ДРУГОЇ ДОРОГИ Я НЕ ЗНАЮ

Упевнена, що мало хто з юних випускників культосвітнього училища одразу після дипломної вистави не спокусився б на пропозицію бути зарахованим до професійної трупи в обласному театрі. А от Ніна ЛАТЮК відмовилася, хоча поважний режисер угледів у ній універсальну актрису, котрій до снаги були ролі як «хлопчиська-дівчиська», так і «бабусі з величезним життєвим досвідом». Ні, вона тоді не злякалася відповідальності, котра автоматично лягла б на її плечі, як і не було страху «загубитися» у масовках. Просто дівчина мала на той час власне бачення свого призначення.

Щоби читач розумів, приведу відомі приклади: скажімо, олімпійського чемпіона готує тренер роками, викладаючись на всі сто, за мізерну платню, а згодом золотому медалісту все: фанфари, інтерв’ю на шпальтах престижних видань, ба, навіть подаровані квартири чи автомобіль. А прізвище наставника ніхто й не згадує.

Отак відбувалося і з Ніною Іванівною Латюк, яка мріяла не про персональну славу, а про колективний успіх. Одна справа, коли тебе знає глядач і свідомо йде на виступ за твоєю участю, а друга – коли ти даєш життя цілому сузір’ю талантів на сцені.

Втім, про своє рішення ніколи не жалкувала.

…В оселі звичайної родини колгоспників на Буковині, де зростало трійко дівчат, поміж портретів і рушників на стіні була підвішена така чудернацька штука, схожа на фетровий капелюх (її ще називали «тарілкою», пізніше вона набула вже більш шляхетного вигляду). Старше покоління здогадалося, що йдеться про радіо. Вечорами мала Ніна не відходила від «чарівної точки», із захватом слухаючи дикторів, читців поетичних творів, а найбільше захоплювали «Театр – перед мікрофоном» і легендарна Наталія Ужвій – Нінин кумир.

Удень вона бігала до школи, допомагала батькам по господарству, вишивала, танцювала, співала в хорі (до слова, мама Ніни мала чудові вокальні здібності, та чи був той час на їх розвиток у доярки?!), а в сутінках поринала в дивовижний світ художнього слова.

Після восьмого класу вступила до Чернівецького культосвітнього на режисерське відділення. «Не жіноче це діло, – розмірковував тато, – якби ти, Ніно, до педучилища пішла чи на бухгалтера навчалася, слова б тобі не сказав»…

«Хай обирає сама», – вставала на захист мама.

А вже в кінці першого курсу глава родини, приїхавши із батьківських зборів, пом’якшав: «Ну, хвалять, хвалять нашу Ніну, то вже ж хай і вчиться…».

Був у житті Ніни Іванівни такий момент, коли довелося обирати між солідною зарплатнею і улюбленою справою. Приїхавши до Кам’янця, не знайшла роботи за фахом, а вже сім’я, сидіти вдома нема як. На заводі активна, компанійська, душа художньої самодіяльності, швидко стала своєю. З часом пристойні гроші (350 рублів щомісяця) одержувала, на квартирній черзі перебувала, та чогось все одно не вистачало…

Звісно, Ніна прекрасно розуміла чого, – про таємницю не йшлося. Отож, одного дня усе змінилося, власне, цього і слід було очікувати: місячна винагорода – 75 рублів, тісненька службова кімнатка (а вже двоє діток у сім’ї), ненормована праця, досить виснажливі переїзди (гастролі), зате вже з самого ранку заряджаєшся радістю, бадьорістю, неповторною мистецькою енергетикою – одним словом, «я на крилах у небо злітаю» (цитата з Ніниної поезії). А таки правда, щоб там не говорили, не хлібом єдиним…

Нині Ніна Іванівна сміється: «Я як та Проня Прокопівна, котру грала, «у своєму пансіоні всє наукі прєвзошла»… Це про те, що була й режисером народного театру, й директором будинку культури, очолювала профспілку працівників культури, а з 1986 навчає студентів коледжу культури і мистецтва.

– Ну, з режисерством і викладанням ясно. А на чиновницьких посадах, за паперами не сумувалося?

– Як це не дивно, примудрялася і там, за канцелярським столом, творити…

Спробуйте здогадатися, скільки Ніні Іванівні років, – не вдасться. Розкриваю секрет: коли в твоїй добі кожна година розписана, стаєш непідвладним швидкоплинному, на перший погляд, часу.

Є така думка, що учні, студенти зазвичай обожнюють молоденьких учителів: мовляв, туфлі на підборах, вдалий макіяж, сукенка до колін зближають. Можливо, десь це і працює, та коли героїня нашого нарису заходить до аудиторії, на дошці вже намальоване велике сердечко із написом у центрі: «Ніно Іванівно, Ви – найкраща!».

Режисер, актриса, сценарист, методист і викладач – це не всі «титули» Ніни Латюк, яка понад півстоліття віддала культурі, а остання, як відомо, і націю формує, і якість життя підвищує. І хоча не приносив їй цей самовідданий труд ні значних матеріальних бонусів, ні державних нагород, ні привілеїв у соціумі, щодня не втомлюється повторювати як молитву: «Дякую, Боже, що Ти вивів мене на цю дорогу, бо другої дороги я не знаю».

