НАЙМИЧКА
Давайте, нарешті, називати речі своїми іменами. Заробітчани? Та ні. Гадаю, більше підходить слово «раби». Так можна називати нас за кордоном. А в Україні вже стало модно у багаті будинки запрошувати няньок, прибиральниць, навіть окремо таких, хто просто щодень лише прасує одяг. За кожним наведеним прикладом у моєму журблокноті стоїть конкретне прізвище знайомих кам`янчан, тому без упередження окреслила їх як «наймити». Погодьтеся, що і ви всі про це добре знаєте, але таке ріжуче слово ще не вилітало з ваших вуст.
Провела журналістське розслідування. Зателефонувала за одним номером, який мені дали друзі: потрібно доглядати за хворим чоловіком. На ранок наступного дня, на заплановану дев`яту годину, я вже стояла і чекала у домовленому місці. Згодом на зустріч до мене вийшла жінка. З її обличчя одразу прочитала давно вже для мене знайоме запитання: «Хіба така взагалі може щось робити?». Мовчки й підозріло розглядала моє бутикове вбрання та мій макіяж. Йшли до під`їзду також мовчки. Відчувалося, що жінка вже чимсь знервована та невдоволена. Аж потім, завдяки моєму природньому дару розмовляти з людиною на рівні та умінні розговорити будь-кого, вона й посміхнулася, і розслабилася. «Ви така гарна», – найперше, що вона вимовила.
Умови виставила, я скажу, жорсткі: доглядати за лежачим батьком з 8.30 до 20.30. Оплата – 100 гривень в день! Мені розповідали про таку працю наших жінок не один раз, та якось і не вірилось. Просто не вірила. Аж поки це не сказали мені у вічі. І знаєте, як я відчула себе? Приниженою, ображеною, пригніченою. «Ну, більше я Вам дати не можу, – сказала жінка, – а менше я якось і не наважуюсь запропонувати», – завершила «РАБотодавиця» свою думку. О, виходить це ще й багато!.. Я на якусь мить вжилася в роль отієї жінки, яка була, як мені розповідали, до мене. Виховуючи двох дітей, одинока, після операції, вона вимушена була працювати у цій сім`ї за таку ж платню, але ще гірше – залишатися з хворим на ніч.
Сім`я цієї жінки небідна: сама вона на досить престижній роботі, чоловік – бізнесмен, має якесь кафе, син займає також високу посаду (вже потім мені розповіли сусіди, що мама хвалилася про його заробіток – біля 55 тисяч щомісяця!) Усі вони разом живуть окремо у новобудові, і тому за хворим батьком, котрий залишився один у порожній квартирі, треба комусь доглядати. Бо всі дуже зайняті, як вона сказала, «по роботах».
Отож, для батька шукають наймичку. За 100 гривень (ще й багато!). Так, у безвиході, якась одна-друга погодиться і на це. Бо зараз в Україні настав час – для одних розкоші, багатства, достатку, а для інших залишається йти до таких у наймити. Бо ж праці іншої в місті не знайти. На спеціальних табло для оголошень, які розміщені в різних куточках, майорять лише яскраві, наче святкові листівки, повідомлення: «Кредити», «Кредити», «Кредити»… І жодної пропозиції на працевлаштування.
Цікавий ще один момент: нянечкам грошей у Кам`янці, здається, не жалкують: знаю сім`ю, що платить 300 гривень за три години, проведених з дитиною. Та для старих, немічних батьків грошей чомусь ніколи не вистачає.
Сьогодні люди вимушені йти у наймити. Моя знайома розповідала, що працюючи у таких «багатеньких», сестрі за те, що вона помила балкон, вікна, досі нічого не заплатили, а їй самій за прибирання квартири, за фарбування балкону дали старі шльопанці, які вже стали непотребом… І дуже доречно згадалася щойно фраза одного нашого кам`янецького підприємця, з вуст якого не раз можна почути щодо своїх працівників: «Мої раби»… Отож, виходить сьогодні в Україні одні багатіють за рахунок зубожіння інших?!
Мене дуже цікавить, чому наша держава не звертає увагу на працюючих жінок-наймичок і не ставить питання про обкладання податками господарів таких осель? Чому свідомо заплющують на це очі? Адже подібний факт вже давно не приховується. Тому, гадаю, настав час ввести за такі послуги податок, встановити якусь платню, тобто державі взяти все під контроль. Може, вистачить лише бідних бабусь терзати на ринках? І тоді, або самі ці, багаті лисички-сестрички, будуть мити вікна та варити обіди своїм стареньким батькам, або ж викладати за це чималі кошти. Згідно із законом.
Хочу повернутися до моєї початкової розповіді. Ми з тією жінкою домовилися, що зателефонуємо одна одній наступного дня. Але ні вона, тим більше я цього не зробили. Я бачила одразу, що для неї я не з «торбою на плечах» і в наймички непридатна. Але як же повинна відчувати себе жінка, яка змушена через життєві обставини забути про свої дві вищі освіти та йти наймитувати? Я настільки відчула себе приниженою, що майже два дні не могла заспокоїтися, а на очах раз по раз з’являлися сльози…
Моя незалежна Україно, що ж ти зробила з нами?
Юлія ЯВОРСЬКА-ЛИСКУН, журналістка.
Автор:
admin
