Хліборобський інстинкт

Чи то так співпало, чи можливо, якесь шосте чуття підказало Олександру Боршуляку започатковане ним ще далекого 1996 року сільгосппідприємство назвати «Фірма «Династія». Адже він і гадки тоді не мав, що це ймення буде пророчим, і труд на землі стане справою усього його сімейства.

 Від батька – до сина

Нині пліч-о-пліч тут працюють власне директор Олександр Михайлович, його брат Анатолій Михайлович, який на фірмі з дня її заснування, за головного бухгалтера – дружина Оксана, економічний відрізок – на синові Андрію, нещодавно приєднався до «Династії» молодший син Максим, котрий здобув фах ветеринара.

– Ой, це якщо взяти найкревніших. А всього фірма є таким собі вуликом, що об’єднала чи не півроду Боршулякового, з десяток представників нашого великого сімейства задіяні на підприємстві, – розповідає Олександр Боршуляк. – Моя мати Галина Вікторівна уже вийшла на пенсію, присвятивши фірмі багато років. Немає уже на білому світі батька Михайла Андрійовича, котрий благословив мене на хліборобський шлях, вдихнув впевненість у власні сили та завжди був поруч з порадами та допомогою. Він працював агрономом у колгоспі, у полі я провів своє дитинство, і хоч обрав собі за професію торгівельну царину, паралельно повертаюся на ниву, не зумів інакше. Це логічно й правильно, що до сімейної справи пристали молодші Боршуляки, родинне діло має перейти в спадок від батька до сина, йти далі по родинній лінії, а отже, бути в надійних руках.

• Вам спокійніше за бізнес, та й дітям, мабуть, легше працюється під отчим крилом. На щось закриєте очі, пожалієте й на горіхи не дасте, як іншим, чи не так?
• Навпаки, з синів я більше питаю,- каже Олександр Михайлович. – Поблажки для других, не для Боршуляків, бо мають бути взірцем для колективу та розуміти, що на них відповідальність найбільша.

Сільськогосподарських же династій на увесь кам’янецький край основного кола нараховуться до 20. Кожна зрощує своє хліборобське генеалогічне дерево, веде історію роду, плекає батьківські завіти та множить аграрні традиції району.

 Землеробські гени беруть своє

Не могло бути по-іншому, сама природа повеліла, щоб нащадки знаного господарника Кам’янеччини, політичного діяча Сергія Тимчука пішли батьківськими стопами.

Сам Сергій Артемович у свій час мав великі плани на торгівлю. Та все не те, ніби черв’ячок зсередини підгризав, а руки тягнулися до землі, бо ж коріння хліборобське з діда-прадіда – землеробські гени беруть своє. Тож спочатку він головує в колгоспі, а далі створює СТзОВ АФ «Нефедівське». А скільки було втіхи на серці в трударя, коли його сини Сергій та Анатолій теж усвідомили своє сільськогосподарське покликання! 2002 року перший очолив родинне професійне гніздечко, перебуваючи на 4 курсі аграрної академії, а інший включився в сімейний бізнес через кілька років заступником та головним ветеринарним лікарем.

– Коли ще з батьком малим ходив у поле, вже тоді щось у серці йокнуло, і я прикипів до сільського господарства, що в подальшому й визначило моє призначення, – каже Сергій Тимчук-молодший. – Надходили різні альтернативні пропозиції, але я вже обрав свій напрямок руху й цілеспрямовано ним йшов. Мій батько завжди говорив, що сільське господарства – найперша серед професій. В один ряд з хліборобом можна поставити лише військового, який захищає Батьківщину, медика, котрий лікує, і вчителя, який навчає. Однак, якщо не буде хліба, будь-який прикордонник кине автомат і піде шукати їжу, медик припинить оперувати, а педагог – навчати, і вчинять так само. З цим твердженням не посперечаєшся, тож маю велику честь переймати й розвивати батьківське ремесло, – додає Сергій Сергійович.

І хоч Анатолій відійшов від справ, був обраний на посаду сільського голови Грушківської сільської ради, одначе далеко не втік.

– Він продовжує перейматися справами села, не відмовить у добрій пораді з питань ветеринарії. Бачив, що може бути корисний нашій територіальній громаді. Знати, що можеш змінити щось на краще, але пасувати – це було б не по-чоловічому, – так рішення брата пояснює Сергій Тимчук.

Гідна зміна заступила на врожайний караул. Став надійним плечем батьку-хліборобу, голові ФГ «Колос-Агро» Володимиру Комарніцькому син-заступник Ігор, а молодший Олег продовжує родинне ремесло у СТзОВ «Гарант».

Молоде покоління родини Гаїв теж успадкувало хліборобський талант: молодший син Олег допомагає батькові Віталію Володимировичу на ТзОВ «Дари+Поділля», старший Ігор заснував і вміло господарює в ПП «Калинський ключ».

Партнером, який не підведе, для Олександра Гінзеровського – засновника «Агро-Еко ХХІ» – є син Антон, якому доручено непросту ділянку роботи – директорувати на соєвому заводі.

 Бізнес під відкритим небом

З розповіді сам собою напрошується висновок, що в сільському господарстві – тільки чоловіки. Та цей міф давно розвінчаний, зокрема нашою наступною співрозмовницею – Ніною Дубицькою, яку справедливо можна назвати королевою садів Кам’янеччини.

