Душевні пісні – від Павла Дворського, теплий прийом – від кам’янчан

Після зустрічі з народним артистом Павлом Дворським, маючи намір винести в заголовок інтерв’ю якийсь надзвичайно яскравий рядок (звісно ж з доробку співака), відчула певні труднощі, бо все, що звучало на концерті, захоплювало, справляло неймовірні враження, чіпляло, впевнена, кожного в глядацькій залі – незалежно від віку, що особливо цінно.

– Павле Ананійовичу, що природа щедро обдарувала Вас, – це зрозуміло, та без генів, мабуть, не обійшлося?

– Авжеж. Моя мама шістдесят два роки співала в церковному хорі, без тата ж – сільського музики – не відбувалося жодного свята, то я вже з трирічного віку ходив із ненькою на служби, а з п’яти грав на гармошці з батьком на весіллях, проводах… Так що стезя моя була визначена задовго до повноліття.

– Невже не мріялося про інші професії, тим більше, що середню школу Ви закінчили із золотою медаллю?

– Був такий епізод. Після випуску зібралися мої товариші до Харківського авіаційного інституту здобувати чоловічий фах, вирушив з ними і я. Вступив на конструкторський факультет, хотів і там продовжувати серйозно займатися музикою, та мене не підтримали, мовляв, це тобі не інститут культури. Отож, після першого семестру залишив цей виш.

– Тож дорога Ваша пролягла, певне, до музичного закладу?

– Так. Мав за плечима музичну школу і став студентом Чернівецького музичного училища. Навчався одночасно на трьох відділеннях: хоровий диригент, струнні інструменти і композиторський.

– Як батьки сприйняли Ваш остаточний вибір?

– Не заперечували, хоча в глибині душі хотіли й сподівалися на те, що син, як у нас казали, «осяде на грунті» – буде комбайном керувати чи, скажімо, виросте до агронома чи голови колгоспу. Та, якщо розібратися, вони ж самі в мене цей співочий талант і виплекали. Я ж десь в класі восьмому почав свої перші пісні писати – самотужки оволодів гітарою і виконував на шкільних вечорах. Щоправда, соромився зізнатися в авторстві, казав усім, що це твори українських композиторів.

– А потім була знаменита «Смерічка»?

– Це вже після армії прийшов до гурту, куди мене ще раніше запрошували. Два десятиліття віддав йому. Це дійсно була академія професіоналізму. Саме там навчали по-справжньому любити наше рідне. Після смерті Назарія Яремчука кожен з нас замислився над подальшою реалізацією – я обрав сольну кар’єру.

– З українською піснею Ви об’їздили Союз, Європу, гастролювали в Канаді, Австралії…

– Це доля будь-якого митця, котрий хоче сказати цьому світові щось важливе, донести через свою творчість головну думку: ми народжуємося, аби нести світло, сіяти добро. Непроста місія, але я ніколи не пожалкував.

– У Вас була можливість збудувати і спортивну кар’єру – майстер спорту з тенісу.

– Захоплювався в молодості, сини теж цим цікавилися, але любов до пісні виявилася сильнішою. Коли Павло (молодший) і В’ячеслав були маленькими, у нашому домі постійно гостювали музиканти, композитори, продюсери – словом, еліта мистецька, так що в моїх хлопців не міг не з’явитися інтерес до мого найголовнішого заняття. Павлик після школи вступив до консерваторії, тож його вчитель Дмитро Гнатюк уважав, що він створений для оперної сцени.

Так поступово народилося наше співоче тріо – я, Павло і В’ячеслав.

– Павле Ананійовичу, як відомо, пісня – душа народу, а як, на Вашу думку, можна вберегти цю «душу»? Нині стільки виконавців, гуртів, неоднозначної музичної продукції. До слова, як Ви ставитесь, зокрема, до агресивних стилів у цьому мистецтві?

– Музики й насправді має бути багато усілякої. Металіка то й металіка – річ не в тому. Уподобання й смаки не можуть бути однаковими, такого не буває. Питання в іншому – що несе ця мелодія, що дає людському серцю? Чи є у ній зерно добра, яке, пам’ятаєте в пісні, «любов’ю проростає».

А щодо української пісні, то, власне, це наша історія, традиції рідної землі, це наше завтра – і хотілося б, що фестивалів рідної пісні побільшало. Щоб аудиторія молодшала, а відтак і добро множилося б.

– Ваша найзаповітніша мрія?

– Аби на мирній землі зростало щасливе покоління, котре б не шукало свого призначення на чужині. Щоб ми всі разом будували храм духовний.

Лариса МАСЛОВА.

P.S.: Після виступу глядачі схвильовані, радісні не хотілося розходитися по домівках. Так, ніби їх у цей вечір об’єднала в одну родину чарівна пісня від Павла Дворського. Незнайома жіночка ділилася: «За ці півтори години в пісні все моє життя промайнуло».