Кам’янчанин китайського походження Олександр Авєєв життя холод з роками витерпіть зумів

Лют

2019

Опубліковано Суспільство Немає коментарів

Коли шестилітній Саня і дворічний Льодік (зменшувальне від Леонід) увечері повернулися з мамою із садка, біля дверей їхньої кімнати в робітничому бараці на них чекали двоє – із суворими обличчями, у військових куфайках і галіфе. Показали папір – ордер на обшук. Перевернули геть усе.

Тато зі зміни так і не повернувся: його заарештували просто на території комбінату. За два дні таємниче зникла й ненька. Згодом з’ясувалося, що жінка, намагаючись перервати вагітність у підпільних «фахівців» (робити це офіційно було заборонено), загинула. Тож діток забрав до Москви рідний дядько. Йшов зловісний 1937-й…

Про своє справжнє (а таки рідкісне у нас) ім’я Саня довідався уже дорослим, коли нарешті він, вихованець дитячих притулків, отримав свідоцтво про народження і паспорт. Сан Чун Фан з’явився на світ у Москві 1931 року як плід кохання гарненької продавчині одного зі столичних гастрономів Тетяни Заславської та слухача комінтернівської школи для східних народів Мао Де Чіна. Перш ніж потрапити до Країни Рад, батько Сані – син шанованого і досить заможного вчителя з китайської провінції Сі Чу Ань – мав можливість навчатися у школі при французькому посольстві, а відтак, закінчивши її, вирушив до Франції, щоб працювати на знаменитому заводі Renault. Здібного юнака направили до Вищої технічної школи в Бельгії. А ще Мао Де Чін став активним учасником комуністичного руху, за що і був відзначений путівкою до Москви, аби, оволодівши досвідом втілення в практику марксистсько-ленінської теорії, вирости в переконаного провідника ідеї побудови соціалізму в планетарному масштабі. Коли ж збіг термін перебування у Союзі, мусив повертатися на батьківщину. Та любов до створеної ним сім’ї виявилася сильнішою за привабливі засади марксизму: доїхавши до Далекого Сходу, рішуче пересів на московський потяг, де і зафіксувало це порушення недремне око енкаведистів. Молодого чоловіка негайно спровадили на будівництво сумнозвісного Біломорканалу. За цим покаранням відбулося «пом’якшення» – заслання до Сибіру в місто Сталінськ (нині Новокузнецьк), де норовливому іноземцю надали можливість проявити себе в ударній праці на металургійному гіганті. Та головне, що сім’ї дозволили бути поруч.

У пам’яті малого Сані закарбувалися деякі спогади з минулого: довжелезний барак, де, здається, розмістився весь люд прокатного цеху. Лягаючи в постіль, хлопчик, за порадою тата, ретельно тре підошву об підошву – підлога у кімнаті глиняна. Ось вони з батьком у кабіні крана, котрим керує машиніст Мао, захоплено спостерігають, як із вогняної лави народжуються сталеві бруси…

Тата посмертно реабілітують у 1956-му, а тоді, у розпал нечуваних тоталітарних примх людини з хворобливою уявою, йому припишуть шпіонаж на користь імперіалістичної Японії та за місяць, без суду й слідства, розстріляють.

Комуналка, де дітей «ворога народу» тимчасово прихистить мамин брат Петро Заславський, була місцем, де нудьгувати не доводилося. За іронією долі знаходилася навпроти відомої московської в’язниці «Матроська тиша». Над найменшими мешканцями квартири верховодив Женька Моргунов, до якого через роки шикуватимуться черги з режисерів, охочих знімати його у своїх комедіях. А поки що Женька був ще тим шибеником, тож його мамі треба було змінити не один «виховний пасок», та він сміливо водив малишню в «атаки», наказуючи стріляти пугачами із саморобної зброї по воротах, скажімо, страшної тюрми. А то створював шумові оркестри, де основними інструментами були діряві каструлі та поламані ложки чи виделки зі сміттєвих баків. Словом, фантазії майбутньої кінозірки не було меж.

1938 року Саню з братиком доправили до розподільника, що розташовувався у стінах монастиря (сьогодні там резиденція патріарха Кирила). Там вирішувалися долі нащадків репресованих. Трапилося так, що дітей розділили – старший виїхав до Харкова, меншенький опинився в іншому закладі. Вони зустрінуться на короткий час перед війною і… загубляться один для одного назавжди.

За парканом «нової домівки» Сані вдень і вночі гавкали пси: там вирощували сторожових собак для НКВС. Тож вихованці дитбудинку, облаштувавши на старезних високих дубах пункти спостереження, з великим інтересом вивчали життя, що вирувало по сусідству.

Перший клас Саня закінчував уже в іншому сиротинці, де також навчалися діти репресованих, зокрема, й високопосадовців. Так, Ліза Браун була донькою військового аташе в Німеччині, а, приміром, Валя Балицька колись пишалася татом-командиром полку.

