БАТЬКУ, МИ ПАМ`ЯТАЄМО…

Війна – це завжди люди. І нехай вона вже відлунала давно, відболіла спогадами тих, кого вже з нами поруч немає, – їхнім дітям, онукам, усім, раз по раз, вриватимуться слова: «Бережіть мир! Він завойований нашою кров`ю… Ціною мільйонів життів».

Для Валентини САЄНКО, мешканки нашого міста, спогади про війну пов`язані з її батьком – Саєнком Петром Михайловичем, котрий двадцятирічним юнаком пішов захищати Вітчизну. Він був четвертою дитиною у батьків. Як і в тодішніх багатьох сім`ях, його минуле було дещо подібним до таких, як він: і босоноге дитинство, і школа-семирічка, де він брав участь у спортивному гуртку, і голодні часи, і погрози за те, що носив піонерський галстук, і перша зарплатня у 17 років за виконання обов’язків машиніста райвузла зв’язку. Доля вже в цей період пов’язала його життя з технікою. У жовтні 1940 року підійшов час служити в лавах Червоної Армії, що тоді вважалося дуже почесним. Всього чотири дні залишалося юнакові до 20-річчя… Та зустрівся з бідою 22 червня 1941 року на білоруській землі.

– Раніше я не розуміла, чому батько неохоче розповідав нам про війну, – згадує Валентина Петрівна, – хоча воював він усі чотири роки. Вже мама повідала нам, що перші місяці він виходив з оточення. Йшли з боями, практично без їжі, відпочинку, боєприпасів, зберігаючи «бойову одиницю», з майором на чолі старалися добратися до своїх. Перейшовши лінію фронту, вони потрапили на «перевірку». Оскільки часу було обмаль, то люди, які відповідали за цю роботу, чинили дуже просто – тих, хто виходив з оточення, «частково» ліквідовували…

Пані Валентина ледве тамує сльози. За мить розплакалася… Зібравшись з силами, вона розповіла про батькові спогади, які наносили рани їй юній, а згодом і дорослій душі. Чи не тому, коли відбувалися військові паради, отой брязкіт орденів на кителях учасників бойових дій викликав у неї і захоплення, і гордість за батька, та звучав, наче передзвін биття їхніх мужніх і водночас стражденних суворих сердець. Про це вона і зараз розповідає з особливим піднесенням, тамуючи подих, очікуючи шквалу хвилюючих емоцій.

– Доля милувала нашого батька і захистила від смерті. Після виходу з оточення він воював на Західному фронті, обороняв Москву, де одержав перше поранення. Після одужання хлопців, які зналися на техніці, їх відправили навчатися у танково-технічне училище, яке закінчив у 1943 році. Потім – Ленінградський фронт, блокада… Про ті часи мені розповідав фронтовий товариш батька Всеволод Васильович Єговцев. Лишається дивуватися стійкості тих, хто захищав місто. У люті морози, в облозі голоду і ворога вони не втрачали віри і оптимізму. Витримувати облогу – це не тільки оборонятися і відбивати атаки ворога. Це було суцільне протистояння смерті…

Наші війська не давали спокою фашистам: ходили у контратаки, відбивали і утримували висоти, витягували свою підбиту техніку з поля бою і ремонтували її. Батько служив на важких танках у полку прориву. Щоб молоді було зрозуміло, що це за така бойова одиниця – полк прориву – скажу так, як пояснювали мені фронтовики: в бій йшов танковий полк, а верталося цілими всього декілька машин. Скільки батькових друзів залишилося на тих полях лежати! Мама казала, що ще довго ночами, уві сні батько кликав свого друга Льошку, який попелом розсипався від його дотику, коли того хотіли витягти з танка, аби поховати. Був випадок, коли їхній екіпаж послали утримати висоту хоча б три години, а вони відбивалися три доби. З останніх сил, втрачаючи свідомість, і тільки почувши голос своїх товаришів, батько відкрив закритий люк.

Але це були молоді хлопці, у яких, крім відваги, були і оптимізм, і свої мрії, і радість від спілкування із цивільними людьми, і просто жага до життя. Всеволод Васильович розповідав, що почувши, як в окопах противника грає акордеон, вони «сходили» в атаку… Історія цього акордеону дуже захоплююча. Неподалік від позицій був розташований гуртожиток швейної фабрики, в якому інколи вечорами, коли німці за розкладом відпочивали, наші солдати знаходили в собі сили і також в миттєвостях радості танцювали під єдину мелодію, яку вмів грати на акардеоні наймолодший у полку Сєва Єговцев. Важкі бої велися для зняття блокади. І першими йшли танкісти полку прориву.
А далі були Білоруський та Прибалтійський фронти. Другу світову війну Петро Саєнко закінчив у травні 1945 року в Східній Прусії заступником командира танкової роти. А після війни служив у військах Прибалтійського військового округу.

У 1947 році він одружився на своїй коханій – Ганні. Прожили вони у шлюбі п`ятдесят років. Багато їм довелося взнати разом: і доброго, і сумного, і важкого…

– Пам`ятаю, – продовжує Валентина Петрівна, – зимовими вечорами, коли хурделиця шаленіла за вікном, мама, забравши сльозу раптову, що котилася по її обличчі, розповідала, які то були важкі часи для молодого подружжя. Вона вчителювала в Лясківцях під Кам`янцем. В якийсь рік випало так багато снігу, що їм аж довелося розчищати перед собою доріжку, щоб добратися до села.

