Безмежний світ Бориса Кушніра з роками не вичерпується

«Життя прожити – не поле перейти» – стверджує народна мудрість.

– Але мої роки збігли, ніби хто батогом по воді траснув, – образно каже про свої дев’яносто сім ветеран війни і праці Борис КУШНІР.

23 лютого цього року Борис Михайлович зустрів свій 98-ий рік життя. Хлібороб, коваль, землемір, педагог, літератор, краєзнавець, природолюб, мистецтвознавець, мандрівник, воїн, мислитель, пасічник – все це про нього. І перелік його занять за 97 літ цим не вичерпується…

Народжений у Монреалі (Канада) в родині селян-подолян, що подались на заробітки за океан, Борис Кушнір все свідоме життя присвятив Україні.

«Дорогою «Титаніка» повінчані»

Так назвав Борис Кушнір новелу про небезпечну подорож за океан ще юних, закоханих батьків на зорі минулого сторіччя теплоходом «Німеччина». Все життя він зберігав квитки з цього теплоходу, який потерпів аварію від зіткнення з айсбергом неподалік від місця затоплення «Титаніка» 1912 року. На жаль, один із колишніх його студентів Олександр нахабно викрав ті два квитки сторічної давнини і продав за копійки німецькому громадянину, який працював на будівництві цемзаводу.

На тому теплоході капітан власноруч повінчав молодят Катерину та Михайла.

– Тато і мама дуже хотіли господарювати на власній землі, але їхні батьки не виділяли ні сотки наділу, та й не дуже схвалювали їх прагнення до шлюбу, – згадує Борис Михайлович. – Ця любов до власної землі згодом стала призвідцем того, що вони таки повернулись на рідну батьківщину.

Борис Михайлович опирається на скриню і додає:

– Ось у цих двох скринях вони привезли свої нехитрі пожитки. Мама в Канаді працювала на фабриці з пошиття нейлонових плащів. З часом її, як вправну майстриню перевели в цех, де вона ремонтувала невдало пошитий одяг, але за вищу плату. Тато тяжко трудився в цеху з лакування калош, при нестерпній спеці від вогню з печей, де ті калоші сушились…

Трирічним малюком прибув він на рідну землю, щоб навічно вписатись у її історію, культуру, суспільство…

Спершу родина Кушнірів поселилась у Одеській комуні переселенців, а згодом таки повернулась до рідної Станіславівки Кам’янець-Подільського району. До слова, довірливих переселенців-українців з-за океану радянська влада розмістила в трьох комунах, а згодом жорстоко знищила їх майже усіх.

Борис зростав кмітливим хлопчиком і з дитинства мріяв стати учителем. Навчався спершу в сільській, а згодом – у 59-ій залізничній школі (нині – Кам’янець-Подільська гімназія). Він добре пам’ятає дубочок, до якого прив’язували коней батьки, що приїжджали з села. Ще донедавна ріс цей кремезний велетень, який затіняв третину шкільного подвір’я. Пам’ятними залишились роки навчання, коли посеред дня в гуртожитку почергово знімали портрети то Блюхера, то Косіора, то інших видатних діячів партії й уряду, бо – «вороги народу». Батьки усіляко піклувались, щоби єдиний син Борис отримав достойну освіту.

Пізнав усю жорстокість війни

1939 року Борис успішно складає екзамени на історичний факультет Вінницького педінституту. 1940 року його призвали до армії. Молодшим лейтенантом брав участь у вступі радянських військ до Литви, де і застала його війна. Перший бій закінчився полоном. Далі – фашистський концтабір.

– Полонені з інших країн через організацію Червоного Хреста отримували посилки, вісточки від своїх родин, – згадує ветеран. – А ми з жалем дивились на ті нехитрі дари і навіть листа не могли відправити додому. Зі мною поруч на нарах лежав француз. Він був цивільним стоматологом. Всі працювали дуже тяжко, годували нас кепсько, якоюсь недовареною бруквою. Згодом цього француза визволив Червоний Хрест, включивши до своєї місії.

