Таємниці архітектурної пам’ятки ХІХ ст. в Кам’янці-Подільському, або Про що не розкаже гід

Після третього переділу та ліквідації Речі Посполитої в 1795 р. почалося створення Подільської губернії, яка охопила більшу частину сьогоднішніх Хмельницької, Вінницької, північ Одеської та захід Черкаської областей, зі столицею в Кам’янці-Подільському.

Щоб виокремити з банківської справи суто земельну проблему, в березні 1883 року в губернії відкрили нове відділення (одне з дев’яти перших в імперії) Селянського Поземельного Банку, основою якого були крупні землевласники, поміщики, барони, дворяни. Обидва відділення діяли під одним дахом: спочатку на вулиці Зарванській (сьогодні коледжу культури і мистецтва), а після відкриття в 1874 році Новопланівського мосту – в збудованому банківському комплексі на вулиці Князів Коріатовичів (нині «Укрсоцбанк»).

У грудні 1899 року з міської управи розпочали процедуру організації та будівництва окремого будинку на вул.Шевченка: виділення і відведення в натурі земельної ділянки, вибір типового проекту (Санкт-Петербург), підготовка кошторисів. Очолював відділення на той час Іван Пейч.

Будівництво і введення в експлуатацію Селянського Поземельного Банку за середнім висновком різних досліджень датується до 1905 року. Керуючим призначено князя Стокасімова.

Військові події 1914-1920 років (світова війна переросла в громадянську) змушували банк евакуюватись в тил (Воронеж, Полтава). Приміщення займали госпіталі, санітарні установи.

Неодноразова зміна влади в Кам’янці-Подільському під час протистояння УНР та більшовиків призвела до того, що останні ліквідували всі приватні та комерційні банки, натомість утворивши відділення Народного Банку УРСР на вулиці Князів Коріатовичів, 1.

Після ліквідації банку будинок придбав багатий домовласник Фельдштейн. На початку 1921 р. його домоволодіння були націоналізовані. В квітні 1923 р., наводячи порядок в місті, більшовики об’єднали в ньому зв’язківців (поштового, телеграфного, телефонного), працівників проводового радіомовлення. Виселивши і перевівши зі Старого міста (з рогу Зарванської та Поштового узвозу, будинку пошти й телеграфу), колишню губернську поштову контору, яка була своєрідним акцентом Троїцької площі. Діяльність контори започаткована з пошти і знаходилася до 1850 року вище по вулиці Зарванській, 11.

Саме в колишньому Селянському Поземельному Банку, послідовно розвиваючись, пошта, телеграф, телефонний зв’язок, проводове радіомовлення перетворились в центр комунікативного зв’язку, амбітне, регулярне, постійно діюче підприємство.

Сеанс першого телефонного зв’язку в місті відбувся в 1890 р. Всі засоби зв’язку розвивалися з містом на рівні районних центрів (Оринин, Жванець, Стара Ушиця тощо). Зв’язок був низької якості, поганою була чутність. 1927 р. за межі міста вийшла радіофікація. Першими було радіофіковано с.Зіньківці.

Впродовж 1923-1925 рр. проведено капітальний ремонт самої будівлі. Герб на вході, фронтальні баляси в дусі часу прикрили й приховали. Архітектурні завершення не відновлювали. А в 1968-1969 рр. добудовано причепу під АТС-2, сьогодні вона виведена з експлуатації.

З 1937 по 1954 рік, коли Кам’янець-Подільський був обласним центром, в будинку виділили площі під управління Міністерства зв’язку. А коли в1982 році відкрили в центрі міста сучасний Будинок зв’язку, пам’ятку нарекли «старою поштою».

Архітектура була свідком громадянської, двох світових воєн, розрухи, трьох періодів голоду включно із Голодомором, колективізації, індустріалізації, сталінізму. Саме через цей будинок населення Кам’янеччини отримувало першу, хоч не завжди вичерпну, інформацію.

У березні 1944 р. під час відступу німецьких загарбників величний фасад імпозантної пам’ятки був майже знищений. Зруйновано архітектурні завершення, білокам’яні балкони, пошкоджено високохудожню гіпсоліпнину жіночих барельєфів (їх вісім), декоративні гірлянди.

У часи повоєнного відновлення, планомірного розвитку дбали про архітектурну пам’ятку керівники РВЗ – Самуїл Резнік (з 1938 р.), Михайло Степанюк (з 1971 р.). Будинок слугував будівельно-монтажним, технічним, поштово-експлуатаційним службам. Тут був задіяний продуктивний кадровий потенціал: куратори Віталій Броварський, Георгій Осадчий, інженери Валентин Кот, Густав Фельд, Валентин Ткач, Іван Тихохід, електромеханік Микола Верхола, керівник ЛТД Володимир Скрипник, кабельники Антон Мишак, Ульян Чорний, електромонтери Костянтин Косовський, Микола Качурко, Леонід Роземборський.

Минав час, але телефонний зв’язок на Кам’янеччині залишався вкрай незадовільним. За станом на червень 1995 року наш РВЕЗ за рейтингом перебував на сьомому місці в області. Хоча радянські партійні органи надавали пріоритетне значення зв’язку для міста й району. Вівся контроль за системою розвитку електрозв’язку, за дотриманням належних умов для його реалізації. Такі дії сприяли будівництву чи не єдиного в Україні широкопрофільного Будинку зв’язку в центрі міста. Однак на кожній звітно-виборній партійній конференції РВЗ піддавався жорсткій критиці, так само вона звучала й під час сесії рад, майже кожна партійна виробничо-господарська нарада розпочинались лише після пояснень про вжиті заходи для зміни стану з телефонним зв’язком.