– Отримуєш задоволення, коли твоя праця має результат. Сільське господарство – якнайкращий іспит на працелюбність та самовіддачу, врожаї не дадуть злукавити, – впевнена Ніна Федорівна. – Пропрацювавши довгий час у медицині, вирішила спробувати власні сили та започаткувати бізнес. На той час чоловік В’ячеслав займався своєю діяльністю, та підтримав мій порив. Слідуючи його порадам, я дійшла до заснування СПП «Фарна» та ПП «Гринчуцьке».

Поступово тандем розви

нувся до квартету: у справу влилися двоє синів – Володимир та Віталій. Останній, до речі, багато років служив державі, працював у МЗС та заступником голови РДА. Проте вирішив, як і колись мама, визначитися з рівнем своїх можливостей. Група підтримки в садівництві розширюється, і в неї виростають нові крила.

– Сад – 60 га яблук, слив та груш – це моя третя дитина. Діти йдуть у самостійне плавання, а йому постійно потрібна нянька. На день кільканадцять разів необхідно підійти до кожного дерева, інакше буде «капризувати». Це на полі техніка працює, а в саду – ручна робота. Але тільки в такій увазі та любові з’являються на світ соковиті та цукристі, як з картинки, яблучка, – каже Ніна Дубицька.

Якщо, звісно, матінка-природа з виробниками не зіграє злий жарт. 2010 року через сильні січневі морози в саду Ніни Федорівни пропало 10 га груш. П’ять років по тому нові втрати: в жовтні звечора раптових «-10» – й на деревах вимерзло 400 тонн яблук. Черговий удар – цьогорічний літній буревій познущався з саду, зрівнявши з землею півгектара 5-річних яблунь, тож доводилося все починати спочатку.

– Бізнес ризикований – під відкритим небом. Саме в ці моменти найясніше розумієш, що означає на роботі сім’я, – Ніна Федорівна свій висновок давно зробила.

Дороговартісне хобі

Займатися улюбленою справою разом з найріднішими – чи не це є найбільшим щастям для людини? Члени родини Маньковських, які господарюють у ВК «Іскра-2007», відповідають на це ствердно. Голова сімейства Тарас Маньковський не зміг миритися з занепадом колгоспу, де працював завфермою і завтоком, об’єднав однодумців і виробничий кооператив почав свій відлік. Стартувати завжди найважче, хоч труд на землі до болю знайомий.

– Тому вирішила полишити торгівлю й підтримати чоловіка, перебрала на себе бухгалтерсько-економічний напрям робіт. Теоретично знала обов’язки, оскільки навчалася на факультеті управління народним господарством у Тернополі. А практика приходила з кожним днем. Коли є на кого опертися, кому довіритися, то й робота виконується швидше, і справи йдуть вгору. Це як і в сімейному житті – і радощі, і невдачі ділити навпіл, – каже дружина Людмила Маньковська.

– Після Людмили не потрібно нічого переробляти, – коротко коментує Тарас Маньковський.

– А чи не забагато чоловіка й дружини і вдома, і на роботі, про що стверджують психологи?

– Ми бачимося зранку, коли снідаємо, і вже аж ввечері. На роботі можем навіть і не перестрітися, бо в кожного свій фронт. Тим паче, розуміємо, що допускати конфліктні ситуації, це значить давати слабину підприємству, розхитувати його.

– Ви – одні з найбільших представників тваринницької галузі в районі, а вона переживає не найкращі часи, тягне товаровиробників у збитки.

– Усі зусилля віддає, аби вберегти ферму, наш син Тарас, котрий працює агрономом. Ферма нерентабельна тисячу разів. Коли створювали підприємство, за рахунок молока виживали, а зараз це швидше хобі, яке дуже дорого коштує. Кілька років поспіль ми в величезному мінусі. Та якось рука не піднімається знищити тварин, яких знали ще маленькими. Як заготовили корм, отже, заходимо в зиму. Все надіємося, що щось зміниться, і держава повернеться обличчям до тваринництва.

У постійних пошуках та намаганнях зберегти, розвинути тваринництво й інші сільгоспвиробники району – Тимчук, Гай, Боршуляк, Богачик… А ще родини Анатолія Сторожука (ППФ «Деметра»), Анатолія Зелениці (ПП «Деметра-2010»). І в цьому нелегкому протистоянні з несправедливим законодавством та нестабільними цінами досвідченим фермерам на допомогу приходять найрідніші – сини Олександр Сторожук та Володимир Зелениця, які разом з батьками розвивають сімейну справу. Завдяки таким ентузіастам тваринництво тримається на плаву.

Список хліборобських династій можна продовжувати настільки, що й шпальт газетних не вистачить. Чого тільки варті на аграрній мапі району сільськогосподарські родини Грубі (ФГ «Велес-Агро»), Богачиків (філія «Кам’янець–Подільська» ТОВ СП «НІБУЛОН», ТзОВ «Агродім Велес»), Завадських (ТзОВ «Агросолюшнс», ТзОВ «Максфарм»), Данилюків (ФГ «Данилюк Р.Л.»), Кучерів (ФГ «Еколан плюс»), Бабіїв (ПП «Леон-Агро-2011»), Макогонів (СФГ «Медобори-Поділля»)… А коли є люди землі, вона точно не заросте бур’яном, а от хліб наш насущний родитиме.

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.