ЗИГМУНТ СТЕЛІК

Дедалі більше відкриваю для себе глибину журналістської майстерності Юзефа-Аполлінарія Роллє у його працях, які для нас досі були невідомими. Пропоную вашій увазі переклад його статті, видрукованої в газеті “Opiekun Domowy” від 13 грудня 1865 року. Вона писалася автором як пам’ять про особливу людину, майстра-каменяра, який мешкав у нашому місті. Нехай для читача ці спогади стануть ще одним відкриттям про минуле Кам’янця, і особливо про його окрасу – ЛЮДЕЙ.

 

Я пропоную вам біографію людини з великими та скромними прагненнями; я хочу записати тут історію каменяра, чия рука, від молота та зубила, керована художнім чуттям, думка, втілена в камені, що прикрашає храми та могили, – заслуговує на вшанування; тому перед цією могилою молодого бійця я зі співчуттям схиляю голову та розповідаю історію його подорожі цією землею.

Зигмунт Стелік, син краківського купця та Терези, уродженки Кремер, народився 2 березня 1834 року в Кракові; там він закінчив технічне училище і, маючи намір присвятити себе професії каменяра, спочатку навчався в майстерні свого старшого брата Едварда. Підготувавшись належним чином, він поїхав до Відня, де два роки працював над реставрацією костелу святого Стефана. З Відня він здійснив поїздки до Дрездена, Вроцлава та Праги, щоб ближче познайомитися з шедеврами кам’яної справи; бідний юнак не міг дозволити собі довшу поїздку. Тож він відклав Італію та Францію на потім.

Після цієї подорожі німецькими містами він повернувся до рідного Кракова, звідки в середині 1859 року одразу ж вирушив до Кам’янця, натхненний закликами свого дядька, доктора Олександра Кремера.

Це старе місто має рясні поклади матеріалу, придатного для кам’яної справи. Кам’янецький мармур, хоча й дуже твердий, і його важко відновити, та гарною якістю в нічому не поступається. Молодий Зигмунт відвідав цю місцевість, розглянув роботу та й вирішив оселитися тут, серед нас.

Спочатку робота йшла повільно, як це зазвичай буває; перші труднощі здавалися нездоланними; в густо забудованому та перенаселеному місті було важко навіть знайти відповідне місце для майстерні; імпортовані інструменти не відповідали потребам; та найбільше молодому новачку бракувало визнання широкої публіки, яка не дуже любила мистецтво такого напрямку завдяки місцевим майстрам, які так довго спотворювали наші храми та цвинтарі.

Однак Зигмунт не зневірився, він знайшов собі більш відокремлене подвір’я і в ім’я Бога почав кувати славу та громадянство в країні, яка прийняла його — якщо не неохоче, то, мабуть, байдуже. А оскільки він почав з Бога, то Господь також благословив його в його важкій і мозолястій праці: один пам’ятник, згодом інший, сумлінно завершений, і який не хилився на бік через декілька місяців, як це у нас зазвичай буває, художньо задуманий пам’ятник, що вражав очі небайдужих своєю легкістю контурів, красою та належною майстерністю виконання, – і Зигмунт почав здобувати собі популярність і славу не лише на Подоллю, а й у сусідніх провінціях.

Однак, оздоблення церков і цвинтарів не було єдиною метою творчості Зигмунда: мармурові стільниці, вази та урни були вишуканими, вироби, виготовлені в його майстерні, були насправді витворами мистецтва; одна з цих стільниць, надіслана до Санкт-Петербурга, принесла йому вдячність від монарха, й імператор Олександр у 1862 році надіслав молодому каменяреві діамантовий перстень на знак свого задоволення.

І все почало налагоджуватися; Зигмунт придбав ділянку землі на околиці міста, збудував майстерню та оточив її прекрасним садом. Роботи було багато, замовлення надходили звідусіль, і життя текло мирно, зігріте яскравим променем надії, що збувається.

Віра, коли вона молода та енергійна, не ослаблена найменшою невдачею, може зрушити гори з місця на місце, і є сильною… “Я бажаю ще одного, – сказав нам Зигмунт, – домашнього щастя. Я бажаю когось, хто був би моїм супутником, ангелом-охоронцем домашнього вогнища, розрадою в горі, втіхою в нещасті.”

І про це він мріяв довгими вечірніми годинами у своїй затишній майстерні, а на світанку, підкріплений мріями, здійснення яких не було зовсім неможливим, він жваво брався за зубило, за молоток, і ними він кував собі людську повагу і визнання… Допоки навесні цього року слабкість не стала йому на заваді. Сильний, молодий і наполегливий, він боровся з нею, ігноруючи свого небезпечного гостя; він недовго хворів, ходив до самої смерті й помер після однієї довгої ночі невимовних мук 5 березня 1865 року.

Його несподівана смерть жахнула всіх нас, друзів і незнайомців, бо він так рано ліг у могилу, стільки життя посміхнулося йому, стільки років праці чекали попереду… А за тією труною, що сховала в собі нездійснені мрії та фантазії, йшло все місто, а на місцевому цвинтарі з’явилася нова могила!

Нещодавно я її відвідав: дерен рідко вкритий травою, а на сусідньому дереві перелітний птах наспівував тужливу пісню, ніби намагаючись доповнити решту пісні, недоспіваної за життя покійного, ніби сплітаючи нитку юнацьких мрій, перерваних несподіваною смертю… І дивно, бо це іронія долі, замість дому є могила, замість коханої дружини – труна; але Господні волі незбагненні, тому на коліна до молитви! І пісня загубленого птаха ставала все тихішою та тихішою, переходячи з тужливої ноти на мирну; так само, як людське серце, поранене смертю коханої людини; відчай перетворюється на біль і смуток, і через багато років у ньому поселяється сумний спокій…

Серед найважливіших робіт, виконаних Зигмунтом Стеліком у Подільському воєводстві, заслуговують на згадку такі:

– каплиця Пресвятого Таїнства в Кам’янецькому кафедральному соборі, прикрашена мармуровим вівтарем;

– статуї святих Апостолів перед церквою в Тинній;

– саркофаг на могилі графа Грохольського, колишнього маршала та губернатора Подолля;

– саркофаг на могилі отця Будзинського, прелата капітули, потім генерального вікарія і протягом багатьох років заступника єпископа, коштом якого було збудовано, а пізніше відремонтовано вищезгадану каплицю;

– саркофаг на могилі Поповського, землевласника з Вінницького повіту;

– пам’ятники покійного пана Лозинського з Тинної, Рогульського в Сокільці, Радзієвської та Защинської в Кам’янці.

Д-р Юзеф РОЛЛЄ.

 

Зигмунт Стелік, малював Козярський, витинав на дереві Вальтер.

Переклад з польської Юлії ЛИСКУН.