Неспокійними були повоєнні часи. Якось у двері будинку, де вона мешкала, надвечір хтось почав сильно гримати. «Відчиняй!», – пролунав хриплий голос. Мама тишком-нишком притулилася до стіни. «Та тут нікого нема!», – почувся басистий крик іншого чоловіка. А на ранок селом пройшла страшна звістка: усю сім`ю голови колгоспу вирізали… Через такі події і батькові, який добирався до своєї нареченої, доводилося їхати на підводі, накритому зверху ряднами та сіном…

Була в біографії ветерана і участь в освоєнні цілинних земель: у 1960 році він командував автомобільною ротою, яка за півмісяця перевезла понад 30 тисяч тонн зерна! За це його нагородили медаллю «За освоєння цілинних земель».

У 1961 році Петро Михайлович звільнився у запас і переїхав до Кам’янця-Подільського на постійне проживання. До 1975 року працював в автоколоні №2232 на різних інженерних посадах. Закінчив сільськогосподарський технікум за спеціальністю технік-механік, а з 1975 до 1988 року працював інженером з безпеки руху в «Сільгосптехниці».

Після виходу на пенсію, у 1987 році, йому запропонували стати першим головою новоствореної районної ради ветеранів війни і праці на громадських засадах, де він перебував головою декілька років. Свою роботу в раді Петро Михайлович розпочав з того, що подбав про встановлення телефонів за індивідуальними номерами усім ветеранам, які мешкали в Кам`янець-Подільському районі. У багатьох селах телефон був лише в сільраді, що, звісно, спричиняло незручності. На той час це була дуже знакова подія. Тоді районна рада нараховувала до тридцяти тисяч осіб ветеранів війни та праці.

Представники ради також інспектували стан пам`ятників загиблим односельцям і воїнам часів Другої світової війни. Вони зустрічались з солдатами у військових частинах, розташованих на території нашого району, проводили тематичні конференції з метою патріотичного виховання молоді. До пам`ятних дат і свят не забували нагороджувати ветеранів цінними подарунками, листівками, виявляючи турботу про них. З фонду райради ветеранів фінансувалася адресна допомога у вигляді оздоровчих та профілактичних заходів.

– У спілкуванні батько ніколи не ставився зверхньо, – каже Валентина Петрівна. – Кожного умів вислухати, підтримати розмову як зі старшими, так із молоддю, а, даючи слово щось зробити, обов`язково його дотримувався.

За життя був скромним, безамбіційним. Про що може повідати лише той факт, що ми його ледве вмовили вперше одягнути всі ордени і медалі на 9 травня, коли відзначалася 30 річниця Перемоги. А їх у ветерана війни було чимало. Петро Михайлович Саєнко за бойові та трудові заслуги був нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоної Зірки та 19-ма медалями, серед яких: «За бойові заслуги»; «За оборону Ленінграда»; «За взяття Кенігсберга»; «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» та інш.

Петро Михайлович дуже довго листувався з фронтовими друзями, а потім, коли вони відходили на вічний спочинок, і з їхніми сім`ями. Були в його постійних друзях і ветерани з Хабаровська, Кривого Рогу, Одеси, Києва, Львова, Вінниці, Хмельницького. А від голови ради ветеранів Першої танкової бригади Санкт-Петербурга Іллі Яковича Нуна і штабу червоних слідопитів СШ №372 цього ж міста теплих листів було найбільше.

Ветерана дуже часто запрошували на зустрічі з молоддю. І під час емоційних розповідей кожний з них міг відчути себе в блокадному Ленінграді, на полі бою або на Кіровському танковому заводі. На прохання завжди співав пісню «Три танкісти», а всі присутні її підхоплювали.

Газета «Край Кам`янецький» в одному зі своїх номерів за 1992 рік видрукувала чималу статтю журналіста Івана Романюка про першого голову ради ветеранів Петра Михайловича Саєнка під заголовком «Усім смертям наперекір».

– Яким я пам`ятаю батька? – продовжує жінка. – Дуже турботливим, врівноваженим. Ніколи діти не чули від нього лайки, бійки, грубощів. Він був веселим чоловіком, любив співати. Ми знаємо й до сьогодні багато народних українських і воєнних пісень, тому що на всі свята наші батьки співали. Взагалі, і батько, і мама, вже маючи трьох дітей, були активними учасниками полкової художньої самодіяльності.

Вечорами усі ми збиралися біля батьків, і вони почергово читали якусь книгу вголос. Це були не казки, а пізнавальні книги або про війну, або про видатних людей. При цьому усі переживали реальні емоції – і сміх, і сльози, і любов… Книги в нашому будинку були в пошані. Тому фраза «Кращий подарунок – це книга» для нас була дійсністю.

Валентина Петрівна дістає з полиці один із найдорогоцінніших батькових подарунків – альбом-книгу про Юрія Гагаріна, оформлену художниками, майстрами палехського художнього розпису, де вгорі, на форзаці, золотом відтиснуті слова: «Валюші в день народження від батька. Лютий 1983».

Коли Валентина Петрівна працювала викладачем в сільгоспінституті (а це відбувалося впродовж двадцяти п`яти років), вона особливу увагу надавала військово-патріотичному вихованню. Разом зі студентами створювала заходи, які вживляли в душі молодого покоління краплини доброти, честі, героїзму, мужності, любові. Бо ж війна ціною мільйонів – це пересторога для нової епохи. І ті люди – частинка тієї епохи, де на їхніх очах створювався наш сучасний світ. А тих, хто пережив цю війну, їхні спогади не можна стерти з пам`яті.

Та все колись закінчується… 18 лютого 1997 року, після тривалої хвороби на 76-у році життя, Саєнка Петра Михайловича не стало. Однак його пам’ятають у місті та в районі як світлу, добру, розсудливу людину. Ветерана війни і праці, наставника молоді, котрий вистраждав болями і втратами для нас цей спокій і мир.

Так, ветеране, ми Вас пам`ятатимемо…

Юлія ЛИСКУН, журналістка.
Фото з сімейного альбому родини Саєнків.