Збруч – село, що бачило майже шість століть (продовження історії)

Чимало родин намагалися хоч що-небудь дізнатись про подальшу долю репресованих. Писали листи в усі інстанції, але відповідей так і не отримували.

Як розповідала моя бабуся Марія Ковальчук, її матір Олександру Зелінську забрали серед ночі в грудні 1937 року, навіть не давши накинути верхній одяг. Багато разів бабуся їздила у Кам’янець-Подільський, намагаючись відшукати і зустрітись з ненькою. Коли дізналася, де і в якій тюрмі вона сидить (а це було Старе місто), їй лише один раз дали дозвіл на коротку зустріч. Вона виявилася останньою. Подальші пошуки результатів не дали, на листи, написані у різні інстанції, відповідей не надходило.

І лише після прийняття 1989 року Указу Президії Верховної Ради СРСР про реабілітацію репресованих і створення відповідних комісій на рівні областей і районів почали приходити повідомлення із неповним даними і скупими словами про долю замучених і розстріляних невинних людей. Ось одне із таких повідомлень, яке отримав вже онук Олександри Зелінської – Ксенофонт Олексійович Ковальчук – у 1990 році: «Прокуратура СССР, военный прокурор Краснознаменного Прикарпатского военного округа, 12.02.1990 г., №1036, г.Львов-48.

Гр. Ковальчук Марии Антоновне, с.Збруч Каменец-Подольского района Хмельницкой области

Справка

Настоящим подтверджается, что Ваша мать, Зелинская Александра Федоровна, 1887???? года рождения, репресирована 23 декабря 1937 года, решением НКВД СССР в соответствии с Указом Президиума Верховного Совета СССР от 16.01.1989 г. реабилитирована (посмертно). Сведений о месте захоронения в материалах дела нет.

Полковник юстиции Ф.К. Шепетов».

Ворогом народу і репресованим міг стати будь-який громадянин, незалежно від віку і статі, якщо необдумано висловився або сказав не те слово. Адже село до 1939 року було прикордонним. Уздовж річки був збудований високий мур і до неї можна було підійти лише з дозволу прикордонника. Як пригадують старожили, зокрема і Алексєєва Емілія, майже під кожною хатою стояв солдат. Вікна, що виходили у бік річки, вечорами повністю затулялися, щоб не було видно світла. Кордон з’явився після приєднання Поділля до Росії.

У серпні 1795 року за указом російського Сенату у Кам’янці-Подільському було створено Прикордонний комітет, а у Жванці – Прикордонний карантин і митниця, яка 1812 року передана до Ісаківців. З 1819 р. запроваджуються «таможенные стражи», які з 1827 р. набувають чинності військової організації. Ісаківська митниця підпорядковується Бесарабському округу і отримує статус другої категорії. Через такі установи вивозили всі товари, крім продукції хімічного і машинобудівельного виробництва. Так, наприклад, 1892 року через Ісаковецьку митницю було вивезено товарів на суму 735075 крб, а митних зборів надійшло 40321 крб. Вивозилися з Поділля борошно, хліб, цукор, яйця, велика рогата худоба, віск, мед та інше. Щодо імпорту, то за відомостями 1879 року це, в основному, вино, тканини, меблі, музичні інструменти на суму до 300 тис.крб. У1884-1892 роках збудували сошу (шосе) від Проскурова до Ісаковець (114 верст).

Періодично у митній і прикордонній службах відбувались структурні зміни. Так, 1895 року на Кам’янеччині діяла Ісаковецька митниця, а прикордонну службу здійснювали в Ісаківцях – 1-й відділ Хотинської бригади окремого корпусу і загін; у Кам’янці – летучий загін кіннотників; у Шустівцях та Заваллі – загони; в Підпилип’ї, Кудринцях, Мілівцях – пости.

У Збручі було три застави – в центрі села, через дорогу біля церкви і за півтора кілометра поза межами села. Прикордонники і митники мали великий вплив на місцеве життя. Так, стараннями митних чиновників були збудовані школа у Збручі, школа та церква в Ісаківцях, де на той час мешкало 277 жителів. У роки Першої світової війни на базі прикордонників формувалися підрозділи регулярної царської армії. В 1917-1921 рр. Кам’янеччина фактично не мала державного кордону. У радянський період на території Кам’янець-Поділььского району за охорону кордонів по Збручу і Дністру відповідали в 1921-1924 роках – 29 бригада Української прикордонної дивізії, а 1924-1939 роках – 23 Червонопрапорний прикордонний загін. Кам’янецька ділянка (Підпилип’я – Жванець – Стара Ушиця) була досить складною, оскільки розташовувалася на стику трьох держав: СРСР, Румунії та Польщі. Тому існує такий жарт, що в Ісаківцях півень співає на три держави, а зараз – на три області: Хмельницьку, Чернівецьку, Тернопільську.

На початку радянської влади була утворена Ісаковецька сільська рада, до якої і належало село Ляшковиця (Збруч). Ліквідоване воно 1954 року.

Село Ісаківці виникло на початку ХV cт. Вперше згадки про нього зустрічаються в офіційних джерелах 1448 року. В 1493 році тут налічувалося 20 димів (селянських господарств). На початку XVI ст. Ісаківці і навколишні села піддалися нападу з боку кримських татар. Внаслідок цього Ісаківці були вщент зруйновані, а молодь забрана у неволю. Кілька десятків років село пустувало і лише в 60-х роках XVI ст. почало відроджуватись. Якщо з голоду 1932-1933 років Ісаківці якось вийшли без втрат, то політичні репресії знищили 28 односельців.

