БУДЕМО ЖИТИ, АБО ЖИТТЯ НЕЗБОРИМЕ
Зі всіх сил намагаюся розбурхати свою уяву перед картиною Дмитра Добрянського «Зелений буває різний» і з приємністю помічаю, що мене це аніскільки не втомлює, не дратує – якийсь суцільний релакс у душі. Але давайте все по порядку…
Я не боюся помилитися, коли скажу, що найвідвідуванішими локаціями в Кам’янці є виставкова зала та галерея мистецтв. Судячи з постійного оновлення експозицій, розумієш, що мистецьке життя не завмерло навіть у такий скрутний для нашої країни час.
«Хоча, – розмірковує художниця й викладач дитячої профільної школи Ольга Поритко, – одразу після повномасштабного вторгнення рашистів деякий час (утім, на щастя, недовго) спостерігалася пауза, бо жахливі події не могли не приголомшити, та все ж мистецьке начало в кожного з нас зупинити неможливо. Тож наразі активно займаємося (і діти, і дорослі) улюбленою справою».
Відомо ж бо: коли гармати гримлять, музи не мовчать. Отож, у залі на Соборній вкотре аншлаг – виставка, присвячена Дню художника «І вже осінь…». Останню слід згадувати не просто як пору року, а радше – особливо плідною творчою атмосферою, надихаючою на нові теми, несподівані поєднання фарб, відкриття у здавалося б давно відомих техніках.
Радує розмаїття представлених робіт – олійна й змішана техніки, скульптура, витинанки, вироби з соломки, іконопис…
Приваблюють творіння знаних не лише в регіоні авторів (Іван Кляпетура, Петро Ігнатьєв, Наталя Лашко, Ольга Бучківська-Негода), а й зовсім молодих, а то й новачків.
Обмінюємося репліками з одним із перших відвідувачів – завідувачем кафедри факультету образотворчого мистецтва Іваном Підгірним.
– Ви не виставляєтесь сьогодні?
– Поки що руки не доходять через велику завантаженість.
– Іване Станіславовичу, в чому бачите як наставник юних митців головну задачу?
– Вкласти розуміння, що художник має бути впізнаваним через свій стиль.
Саме за власним «почерком» упізнаю роботи Наталі Лашко та її дітей – Іллі, Яни. Біля родинної експозиції хочеться постояти довше не тільки мені, а й, до прикладу, оцим хлопцям з коледжу мистецтв – вражає неперевершений артквіл, вишивка соломкою, папір (акварель). Пригадую почуту від Івана Підгірного фразу: «На фоні старих майстрів молодь розвивається чудово». Зрозуміло, що не старих за віком. Особисто в мене складається таке враження, що немолодих художників не буває, хоча дехто з них мав уже декілька інфарктів, багатий на онуків. Ось Іван Кляпетура. Якого віку треба бути, скільки мати в душі оптимізму й життєлюбства, щоби побачити в звичайному дереві чудернацькі фігурки, оживити енергетику в якомусь дідуганові – деревині? Звертаю увагу на роботи Дмитра Мотрія «Туга», «Лють» – сьогодні її достатньо у житті соціуму, бо ж маємо скільки втрат, але перемоги невпинно йдуть до кінцевої, завершальної крапки в битві зі злом.
Безумовно, в цій залі вистачає й яскравих, світлих фарб (а інакше бути не може).
Про це говорить великий поціновувач живопису, котрий не пропускає жодної нагоди потрапити в цей незвичайний світ фантазії й водночас прекрасної реальності, Геннадій Павлович Іванов, дуже дотепно пояснивши незгасаючий інтерес суспільства до мистецьких творів: «Наша нація завжди тягнулася до яскравого, до сонця, до світла, хоча і багато переживала трагічного впродовж історії. Та все одно – хай і сум у голові українця, а до танцю тягне… Цього не витравиш».
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