І ще про одну грань життя Ніни Іванівни – про її пристрасть до віршування. Починала ще в четвертому, хоча й не зовсім вдало: хлопчаки-однокласники почали дражнити. Довелося тихенько, не на загал, записувати римовані рядочки. А далі й робота потребувала цього – в сценаріях такий хист не зайвий. А там і душа бажала висловитися на папері. Є у неї солідна поетична збірка «Босоніж по стерні» зі вступним словом Мар’яна Красуцького, котрий назвав автора «непересічною особистістю», а її поезію – «озарінням».

Засвідчую, що це насправді так, бо ж мала справи з багатьма поетами-аматорами. Ніна Латюк дуже відрізняється від цієї численної армії римувальників своєю професійністю, природністю й особливою щемливістю переданих почуттів. Але знову ж таки часто-густо вона – за «лаштунками», за «кадром». Не вихваляється, не піариться, не поспішає друкуватися, хоча в її ноутбуці накопичилося немало нових поезій. Бувають митці вкрай вимогливі до себе й самокритичні – Ніна Латюк з них. Між іншим, співпрацює і з місцевими композиторами – у цих піснях правда життя і біль серця, тож звідси і рядки «Болить мені моя країна…».

Була в Ніни Іванівни можливість оселитися там, де завжди тепло, де хлюпочеться далеке синє-синє море й нема повітряних тривог. «Ні, та спека не для мене, пальми догори віником ростуть, а сховатися нема де… Справжній тіньочок можна знайти лише під нашою грушкою чи виноградом… – підводить риску. – Та й взагалі моя Батьківщина тут, в Україні».

Захоплення Ніни Латюк не могло не передатися її дітям: обидві доньки закінчили коледж культури і мистецтв. Так, як і Ніна Іванівна в свій час, вступили до вишів, на топових посадах проявили себе блискуче, так що неможливо не почуватися щасливою мамою, бабусею… Ні зайнятість неньки, ні життєві негаразди не завадили дітям вирости гідними, порядними людьми, а чи не в тому й полягає сенс життя, аби «рясніли плоди любові» (ще одна поетична цитата зі збірки Ніни Іванівни).

Коли на душі смуток, якась важка ноша, Ніна Іванівна вирушає на прогулянку вулицями Кам’янця, парком, скверами, зцілюючи себе неповторною красою міста, з котрим стільки пов’язано всього, що можна назвати одним лише словом, – доля.

Усвідомлюючи, що час усе ж таки в принципі невблаганний, вимагає змін, забирає із собою у минуле молодість, здоров’я, енергію, Ніна Латюк вірить у те, що неможливо забрати в людини її незгасаючу любов до рідної землі, до дітей, до рідних і друзів, мрії про завтра – мирне, світле, квітуче, де обов’язково знайдеться місце для щастя.

Лариса МАСЛОВА.

Весна. В Іспанії цвіте мигдаль

І пальми кучерявляться клубками,

А в рідній стороні іде війна

Й луна молитва аж під небесами.

Безбожники «московскія русі»

Корону миротворців начепили

Й пішли на Україну упирі.

Війну ж навчанням огласили.

Брехливі з роду й по крові

Невігласи, повзучі змії

Завжди із каменем в душі

Нікчемні виродки …нікчемної росії.

Забули ви, що мій народ,

Пізнавши пута віковії,

Шанує правди знамено

Й з любов’ю мир у душах сіє.

А ви, зомбовані, сліпі кроти

Брехливих ЗМІ й телеканалів,

Почуйте правди голоси,

Яких почуть вам не давали.

Самі собі ви бавили царя,

А він із вас ліпив холопів

І марив вже імперією зла,

Й на смерть послав він ваших же

                                             потомків.

А ви йому: «Наш батюшка,

                                            наш царь!».

І як же без царя Росія?

«Найкращий президент…», –

                        брехливо хтось додав,

А ця мерзота з прихвоснями вірить.

Прозрійте, гниле бидло, накінець,

Виходьте з вакуму й злоби,

Ганьби чекає вас вінець,

А ви до неї, ой, як не готові!

«Освободителі», дволикі холуї,

Оскаженілі кровопивці дикі,

Головорізи, варвари сліпі

Від вас всі біди на землі великій.

Тож хто кого боронить, «господа»?

І хто ж кого і як «спасає»?

Ні совісті, ні честі в вас нема,

Ви на поріг з мечем прийшли,

І меч за це ж вас покарає!

Й не суньте свого носа у чужий

                                                           город,

Бо все тут зрощене дбайливими

                                                           руками

Не для злочинних ваших

                                                 держиморд

Й песиголовців з чорними думками.

Збирайтесь в путь… Як ваші

                                                  кораблі.

Такий вам шлях за знаком долі.

Нема вам що робити на моїй землі

Вона моя! Їй вашою не буть ніколи!

Ніна ЛАТЮК.