З початком роздержавлення й приватизації народно-господарського комплексу України в кінці 1994 року урядовим рішенням зв’язківців розділено на два окремі підприємства – ВАТ «Укрпошта» і ВАТ «Укртелеком».

10 червня 1995 р. генеральний директор УДПЕЗ ВАТ «Укртелеком» Хмельниччини Дмитро Савчук змінив у Кам’янці-Подільському Степанюка з його ліберальним стилем правління на демократично-вимогливого керівника. Принципово усвідомлюючи роль і значення електрозв’язку, діючи за сучасним реінжинірингом, було вирішено низку ключових проблем.

За перші 20 днів роботи, розв’язавши проблеми несвоєчасності повної виплати заробітної плати, РВЕЗ запрацював творчо, динамічно і ефективно. За пропозиціями, планом, обговореним і затвердженим на зборах трудового колективу, впроваджено радикальні інженерно-технічні та фінансові заходи, через конкурс провели кадрове зміцнення аж до водія.

Розпочали з проблем резервного електроживлення станцій, встановлення обладнання, яке роками іржавіло під відкритим небом на складі. Залучали партнерів, збільшили кількість з’єднувальних ліній, під­няли якість експлуатації АТС-2,3, СПВ.

Попри супротив голови РДА В’ячеслава Дубицького, нарощували монтовану ємність, піднявши темпи її задіяння. За уряду Пустовойтенка, в часи безгрошів’я, тотальних неплатежів, впровадили місцеве ноу-хау – телефон у кредит. Впроваджували сучасні технології АПУС, телекарт, скловолокно. Першими в області надали усім абонентам автоматичний міжміський і міжнародний набір. Наростили доходи. Підняли зарплату. За неповних три роки за технічно-економічними показниками вийшли на перше місце в області, обійшовши телеком Хмельницького, де керівником на той час був Володимир Данілов, колишній головний інженер з Кам’янця-Подільського.

Відчувши перші позитивні зміни в електрозв’язку, без вказівок міськвиконкому, вищих органів, з ініціативи трудового колективу в народний спосіб толоки відроджували первісний вигляд «старої пошти» – архітектурної пам’ятки ХІХ ст. «Селянський Поземельний Банк». Вхідні дубові двері реставрували радисти, внутрішні двері й вікна відновлював столяр, прийнятий на роботу лише після дворазового відбіркового конкурсу. Дерева корчували електромонтери, МТЗ, СТЗ, за що згодом отримали штрафи від прокуратури. Старовинне вуличне освітлення відновлювала група резервного електроживлення. За повільне нетворче вирішення керівник групи був звільнений від обов’язків. Внутрішні й зовнішні квітники, зелені насадження – жіночі й чоловічі фантазії зв’яз­ківців. Архітектурні спеціальні роботи виконала «Укрреставрація». Після дворіч­ної непрофільної мороки, зайвих клопотів відкрили двері відреставрованого приміщення, урочисто відзначили його відновлювачів.

З середини 2000 р. пам’ятка ХІХ ст. «Селянський Поземельний Банк» зазнає чергової вандально-знущальної експлуатації (керівник Геннадій Ковальчук, який переїхав з Городоцького району). Знову руйнуються архітектурні звершення, білокам’яні балкони, обвалюються стеля, звіси, замокають обдерті сті­ни, виламані вікна. Стали заважати декоративні насадження, квіти… Такі події не пройшли повз уважних містян. Нині викликає стурбованість і Будинок зв’язку, який знаходиться в центрі міста біля міськ­виконкому. Здається, що й до нього нікому немає діла: ні безпосередньому керівництву, ні міській владі. Ніби чекають, аби довести його до остаточного занепаду.

Подібне ставлення до майна, приватизованого по надскладній поетапній схемі, яке потрапило до нинішнього власника під патронатом гаранта-втікача, невиконання приватизаційних зобов’язань, змусило прокуратуру в травні 2018 р. звернутися з позовом до суду про деприватизацію ВАТ «Укртелеком». Чим завершаться судові процедури, невідомо нікому. Проте кам’янчанам уже давно відомо! За логотипом «Укртелеком» влаштувалась приватна безвідповідальна покірна контора, яка довела будівельні споруди до злиденного вигляду, обвалила номерну ємність, ліквідовує ЛКС, переганяючи їх в кольорові та чорні метали.

В експлуатацію знову повернулися проблеми якості, споживачі уже сучасних послуг «пачками» відмовляються від них. Зменшилася більше ніж у 5 разів і чисельність колективу, довівши зарплату до мінімально можливої. Натомість збільшила до нетерпимого відсотковий показник абсолютно непо­трібних працівників, символічно виконуючих обов’язки за протекцією, демонструючи кам’янецький варіант «псевдоприватизації» колишнього ефективного центру електрозв’язку.

Резюмуючи загалом: кінцевий «ефективний приватний власник», отримавши основні фонди за безцінь (тричі проводився обрахунок вартості основних фондів, допоки ціна не зупинилася на рівні прийнятної), залишившись у хвості сучасних технологій (якщо не поза прогресивним технологічним процесом), втративши споживача, довівши бізнес до подальшого ризику з примарною перспективою, нічим не ризикуючи, банально повільно відмиває (якщо ще не відмив) приватизаційні витрати на ВАТ «Укртелеком». Безсоромно, в туристичному місті на архітектурній пам’ятці ХІХ ст., на сучасному Будинку зв’язку афішує штучну псевдобідність внаслідок хитромудрої «псевдоприватизації».

Михайло КОЗА,

військовий зв’язківець,

нагороджений Державним комітетом зв’язку України, отримувач надбавки

до пенсії за особливі

заслуги перед Україною.