У жовтні 1941-го почалася термінова евакуація. Ешелон з червоними хрестами безжалісно бомбардували, понівечені кулеметними чергами вагони йшли через усю країну. Спали вчотирьох на одній полиці, їли раз на добу – ріденька кашка і несолодкий чай: сімсот душ нагодувати було непросто. У Поволжі дітей не прийняли, в Алма-Аті дали хоч помитися в лазні, бо ж заїдали воші. Отож, коли за місяці подорожей покинули «дім на колесах», ноги не слухалися – м’язи втратили пам’ять, натомість у колонії для малолітніх злочинців посеред кокчетавських степів було повно їжі: в підсобному господарстві вирощували тисячі голів великої рогатої худоби, коней, свиней і баранів. Це більше нагадувало казку, бо ж ходячі скелети на небачених царських харчах відновлювалися на очах. Щоправда, самі ж вихованці під керівництвом дядьків-інвалідів, яких не взяли на фронт, сіяли, орали, прополювали, випасали худобу.

Та свято ситого шлунку тривало недовго. 1942-го практично все м’ясо відправляли в бойову армію. Найкращим, найзаповітнішим для хлопчиків було чергування на кухні: там можна було поласували маслаками і кістками, від яких практично нічого не залишалося. Тож підлітки примудрялися ловити синичок узимку, підсмажуючи їх на печах у гуртожитку.

Упродовж п’яти років, – згадує Олександр Сергійович Авєєв – герой цього нарису (в комінтернівській школі його батько мав псевдонім Сергій Авєєв) я відчував хронічний голод, і так хотілося вирватися з казенних установ, аби, врешті-решт, по-людськи попоїсти.

1944-го до них завітали «купці» з ремісничих училищ. Сані нічого не світило: він був без документів, які б посвідчили його особу, та 13-річний вихованець зрозумів, що саме зараз він має шанс: тишком прокрався до автобуса, заповненого кандидатами в нове життя. Розсекретили його вже в гуртожитку Акмолінського (наразі це Астана – столиця Казахстану) залізничного училища. Майстер виробничого навчання намагався вигнати його звідтіля, не знайшовши прізвища в списках, та парубок так вчепився в спинку важкенного металевого ліжка, що наставник, вилаявшись, лише махнув рукою, мовляв, хай уже буде тут…

Ослаблений фізично, Саня на практичних заняттях робив усе повільно, зате рівних йому не було там, де треба прорахувати щось до мікронів, де потрібні точність і бездоганність обробки поверхні приладу чи інструмента.

А як вони, діти війни, чекали на Перемогу! Та все склалося тоді дуже буденно. Хлопчаки, аби продемонструвати свою мужність, запаслися горілкою, якою торгували ледь не на кожному кроці, грошей на закуску було обмаль, тож обмежилися насінням, сушеними шматочками дині… Хміль так ударив у голову слабовитому Сані, що товариші вирішили сховати його під ліжко, подалі від очей вихователів.

На станції Єсиль, куди розподілили 15-річного слюсаря-паровозника 4 розряду, юний залізничник чим тільки не займався: трудився молотобійцем у деповській кузні, кочегарив, ремонтував прилади вимірювання. Робота була важкою, їсти ж хотілося постійно. Сьогодні без сліз не може розповідати про те, як робітнича сім’я українців, казахів, інгушів і татар підгодовувала його, допомагала, жаліючи, впоратися з непростими робітничими завданнями, ділилася дахом над головою… Усе це було не тільки професійними університетами, а й школою людяності.

Якось, придивляючись на місцевому базарчику до рибальського реманенту (риба була гарним доповненням до скромного столу), Саня побачив книжку – О.Пушкіна «Євгеній Онєгін». Не пожалів трьох рублів, аби почитати її вдома. Нині, у свої 87, він напам’ять цитує увесь пушкінський роман. За нагоди може пригадати й поезії Шевченка, Лєрмонтова…

А тоді, ледь змивши солідол з рук, поспішав до єдиної (вона була ще й технічною) бібліотеки в крихітному селищі – читав «Крокодил», «Блокнот агітатора». Та найбільше прикипів до журналу «Наука і життя» – читав усе підряд, розуміючи, що дуже не вистачає йому знань.

Замислив навіть через це перевестися на іншу станцію (Атбасар), де була вечірня школа. Самотужки штудіював підручник з математики, аби його прийняли до сьомого класу. У двадцять два успішно пройшов конкурс (три людини на місце) і став студентом Омського технікуму залізничного транспорту, 1957-го з дипломом прибув на станцію Барабинськ, де, між іншим, зустрів свою долю – красуню Тамару, теж залізничницю. На їхньому весіллі разом з молодими було четверо людей.

У малесенькій кімнатці спали на матрацах, накриваючись шинелькою і кожушком. Стільцями і столом слугували ящики. Взимку в кутках їхнього житла «прописувалися» крижані бурульки. Та на це не зважали. А тут іще й тітка Тамари підсобила – прислала подружжю ковдру з подушкою.

У Фастів перебралися, не плануючи цього: жінчин родич залишив їм там кімнатку, бо сам переїхав до Києва. Довго не розмірковували, бо ж клімат України мав значні переваги над лютими сибірськими морозами, хоча на новому місці єдиними зручностями було освітлення – діти ж потребували більш пристойних умов.

1967 року на обрії з’явився Кам’янець, де була можливість стати господарями «малогабаритного палацу», де радували комунальні втіхи – опалення, ванна, газ на кухні. Підростали сини. Олександр Сергійович закінчив Львівський політехнічний, працював на будівництві цементного, «Електроприладу», автоагрегатного заводів, та страшенно сумував за залізницею, котрій понад два десятиліття поту, натхнення, душі…

Утім, розраджували сімейні турботи, дача – давня мрія трудитися на землі та, звісно ж, улюблені книжки…