Від виснажливої праці та поганого харчування багато в’язнів вибивалися з сил, пухли з голоду, були приреченими на смерть. Така ж гірка доля мала спіткати й Бориса Кушніра. Настав день, коли його змарнілого та худющого, поставили в шеренгу перед комісією представників Червоного Хреста, аби за їх висновками (чи здатний до праці?!) ще живих повести у крематорій. І – диво! Французький стоматолог, який працював від місії Червоного Хреста, упізнав Бориса. Він узяв його за руку, вивів із загальної шеренги та пояснив, що коли цьому чоловікові дати подвійну порцію брукви, то він ще зможе довго працювати. Так француз порятував Бориса від неминучого спалення в крематорії.

За третім разом Борису Михайловичу таки вдалося втекти з табору та дістатися до радянських військ.

У тому, що був лейтенантом, не зізнався. Влився в армію рядовим. Брав участь у визволенні Праги. Дивом вдалося уникнути таборів фільтрації. З армії демобілізувався в січні 1946 року.

Згодом вступив на перший курс історичного факультету Кам’янець-Подільського учительського педінституту.

Нове випробування голодом

З пам’яті ще не «вивітрились» жахливі картини 33-го, як настав 1947-ий рік – нове випробування голодом. Небезпечні, але надзвичайно рятівні поїздки в пошуках крихти хліба на Тернопільщину, Львівщину, Івано-Франківщину…

– Люди везли на Західну Україну свої ще добрі речі, аби виміняти бодай на крихту хліба, – згадує Борис Кушнір. – На вокзалах шастали злодії, при першій нагоді крали тих декілька кілограмів борошна чи паляницю. А за товарними вагонами стежили наглядачі, які гаками стягували кожного, хто намагався проїхати зверху на дровах чи вугіллі. Люди ставали каліками від того «стягування». Якби не братня, справді братня, поміч «західняків», то жертв голоду 1947-го на Поділлі було б набагато більше…

– Поїхали якось ми з мамою на Тернопільщину міняти пожитки на харчі, – згадує Борис Михайлович. – Пропонуємо тернові хустки, іншу одежину. Аж якась газдиня подивилася на мене жалібно і каже: «Заріжте півня». Так я вперше в житті зарізав півня. Віддає вона мені того півня і каже: «Беріть, мені за це нічого не треба». З тих пір я жодного разу півнів не різав…

Борис Михайлович одним із перших включився до процесу відновлення історичної пам’яті про голодомори. Він неодноразово брав участь у акціях вшанування жертв голоду на Софійській площі в столиці України в новітню добу.

До вершин учительства

Учителювати почав на Волині, в селах В’язівець, Семенів. Та найбільш пам’ятною для нього і його вихованців стала педагогічна праця в селі Жванець Кам’янець-Подільського району. Тут він організував шкільне товариство «Юний історик», завдяки якому зумів долучити школярів до глибшого знайомства з рідним краєм.

Колишні його вихованці (нині також пенсіонери) із захопленням згадують романтично-пізнавальні походи Збручем (1957 р.), на межі чотирьох областей – Хмельницької, Тернопільської, Івано-Франківської та Чернівецької (1958 р.), Дніпром (1959 р.), у Карпати (1960 р.), Волгою (1961 р.), Валдаєм (1962 р.).

Це він познайомив дітвору з сином героя повісті Ольги Кобилянської «Земля», з рятівником Олексія Маресьєва. Школярі побували біля витоків Волги та Дніпра, на місці приземлення Юрія Гагаріна. Вклонились юні краєзнавці праху Тараса Шевченка на Чернечій горі. А в Астрахані вручили орден Червоної Зірки (знайдений школярами в запущеному доті) визволителю села Жванець М.І. Тамарському.

Він заснував кращий в області (і, мабуть, в усій Україні) шкільний історичний музей села. Цей музей і нині радо зустрічає своїх відвідувачів – шанувальників минувшини.

Борис Михайлович започаткував уроки історичного краєзнавства, розробив методичний посібник з цього цікавого предмету.

1965 року Бориса Михайловича запросили на викладацьку до роботу до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, де він працював викладачем, старшим викладачем, заступником декана історичного факультету. Для його праці були характерні новаторство, глибоке вивчення передового педагогічного досвіду, ґрунтовні знання предмету і, насамперед, турбота про практику студентів. Він започаткував на історичному факультеті кабінет наочних посібників. Цей кабінет і нині слугує взірцем для молодшого покоління студентства з виготовлення макетів видатних пам’яток історії та культури. А методика викладання історії та курс історичного краєзнавства у викладі Бориса Кушніра для багатьох майбутніх учителів стали справжньою школою педагогічної майстерності.

