Іван ЛИТВИНЧУК: Остаточний вибір був за мною

Прийняти до студентських лав за результатами ЗНО його зголосилися три вищих навчальних заклади – університет імені Франка, львівська «Політехніка» і військовий виш.

– Але чому, – запитую лейтенанта-командира взвода 48-ї інженерної бригади Івана Литвинчука, – саме академія Сагайдачного?

– Я міркував так, що там я отримаю найкращі знання. І не помилився – так воно й вийшло.

– І ось з липня 2013 року – Ви на Яворівському полігоні. Не всі курсанти-новачки витримували фізичне навантаження.

– Зі мною такою не було, бо ще з тринадцяти років я активно займався воркаутом – вуличною гімнастикою. Нас у компанії було тринадцять, і всі ми посилено тренувалися, не без того, що й жартували, «ганяли бісика…»

– А чому найнеобхіднішому (за спеціальність, звісно не йдеться) Ви, Іване, навчилися в академії?

– Мені дійсно дуже повезло з наставниками. Нас привчали до самостійності, колективізму, взаємовиручки – багато питань вирішували, залагоджували самі, не відволікаючи дрібницями командирів.

До прикладу, старший нашої групи був контрактником-спецназівцем. А комзвода ставив питання так: не може бути хтось одинаком-відмінником, а решта пасуть задніх. От ми й думали, як воно має бути.

– Тієї пори, та й пізніше – уже на сході – не ділилися з рідними труднощами?

– Ні, нас ще на першому курсі спрямовували на те, що близькі питань військового не вирішують, так що у вас, хлопці, все «завжди добре».

– А не пожалкували, Іване, що пішли до війська, коли розпочалися сумнозвісні події на Донбасі?

– Ніколи, військовий, війна – слова однокореневі, тож якщо обрав дорогу захисника, не оглядайся назад.

– А батьки у свій час не відмовляли?

– Радити радили, та остаточний вибір був за мною.

– А що було найважчим, коли розпочинали командирську кар’єру?

– В принципі – сьогодні гостро стоїть питання кваліфікованих солдат.

– Але ж Ви й покликані зробити їх такими.

– Безумовно. Для цього мені треба продовжувати навчатися, хоча в академії у нас було поверх двадцяти дисциплін.

– Ротація також не виключає цього процесу.

– Ні в якій мірі. Там, у зоні ООС, коли під твоїм началом бій   ці значно старші за тебе з величезним життєвим досвідом й гарними навичками керування спецтехнікою – можна збагатитися неабияк.

– Без яких рис не може бути справжнього командира?

– Найперше, без терпіння (армія якраз виховує це в тобі). А ще розуміння, що без солдата немає й офіцера. Важливо бути людиною в тому сенсі, щоб уміти роздивитися потреби підлеглого, особливості характеру, не боятися (якщо є чому) повчитися у нього.

– Отже, субординація – річ уже й не така проста.

– Так. Якщо хочеш рости в професії, потрібно постійно працювати над собою.

– Маєте, Іване, вже якісь відзнаки?

– Надто скромні, щоби хвалитися, а от найбільша для мене одна – подяка від людини, котрій зробив щось добре.

– Служба тут і на лінії протистояння – це…

– Повсякденна військова діяльність.

– А окрім цього, хотілося б…

– Створити хорошу сім’ю.

– У котрій дружина також військовослужбовець?

– Авжеж, що ще більше зцементує родину. Особисто моя дружина вже й військову кафедру закінчила.

                                                                                                                                                                                                                                     Лариса МАСЛОВА.