За адміністративно-територіальним поділом село Ляшковиця належало до Ісаковецької сільської ради Жванецького району, який проіснував з 1923 по 1928 роки і об’єднував 16 сільрад та 29 населених пунктів.

Перша документальна згадка про Жванець датується 1431 роком, коли польський король подарував це село лицарю Свічці із Лечина. Поселення має давню історію та повито легендами, воно ввійшло в сучасну збірку «Легендарні села України». Територія Жванця та його околиці були заселені ще у добу міді. В урочищі Лисої Гори виявлено поселення трипільської культури, де досліджено унікальний в Європі гончарний центр ІІІ тис. до н.е. Друге поселення тих часів виявлено в урочищі Малайдашка. Крім того, в обох урочищах знайдено залишки поселень черняхівської культури, а біля гирла р.Жванчик – поселення давньоруських часів.

Повертаючись до сьогодення, слід відзначити, що через 90 років (1928 р.- 24 грудня 2017 р.) Жванець став центром об’єднаної територіальної громади, об’єднавши 5 сільських рад: Жванецьку, Рудську, Гринчуцьку, Ластовецьку, Сокільську та 16 населених пунктів, у тому числі село Збруч. Наразі у Кам’янець-Подільському районі 6 територіальних громад, центри 3-х із них – колишні районні центри: Жванець, Стара Ушиця, Китайгород. Отже, в адміністративному відношенні (поділі) село Збруч до 1954 р. належало до Ісаковецької сільради, пізніше були Збручанська, Ластовецька сільські ради, сьогодні – Жванецька ОТГ. Районними центрами для села були Жванець, Довжок, Кам’янець-Подільський.

2019 рік став роком знаменних подій: 100-річчя обєднання східної і західної (лівобережної і правобережної) України (до річки Збруч) – день злуки. 80 років, як Збручанський і Дністрянський кордони змістились на захід і південь завдяки приєднанню до СРСР Західної України і Буковини, хоча прикордонники в той час залишились на своїх місцях до початку війни з фашистськими загарбниками. Найжахливішими виявились роки війни. Ворожа окупація села розпочалася вже у липневі дні сорок першого.

«Коли подивилась на гору з боку села Ісаківці, де тепер дачі, – пригадує 89-річна жителька села Марія Прокопівна Стасюк, – там було синьо від німецьких солдатів. Наші війська займали позицію в селі Окопи Тернопільської області через річку. Ішла перестрілка, кругом рвалися снаряди. У селі зчинилася паніка, ніхто не знав, що робити і куди подітися. Частина людей почала евакуюватися у напрямку Слобідки-Рихтівської, частина – у напрямку Вітковець. Наша родина разом з іншими односельцями дійшли лише до території тодішнього колгоспу. Там розривалися снаряди. Один із них вибухнув поряд. Багатьох поранило, в тому числі й мені осколок попав у голову. Я була вся облита кров’ю і втратила свідомість. Бої точилися декілька днів. Село переходило, як кажуть, із одних рук в інші. Я потрапила у наш військовий госпіталь. Так і вижила… Коли німці прийшли у село, люди ховалися в хатах, хлівах, погребах. Моя бабуся Марія розповідала, що з приходом фашистів тікати вже не було куди, всі сусіди із дітьми, лише її було п’ятеро. А всього майже 30 людей сховалися у їхньому погребі, розміром 3х4 метри, тож приміщення було заповнене як коробка сірників. Німці відкрили двері, наставили автомати і сказали усім виходити. Але серед присутніх був Гнат Ясніцький у військовій формі (він дуже любив у ній ходити). Люди розуміли, що коли німці його побачать, то розстріляють усіх. Жінки, прикриваючи Гната, почали дуже плакати й просити, щоб не розстрілювали дітей. І лише доверху наповнені яйцями форми для випікання хліба врятували сільчан від неминучої смерті. Німці забрали яйця і пішли».

Найстрашніші події у селі відбулися 1942 року. Про це йдеться у Книзі Пам’яті Хмельницької області і це добре пам’ятають місцеві жителі старшого покоління . У село німці пригнали багатьох підлітків-євреїв. Щоранку їх запрягали в плуги та борони, аби розмінувати поле між Жванцем і Ластівцями. І кожен вибух на тому полі означав, що обірвалось щонайменше одне людське життя… На ніч полонених зачиняли в колишньому сільському клубі, який охороняли поліцаї.

Молодь, яка випасала корови, бачила таку наругу над людьми і вирішила визволити приречених на смерть ровесників. Підібравши слушну годину, вночі Мефодій Твердохліб із своїм товаришем Леонідом вбили вартового шуцмана та відчинили двері. Але втекти полоненим не вдалося. На ранок у село прибули озвірілі німці з собаками. Оточили його. Планували розстрілювати всіх жителів села, але за слідами крові знайшли хлопців. Десять селянських родин оголосили заручниками, які підлягали розстрілу, а їхні оселі – спаленню.

(Далі буде).

Голова районної організації ветеранів Едуард Кульчицький, заступник голови районної організації ветеранів, полковник у відставці, автор книги «Кам᾽янеччина: села і люди» Павло Гладченко, член президії районної організації ветеранів, житель с.Збруч Василь Ковальчук.