Центрові з поля не йдуть

«Ну, Наташо, – не раз казали їй товариші по команді – ти наш талісман!».

От і мені захотілося побачити, як виглядає живий талісман, про що думає, і чому на шістдесят п’ятому році людина може бути так затребувана.

Молодий голос у слухавці трохи спантеличив мене, а коли телефонна співрозмовниця з’явилася у редакційному коридорі, я мало не пройшла повз неї – струнка, підтягнута, з легкою ходою й привітною усмішкою на моложавому обличчі, а до того ще й з переконливою купою медалей. «Прихопила лише «міжнародки»», – пояснила.

Усього місяць тому, як Наталя ГОРДЄЄВА – член збірної України з баскетболу – повернулася із «сріблом» з чемпіонату світу, котрий проводився у місті Еспоо (Фінляндія).

 

Уявіть собі, що ні оркестру, ні оберемків квітів на пероні, ні репортерів, які бігли б навипередки, аби взяти першими інтерв’ю у героїні, ні націлених на переможницю камер – нічого цього не було. Ніби до міста щодня прибувають призери світового масштабу. Звісно ж, рідні та близькі знайомі привітали Наталю.

– І як же Ви сприймаєте подібне? – поцікавилася.

– А звикла, – єдина в західному регіоні титулована баскетболістка-ветеран анітрохи не збентежена. – В принципі це не мої проблеми.

– Колись, – сміється Наталя, – вирішили було відзначити мене обласною грамотою. Не повірите, вона благополучно пролежала три роки на столі в якомусь кабінеті, доки її випадково не помітив, зайшовши у справах, один з моїх друзів. Та я цим не переймаюся, є речі більш важливі.

Взагалі життя не балувало дівчинку Наташу Корольову (дівоче прізвище), котра пізнавала смак його в казенних дитячих закладах і в суворій реальності років, проведених в родині дідуся й бабусі. Дідусь – кадровий військовий-фронтовик помер, коли школярці було лише тринадцять, але встиг ознайомити онуку з неписаним кодексом честі – ніколи не здаватися, бути вимогливою до себе, тримати слово, котре дав іншим.

Дехто дорікав Наталі, що вона бувала занадто сувора із власними дітьми (а їх у неї троє), та материнський інстинкт й дідусева «школа» підказували їй, що підростаюче покоління має оволодіти перш за все моральними чеснотами, і аж тоді обирати свій шлях.

А тоді їй, семикласниці, було ой як непросто. На щастя, у неї на той час вже був спорт, який став невід’ємною частиною буття Наталі. А ще в її спортивній біографії була Майя Михайлівна Топольницька – не просто тренер, а друг і, не побоїмося цього слова, мама, котра завжди приходила на допомогу, не чекаючи, доки її покличуть.

Це з нею Наталя поїхала до Києва влаштовуватись до Республіканської спортивної школи-інтернату. «Баскетболістка? – засумнівалися там. – Зросту не вистачає. Ні, не можемо взяти».

Та Майя Михайлівна не відступала. Так розпочалися спортивні будні майбутньої чемпіонки.

– Важко було «тягнути» і тренування, і загальноосвітню підготовку? – запитую.

– Так, у нас усього-то було, – жартує Наталя, – три предмети: арифметика, письмо і читання. Тобто до першого ще й додавалися фізика з хімією. Друге – включало мови (в тому числі й італійську), ну і таке інше. Ні, атестати там усе ж таки просто так не роздавали.

Підтримувати особливо Наталю не було кому, так що мужньо переносила і недоїдання (різносолів на той час вихованцям не пропонували), і різного роду нюанси самостійного підліткового існування.

Щойно завершився випускний, тітка з Дніпродзержинська (нині – Кам’яне) написала, мовляв, приїжджай сюди, тут у торгово-кулінарному технікумі дуже сильна баскетбольна секція, отримаєш спеціальність, бо ж спорт, він як то мовиться, не вічний.

А помилилась таки Наталчина родичка, як показало життя, спорт присутній й понині в долі героїні нашого нарису.

Хоча дійсно, після отримання диплому Наталя працювала зо два десятиліття на заводі, опікувалася сім’єю, з чоловіком поставили на ноги двох доньок й сина. Усі мають освіту, а син Сергій, хоч і займається далекою від спорту справою, входив до першої двадцятки найкращих тенісистів країни. Молодша Ліза сьогодні безпосередньо тренує юних баскетболістів. Сама ж Наталя, не перестаючи бути зразковою дружиною і мамою, долаючи економічну скруту, зовсім не розгубила спортивного запалу, бажання бути першою на баскетбольному полі, хай і в якості ветерана.

