадило не зрадити своїй мрії, і вже наступного року він – студент історичного факультету.

Так само й там не полишав Михайло Маньковський робити дописи у газети: чи це «Сільські вісті», чи «Радянське Поділля», чи інші.

– Якось обласна газета «Радянське Поділля» проводила серед читачів конкурс щодо визначення наперед призерів зимових видів спорту, – розповідає Михайло Казимирович. – Я тоді переміг. Із 10 запропонованих запитань, імена шести переможців співпали з моєю відповіддю. Друге місце тоді посів хлопець з Волочиська, у нього було 5 збігів.

Влітку у Хмельницькому проходить зустріч між футболістами класу «Б» – місцевим «Поділлям» та київським «СКА», на який мене запросив заввідділом інформації та спорту «Радянського Поділля» Петро Філіпчук.

Закінчився перший тайм, і під час перерви оголошують про нагородження переможців конкурсу-опитування. Чую своє прізвище. Виходжу, і мені Філіпчук разом із головою обласної федерації футболу Ф.Аксельрутом вручають приз – спортивний костюм та лижі, котрі я на очах у здивованих пасажирів віз серед літа в автобусі.

Під час цього матчу я домовився, що буду висвітлювати на сторінках обласної газети і футбольні баталії нашої кам’янецької команди, яка теж грала в групі «Б», а ще писатиму про мотобол. Тож після кожного тайму біг на поштамт і з телефонної будки надиктовував інформацію.

Такелажник, секретарем райкому комсомолу, міліціонер, учитель, журналіст…

Після закінчення вишу Михайла Маньковського направляють як вчителя історії у Чорнівську сільську школу на Чернівеччину. Та довго там затриматися не вдалося. Після двох місяців роботи йому прийшла повістка в армію.

Зробивши вдома проводи, зранку юнак зібрався вже у дорогу. Аж тут як грім серед ясного неба – мама померла. Не витримало серце 53-річної Катерини Федорівни розлуки із сином.

Лише навесні, у травні, Михайло Маньковський відбуває на строкову службу. Там його обирають секретарем комсомольської організації роти.

Повернувшись додому, Михайло викладає історію у Вихватновецькій школі. Здібність і старанність юнака помітили наверху, і його запрошують на роботу спочатку інструктором, а згодом – заввідділом у райком комсомолу. Михайло Маньковський не полишає і педагогічну діяльність. Він веде уроки історії у вечірній школі с.Гуменці.

З 1974 – по 1980 роки – Михайло Казимирович працює інструктором райкому партії. А із введенням посади замполіта в органах внутрішніх справ, його у 1981 році направляють на навчання до Вищої школи міліції в Ташкент. Там Михайло постійно відвідував матчі відродженої футбольної команди «Пахтакор», а ще побував на кладовищі, де поховані останки загиблих в авіакатастрофі футболістів цієї команди.

І де б не був наш земляк, ким би не працював: такелажником, секретарем райкому комсомолу, міліціонером у районному та міському відділах, учителем історії, фізкультури, трудового навчання, хімії, шкільним практичним психологом, машиністом каналізаційно-насосної станції, він ніколи не розлучається із ручкою. Його публікації з’являються на шпальтах як у місцевих, так і всесоюзних виданнях.

Безмежної любові, тепла та щирості ювіляра вистачить на усіх

Михайло Казимирович завдячує долі, що на його шляху з’явилася Лариса Самійлівна, з якою він побрався 29 жовтня 1972 року. Ось уже майже 54 роки, як вони разом ділять між собою радощі та горе, допомагають в усьому, створюють домашній затишок для всієї своєї великої родини. Подружжя Маньковських народило і виховало трьох прекрасних дітей, дало їм змогу здобути вищу освіту. Старший син Тарас – директор ВК «Іскра-2007», він знаний хлібороб на Кам’янеччині. Стопами батька пішов і його син Тарас Тарасович, батько трьох чудових донечок – тобто правнучок Михайла Казимировича і Лариси Самійлівни – Еліни, Єви та Каті. Він є надійним помічником для родинного бізнесу, адже Тарас – головний агроном. А молодший – Михайло Тарасович – магістр Чернівецького університету.

Середуща донька Катерина живе й працює в Бельгії. За освітою вона педагог. У родині Катерини виховується донька Олександра.

Наймолодша дочка Маньковських Марта, закінчила Київський авіаційний університет і здобула фах перекладача німецької та англійської мов.

І хоч розлетілися діти по світах, але батьківський ювілей об’єднає всю дружню родину. За сімейним столом зберуться діти, онуки, правнуки, інші родичі, друзі та знайомі. І безмежної любові, тепла та щирості ювіляра вистачить на усіх.

А наступного тижня у «Краї Кам’янецькому», як завжди, знову з’явиться спортивна хроніка від Михайла Маньковського.

А інакше й не може бути, бо спорт – це його стихія, його життя. Тож недарма до Дня журналіста наш колега, ветеран спортивної журналістики Михайло Казимирович Маньковський за свою багаторічну працю та розвиток і пропаганду здорового способу життя отримав відзнаку Кам’янець-Подільської районної ради “За заслуги”.

З роси і води Вам, Михайле Казимировичу!

Надія ЄРМЕНЧУК.