Війна скінчиться, коли ми станемо українцями: “золоті” слова на вечорі пам’яті Кіборгів у Кам’янці-Подільському
– Сниться моїй Оксанці ось уже місяць, що до неї наближається Віталик, але тримається усе ж на відстані. «Я так хочу тобі розповісти про нас, – каже вона, на що він відповідає: «А я і так усе знаю, бо ж чую про це щоночі від тебе уві сні…», – розповідає родичка зниклого в Донецькому аеропорту Віталія Ремішевського. З нею ми спілкуємося в коридорі після вечора пам’яті загиблих кіборгів, який щойно закінчився.
Були на цьому заході урочисті виступи від представників влади, вокальні композиції про сувору дійсність несправедливої війни, вдало розроблена сценографія й професійні ведучі.
Уперше дітям загиблих воїнів дарувалися іменні кулони-обереги «Батьківське серце», пам’ятні знаки отримали дружини й матері полеглих у страшній битві, котра тривала 242 дні. Мартиролог свідчить: 101 загиблий, 440 поранених, 9 – зниклих безвісти. Звісно, всім нам потрібно знати про це, аби в майбутньому не повторилася подібна трагедія.
Та мені хотілося б нагадати не тільки про високий сенс цих зустрічей з історією, а й велику відповідальність тих, хто організовує і задіяний в них.
У фойє міського будинку культури (це було приблизно за чверть години до початку) під новорічною ялинкою юні співачки робили селфі – зі сміхом, радісними посмішками. Це трохи зачіпляло. Та коли за кілька хвилин я побачила як інший гурт 10-11-річних вокалісток, розташувавшись безпосередньо в залі, весело регочучи, бавився, як міг – стрибаючи, качаючись у кріслах, не втримавшись, запитала в артисток з кісками, чи вони, бува, не завітали до цирку чи на дискотеку?
За якийсь час ці школярки співатимуть про розпач, біль і втрати, а поки що… Хіба керівникам самодіяльних колективів так важко пояснити ситуацію своїм підопічним. Утім у цьому проглядаються і прогалини морально-патріотичного виховання в навчальних закладах, і в сім’ї.
На 16.00, коли мало розпочатися дійство-реквієм, у залі зібралося десь трохи за п’ять десятків глядачів, запрошених, за півгодини завітали ще люди, що здивувало гостя – очільника військово-цивільної адміністрації з Донеччини Павла Жебрівського. «На стотисячне місто – малувато, – розмірковував він на сцені. – Мене дуже часто запитують, коли скінчиться війна? А тоді, коли ми всі станемо українцями».
Не менш повчальним було й слово від священика – капелана Миколи Мединського, в якому засуджувалася байдужість – ворог, що вбиває героя вдруге, адже справу захисників нашої землі можна продовжувати не тільки з автоматом у руках.
«А коли герої вмирають ще раз, – підкреслив він насамкінець, – тоді зникають держави, народи і нації».
Жаль, що і в спільній молитві учасників зібрання, й у важливій розмові про сьогодення та майбутнє не взяли участі учні коледжів, студенти, старшокласники, бо ж їм завтра довірять важливі справи.
І в цьому не лише вина тих, хто відповідав за розповсюдження інформації не тільки в місті, а й у районі (захисників не варто ділити на своїх і не наших), а й кожного з нас: історія карає за безпам’ятство.
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
Лічкевич Юлія
