Негаснуча символіка душі: творчі роздуми кам’янецьких студентів

Вони такі різні, зовсім не схожі, ці майбутні вишивальниці й перукарі, автослюсарі та будівельники з ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти».

Завтра їм виходити в непросте життя – з буревіями, відлигами та великою кількістю запитань…

Тож про що мріють, чим переймаються, чого прагнуть – довідаємося з їхніх перших творчих роздумів.

 

Олександра ПРУДИВУС, 15 р.: Я почуття складаю у вірші, політ думок в свідомості римую, я так існую…

Вітер обіймав мене за плечі,

Сонце задурманювало розум,

Знову я сумна чогось, й до речі,

Вже не до поезій, пишу прозу.

Про кохання й дощову погоду,

І про те, що можна говорити…

Не дивіться, прошу я, на вроду,

Вам не з нею, а з душею жити.

Тож любіть, дурійте, сходьте з розуму,

А про вчинки напридумуйте вірші,

Я ж тепер писатиму лиш прозу,

Ту, що нині у моїй душі…

———————————

Светит солнце, теплом обжигает,

Я стихи все пишу и пишу.

Когда Муза меня потеряет,

Я скажу, что уже не дышу.

———————————

Тикали часы на кухне,

Время шло, бежало в никуда,

И казалось, жизнь возьмет и рухнет…

Пусть не сбудется такое никогда.

——————————————-

Я відчуваю, частки тіла розчиняються

У цьому просторі… Безмежний буревій.

Емоціям, словам не підкоряються,

Тих почуттів теорії – науці непростій.

Іще хвилина, друга, третя… шоста,

І я злітаю до небес, в блакить,

Це не бажання, а потреба гостра

Тебе,єдиного, упросторі зустріть.

Коли було це? Де я? Хто я?

Всі відчуття про час утрачені…

Який це день? Сьогодні? Вчора?

Лунає музика – душі побачення…

 

Микола МОСКАЛЮК, 15 р.: Правда часом буває гіркою, та без неї немає поступу вперед

 Роблять інколи дорогу

Гумореска

Кум до Йвана прийшов в хату,

Щоб потолкувати,

Як би їм хоч небагато

З казни грошей взяти.

Бо ж Іван якраз працює

В службі, у дорожній,

«Отож, там, – це кум міркує, –

Нагріть руки можна».

А на ранок закипіла робота на трасі,

Море техніки там було, люду того маса.

Грейдерами і катками зроблено немало

Та на другий день вже ями, де асфальт поклали.

Вже й начальство під’їжджає

Глянути на мрію,

Всіх на камери знімають

В пам’ять про подію.

«Шлях чомусь вузький на диво, –

Журналіст питає, –

І ні справа, і ні зліва

Асфальту немає?».

Каже Йван поважно й строго,

Не моргнувши оком:

«Для народу ця дорога,

Тож до чого докір?

Бо ж як схоче кум мій Бронек

До міста дістатись,

До асфальту зможе коник

Підкову зім’яти.

Якнайкраще все робили,

Обійшлось без «липи»,

Щоб коня того не збили

Ні «мерси», ні «джипи».

Та якщо в обхід закону

Метри рахувати,

Доведеться довго в зоні

Згадувати хату.

Марія МАЗУР, 17 р.:  Я мрію завтра прокинутися, щоб змінити цей світ на краще, а відтак – і себе в ньому.

Моя душа не знає, чого хоче

вона зіщулилась ,мовчить ,уже не плаче,

лише стук серця відчуваю.

образи і брехню людей я чую,

та що вам до того, що відчуваю я.

Якось раніше вам було і не до мене.

Уже потрібна стала?

Залиште мою душу самотньою…

серед цього поля бою.

————————————

Грішний світ,

в якому мовчання голосніше слів,

де на коліна падало кохання –

відкрите дзеркало душі.

 

Залишився лиш біль,

та мокрі очі

й важкі зітхання голосні.

 

Залишусь тут самотньою,

посеред цього болю,

та вас я не прошу

рятувати мою долю.

 

Ти все ж таки будеш зі мною,

і солодкий смак твого кохання

пригадається мені

при сяйві місяця вночі.

——————————————-

В моїй душі уже так прохолодно,

вона одна залишила цей світ,

не до людей їй сонячних,

а до журби і до кривавих сліз.

Ох, скільки же зазнала болю,

ніхто не бачив і не відчував,

хоча усі кричали голосно!!!

“Зальємо веселкові кольори свої”,

та ви лише чорнило залишили,

покинувши її.

Сама заллю я душу кольорами

і буду плакати від щастя,

та цього разу вже солодкими сльозами.