За 55 років педагогічної діяльності він виховав багато молодих талантів, які і нині працюють у різних куточках України.

Борис Кушнір став автором книг «По рідному краю» (1959 р.), «Світанок стрічаєм у дорозі» (1965 р.), «Альбом з історії СРСР для 4 класу» (1985 р.), «Невторованими стежками» (1997 р.), «Світилося в хатині віконце» (2001 р.), впорядкував збірку «Мистець Дмитро Пожоджук» (2000 р.), «Медові мелодії Товтр» (2013). Його літературну творчість високо цінували та цінують не тільки в Україні, а й у світі. Борис Кушнір має публікації в провідних журналах України та зарубіжних виданнях (як от журнал «Гуцульщина»). У листах з-за кордону автори до нього звертаються не інакше, як з повагою «пане професоре»… Світ наукових приятелів Бориса Михайловича надзвичайно широкий.

Потяг до мандрівок ветеран зберіг дотепер. Маючи далеко за 80-ть, він наважувався на поїздки у віддалені куточки. Щоб довідатись, як майстерно виготовляє скрипки Петро Костюк у Богородчанах (Івано-Франківщина). Щоб побачити Великдень у Космачі. Взяти участь у всесвітньому фестивалі гуцулів у Коломиї…

Козаки подались в пасічники

Так влучно висловився свого часу про патріотів подільський поет Іван Іов. Абсолютно не з докору, а з любові до цієї дещо втаємниченої цехової професії. І саме з любові до пасічництва Борис Михайлович також з юних літ долучився доглядати божих комах.

Не дивно, адже він – потомственний пасічник. Спільно з давнім приятелем Петром Ткачуком повернули до життя два вулики-дуплянки, дивом збережені ще від дідуся Бориса Михайловича. Цим вуликам майже дві сотні років!

– Ще за часів російського царату до мого дідуся приїжджали з Кам’янця-Подільського перекупники, давали за дуплянку з медом одного рубля, а через певний час привозили вулика вже порожнього. Тоді за три рублі можна було купити тільну корову, – розповідає Борис Михайлович.

Пасіка – це другий важливий світ захоплення ветерана. Нині Борис Михайлович охоче довідується до своєї невеличкої пасіки. Походжає між вуликами. Запевняє, що дихаючи цим «медовим озоном», він додає собі здоров’я та радить усім завести в садку бджолорозплідники.

– Зникнуть бджоли – загине людство! – упевнений Борис Кушнір.

Попрацювавши на пасіці, Борис Михайлович полюбляє писати про добрих і щирих людей Поділля, пасічників. За своє подвижництво на ниві пасічництва Борис Кушнір нагороджений всеукраїнською відзнакою журналу «Пасічник». Він не залишається осторонь громадських процесів, цікавиться політикою, новітніми надбаннями культури та літератури України. Свою багату бібліотеку охоче поповнює книгами з історії, природознавства, мистецтва, народознавства.

Вшанування ветерана

Звісно, в день народження до ветерана прийдуть рідні, друзі, колеги, численні приятелі, колишні учні та студенти. Будуть подарунки, вітальні промови. А я вирішив привітати свого Учителя поштовими марками, де ми разом на знімку. Адже Борис Кушнір полюбляє писати листи. До того ж, у серпні цього року Кам’янець-Подільському національному університету імені Івана Огієнка виповнюється 100 років. З цієї нагоди відбуватимуться різні урочистості, а серед них і випуск ювілейного конверта та діятиме спеціальний художній поштовий штемпель… Тоді також знадобиться іменна поштова марка. Адже я навчався в цьому виші, а Борис Михайлович тривалий час працював у ньому.

До речі, випуск персональних поштових марок – не новина на Поділлі. Як повідомила менеджер поштових послуг Хмельницької дирекції ПАТ «Укрпошта» Наталя Гуляка, торік виконано більше трьохсот таких замовлень, а за січень цього року – 219. Серед них у поштовому літописі Борис Михайлович – найстарший.

Будьте завжди бадьорим і крицево-міцним, Борисе Михайловичу! Ваша життєва мудрість ще знадобиться онукам, правнукам та прийдешнім поколінням. Зерна добра, посіяні Вами вчасно у дитячі душі, зростають нині та колосяться щедрою нивою українського патріотизму! Ваші роки, Ваш досвід, Ваша мудрість – наше багатство!

Микола ГОРДИНЧУК, журналіст.