Їй було вже сорок п’ять, коли в області надумали провести першість серед ветеранів. Отож, зібралися «дівчатка»-ровесниці Маша Качало, Алла Засанова, Марина Гордусь, Оля Грабнова (хто старший, хто молодший) і вирішили «тряхнуть стариной». Щоправда, у Хмельницький з’їхалися усього чотири команди – кам’янецька найстарша, решта – молоді: не вдалося організаторам з’єднати одну вікову категорію. Тож наші героїні не могли не почути за спинами шепіт двадцятилітніх суперниць: «Це ми маємо з цими бабками грати?». Довелося «бабкам» покарати «малоліток» за неповагу і зверхність, легко завоювавши Кубок.

Ну, і пішло-поїхало. А тут якраз мукачевець – чудовий спортсмен Сергій Фельбаба задумав у 2010 відродити ветеранські чемпіонати, запросив спортсменів з різних міст і зокрема кам’янчанок… Туди ж під’їхали і словаки, і румуни. Так потихеньку стала формуватися збірна України, куди увійшла Наталя Гордєєва.

Чотири рази Наталя з подругами по збірній, починаючи з 2014 року ставала призером європейських чемпіонатів, а у 2018 – посіли чемпіонську першу сходинку. І ось уже на світовому в 2019 – знову почесне друге місце.

Треба віддати належне Наталії, набуваючи популярності, вона не задерла носа, залишаючись все тією ж компанійською, веселою, оптимістичною, з відкритими душею і серцем людиною. Хоча багато клубів (зокрема, Одеський, Миколаївський, Полтавський) хотіли бачити її у своєму складі.

Якось в роздягальні тренер збірної спитав у підопічних, чи не хотіли б вони зіграти за збірну Аргентини (там не вистачало двох гравців). Наталя толком не дослухавшись до змісту пропозиції, розмірковуючи про щось своє, кинула як би між іншим: «А чому б не зіграти, це запросто…». Зате на повному серйозі була включена тренером до списку тих, хто має грати за іноземців. Пізніше виступала і за збірні Бразилії, Литви, Чехії…

До слова, така активна участь у спорті – це ж немалі затрати. Перельоти, поїздки, проживання, харчування…

«Тому й на трьох роботах підпрацьовую, не цураючись ніякої – пояснює Наталя, – кредити, бува, відкриваю, бо ж моєї пенсії точно не вистачило б».

І дійсно, сума в 1610 гривень аж ніяк не вражає. Коли розговорилися з колегою з аргентинської команди, та похвалилася, що має пенсію теж 1600, але в євро.

«У багатьох країнах, – розмірковує Наталя, – спорт (і ветеранський в тому числі) фінансується державою в достатній мірі, бо ж це і є стимуляція до здорового способу життя, можливостей самореалізації, урешті-решт це й престиж країни. А ми з подругою по команді, проживаючи на світовому чемпіонаті в дешевенькому хостелі, якось навіть розплакалися, потрапивши до тамтешнього притулку для бездомних на екскурсію: сучасні телевізори, холодильники, пральні автомати, спортивний зал, тенісний корт, повноцінне триразове харчування – можуть же дбати люди за своїх громадян… Чого ж нам для цього не вистачає?».

Наталя нічого для себе не просить, не вимагає, ніхто практично не спонсорує її виступи, втім, як і багатьох її співвітчизниць, які нелегкої для України доби прославляють її на міжнародній арені.

Мало хто бачив пам’ятну медаль Наталі Гордєєвої від Асоціації ветеранів баскетболу України, котра називається «Чарівна сила України». До ключового слова «сила» можна дописати: духу, віри, надії, відданості, справжнього патріотизму.

Ось вона на п’єдесталі на одному із фото. «Прапор, який тримаю, – коментує, – особливий. Його привіз з АТО мій зять Андрій Григор’єв. Фартовий прапор. З ним – до нових перемог!».

Цей символ, безумовно зобов’язує, але має значення й те, хто з ним іде в бій – якщо боєць, яким є Наталя Гордєєва, значить бути йому вгорі, на вершині слави.

За деякий час Наталя знову шнуруватиме старенькі кросівки перед виходом на матч. Спокійно, впевнено, налаштовуючись на переможну гру. Чи хвилюється вона? Так, але лише з одного приводу, щоб, не дай Боже, не сісти на лаву запасних, бо ж центрові, як відомо, з поля не йдуть.

Лариса МАСЛОВА.

P.S.: Днями Наталя Гордєєва вирушила на Великий міжнародний баскетбольний турнір до Болгарії. Сподіваємося, що і цього разу наші дівчата прорвуться до «золота».