У Збручі рухалася земля

Читаючи книгу Павла Гладченка «Кам’янеччина: села і люди», я найбільше зацікавився розповідю про рідне село Збруч (раніше Ляшковиця). Її повідала одна з найстарших збручанських вдів-пенсіонерок Марія Прокопівна СТАСЮК. Вона народилася 4 листопада 1930 року і на сторінках книги поділилася своїми спогадами про воєнні і повоєнні роки, про те, що довелося пережити і як вдалося вижити. Йдеться про ту страшну трагедію, що сталася під час війни у Збручі. Дійсно, у червні 1942 року німці пригнали у село багатьох підлітків-євреїв, щоб запрягати у борони і розміновувати поля. Їх утримували у сільському клубі, який охороняв один поліцай. Якось вночі хлопці його вбили і кинули в річку. За це вранці наступного дня німці оточили село й збиралися розстріляти все населення. Але за слідами крові, які знайшли на одягу Мефодія і Леоніда Твердохлібів, підпільників викрили, і тоді лише десять родин оголосили заручниками. У неділю, 15 червня, після знущання над полоненими, на сільському майдані вивезли в полі і розстріляли 22 жителів Збруча та 29 пригнаних підлітків-євреїв.

«Ми викопали могилу, – розповідали жителі села – батько Марії Прокіп Данилович та Василь Андрійович Солоненко, 1922 року народження, – і нас німці відвели під один із горіхів, що росли навколо саду. Бачили, як фашисти змусили полонених роздягнутися і спускатися в яму, де їх розстрілювали, не жаліючи навіть дітей. Ми очікували й своєї черги, але нас залишили живими й заставили закопувати яму. Земля, якою її засипали, рухалася, адже там залишалися напівживі люди…».

Пам’ять про цю трагедію живе у серцях усіх наступних поколінь сільчан. Вони приносять на це місце вінки й квіти. Завмерши у хвилині мовчання, думають про те, що подібне ніколи й ніде не повинно повторитися.

«Пригадую, як німці прийшли у наше село, – розповідає Марія Прокопівна. – Жоден із дотів, які були збудовані важкою працею вздовж річки Збруч, не вистрілив. По-перше, там не було ніякого обладнання, а по-друге, ворог наступав не з боку Тернопільщини, куди були налаштовані амбразури дотів, а з боку Жванця, Ісаковець. Коли подивилася на горб, на так звану Красну, де тепер побудовані дачі, – там було синьо від фігур німецьких солдатів. У селі запанікували. Люди не знали, що робити, збиралися родинами і почали тікати в бік села Вітківці, що розташоване вище по річці Збруч, та Слобідки-Рихтівської. Але ми дійшли лише до території нашого господарства. Там уже рвалися снаряди. Один із них вибухнув зовсім поруч і мене поранило осколком у голову. Я була вся залита кров’ю і втратила свідомість. Тоді було так, що протягом декількох днів територія нашого села переходила, як кажуть, з одних рук в інші. Лікували мене у нашому військовому госпіталі. Так я вижила. А війна принесла чимало страждань. У дядька мого Петра Зелінського було четверо синів: троє загинуло на фронті, а найменший підірвався на снаряді після війни, під час оранки поля. Так вони з дружиною й прожили одинокі…».

Марія Прокопівна народилася у селянській сім’ї. Її батько, Зелінський Прокіп Данилович, учасник Першої світової війни, 10 років перебував у полоні. Залишився живий завдяки тому, що був гарним музикантом, грав на струнних інструментах. Особливо любив скрипку. Помер у 65 років. Мати, Гринчуцька Марфа Миколаївна (прізвище дівоче), була дуже добра і чуйна жінка. Народилася 1891-го й прожила 94 роки. У сімї було двоє дітей: старша сестра Зіна, яка вже померла, та Марія. 1952 року Марія вийшла заміж за Івана Михайловича Стасюка, уродженця Слобідки-Рихтівської нашого району. Його батько, Стасюк Михайло Петрович, після війни був першим головою колгоспу у нашому селі. Пропрацював на цій посаді майже 5 років.

Після нього керівниками господарства були Атаман, Блажко, Кавчук, Лучко, Гринь, Ковальчук, Погуралов, Кривошиєв, Гуркалюк, Лиськов, Стрільчук, Скопецький, Громей, Ковальчук, Ковбель і знову Громей, Ковбель і знову Громей. І всі вони дбали про розвиток села. Наприклад, дорога до нашого населеного пункту була грунтовою, нею було неможливо пройти-проїхати. Іванов, уродженець Гавриловець, вже будучи директором нашої школи у 1980-х роках, разом із Володимиром Погураловим, колишнім головою колгоспу, який народився в Колибаївці, збудували від Ісаковець до Збруча нову дорогу із твердим покриттям. Нині вона перебуває у занедбаному стані, попри те, що в Ісаківцях є кар’єр, гравієм з якого вона висипана. Не в кращому стані й сільські вулиці.

У повоєнні роки Марія Прокопівна працювала в колгоспній ланці. З 1953 по 1958 роки була з чоловіком на Донбасі. Повернувшись додому, працювала кухарем у сільському дитсадочку. Готувала їсти дітям та механізаторам, які працювали у господарстві, за що неодноразово отримувала подяки від керівництва та простих людей. Вийшла на пенсію 1985 року.

На Донбасі 1955 року народилася донька Валя, яка зараз живе з матір’ю. Син Володимир, 1961 року народження, нині мешкає у Молдові. Марія Прокопівна тішиться двома онуками.

Ось таке наше життя. Нині ми благаємо Бога, аби закінчилася війна, щоб усі були здорові, особливо діти, щоб вони мали роботу на Батьківщині і не були змушені виїжджати за кордон, зберігали свої сім’ї, виховували і ростили дітей.

На фото (зліва направо): Стасюки Михайло Петрович, Надія Яківна, Марія Прокопівна, Іван Михайлович. Фото з сімейного архіву.

Василь КОВАЛЬЧУК, голова організації ветеранів України Ластовецької територіальної громади.

Поділитися в соціальних мережах