Священномученик Димитрій через сто років повертається з Сибіру в Україну

Історія української православної церкви рясніє іменами духовних пастирів, які не шкодували здоров’я і сил, вірою і правдою служили рідному народові й вірі Христовій. Чимало з них полягло в поєдинку з темними силами зла в часи безбожного режиму, коли стараннями войовничих атеїстів руйнувалися храми, а служителі церкви піддавалися жорстокому переслідуванню.

Через століття (а саме стільки виповнюється цими днями Великій жовтневій соціалістичній революції) приходять до нас імена священиків, безвинно убієнних більшовицьким режимом. Серед них – і світле ім’я нашого земляка священномученика Димитрія Неровецького, котрий майже сто літ тому знайшов мученицьку смерть у далекій і холодній єнісейській тайзі. Про нього ця розповідь.

Мрія про Кам’янець

Нинішньому кам’янецькому жителю, мабуть, і невідомо, що на початку ХХ століття його місто, що перебуває зараз у ранзі звичайного райцентру, було центром губернії, яка простягалася на чималу територію і на півдні, зокрема, сягала причорноморських степів. Населені пункти теперішньої Вінницької та значна частина Миколаївської, Одеської та Кіровоградської областей були підпорядковані Кам’янцю й мали його за повноправну столицю.

Тут, у глухому степовому селі Велика Мечетня Балтського повіту Подільської губернії (тепер це територія Кривоозерського району Миколаївської області), 30 травня 1887 року й народився герой нашої оповіді Димитрій Неровецький. І дід, і прадід його, як і батько Дормидонт Миколайович, присвятили себе церковному служінню, були настоятелями храмів. Їх у рідному селі було аж два.

Змалечку Димитрій щиро вірив у Бога, виростав допитливим юнаком, цікавився навчанням. Відвідуючи второкласну церковну школу в рідному селі виявив такий потяг до знань, що закінчивши її 1903 року, був призначений другим учителем церковно-приходської школи в селі Березівка сусіднього Гайсинського повіту на Вінниччині.

Заповітна мрія не лише побувати, а й жити і працювати в древньому Кам’янці, про який чув стільки легенд та оповідей, не покидала юного Димитрія. Його прохання про зачислення в церковний хор у тутешній архієрейський будинок було задоволене 14 травня 1904 року.

Тодішнє церковне життя на Поділлі було розміреним і добре облаштованим, повсюди будувалися нові храми, відкривалися духовні заклади соціального та загальноосвітнього характеру. Успішно діяли духовна семінарія, чотири чоловічих і стільки ж жіночих духовних училищ. Зі звіту подільського губернатора імператору Миколі ІІ дізнаємося, що подільська єпархія займала 1912 року перше місце в імперії за кількістю церковноприходських шкіл і друге – за кількістю учнів, що в них навчалися.

Три роки перебування Димитрія в Кам’янці-Подільському були часом його духовного зростання. Тодішній подільський єпископ Никон благословляє талановитого юнака на екзамен до випробувальної комісії. У жовтні 1907 року Димитрій успішно складає екзамен і дістає від священного Владики призначення на посаду псаломщика в містечку Вільхівці, тепер село Новоушицького району, за 80 верст від Кам’янця.

Поборник українства

Єпископ Никон і тоді, і в майбутньому відіграв значну роль у долі Димитрія Неровецького. В часи свого перебування в Україні, зокрема на Поділлі, єпископ Никон відзначався своїми незалежними поглядами на чимало сторін тодішнього громадського життя, серед іншого на національну проблему.

Із трибуни Державної Думи, депутатом якої він був, прозвучали його рішучі виступи на захист прогресивної української інтелігенції в її боротьбі за надання українській мові та культурі права бути офіційно визнаними як самостійні явища духовної культури народу. В одному із них йдеться: «Важко усвідомлювати, що й до цього часу – заради бюрократії і абсолютно мертвих ідеалів русифікації – багата, талановита, квітуча і поетична Україна засуджена на виродження і повільне вимирання».

Єпископ Никон боровся і чимало зробив для впровадження викладання української мови в початковій школі, зокрема для переведення всіх церковноприходських шкіл на українську мову, створення українського букваря. І за це йому щиро вдячні українці.

Не всім у той час така діяльність подобалася. Не до смаку вона була політичному діячу того часу Володимиру Ульянову-Леніну, який критикував єпископа у саркастичних замітках «Як єпископ Никон захищає українців», опублікованих 1913 року в тодішній газеті «Правда труда». Згодом ці замітки увійшли в 54-й том повного зібрання творів марксиста.

Щасливі дні юності

Та повернімося до нашого героя. В чарівному селі Вільхівці він виконує обов’язки псаломщика, а згодом і диякона у місцевій церкві. Час той був чи не найщасливішим у житті двадцятирічного юнака. Тут до нього прийшло і щире кохання. Архівні дані сповіщають про реєстрацію шлюбу Димитрія з його ровесницею селянкою Євгенією Єфремівною Владишевською. Навесні 1909 року щаслива пара вже чекала народження свого первістка.

Перша світова війна 1914 року перервала мирні плани. Бої вже гриміли і в Україні, перемістившись на лінію «Чернівці – Кам’янець-Подільський – Кременець». Потоки біженців, епідемії чуми та віспи… Тотальний голод. Зібралася в далеку дорогу й сім’я Неровецьких. Сподівалися на допомогу та заступництво єпископа Никона, який на той час очолював єнісейську єпархію.

Ходіння по муках

Багатоденною та надто вже виснажливою була подорож залізницею через всю країну для сім’ї Неровецьких. Хворіла Євгенія Єфремівна, страждали діти. Синові Борису виповнилося на той час шість, молодшому Вадиму – лише два роки.

Та всі біди, здавалося, вже були позаду. Владика Никон запропонував знайомому ще з Кам’янця церковнослужителю очолити прихід у тайговому селі Апан Канського повіту, порадив облаштуватися на новому місці з тим, щоб уже найближчим часом рукоположити диякона в ієреї.

Місце було не надто «хлібним» серед інших сільських приходів. Та саме тут сім’я сподівалася, насамперед, зажити спокійно, в звичних для неї умовах селянського побуту.

Хіба ж міг тоді навіть подумати Димитрій, що втікаючи стрімголов від голодної смерті, він згодом втрапить у не менш страшну смертельну пастку людського розбрату й ненависті, назва яким «революція» і «громадянська війна»? Вони наздоженуть його і тут, у сибірському краї.

Він усім припав до душі

А поки що без зволікань почав молодий священик налагоджувати церковне життя. Його проповіді в місцевому храмі, невеликому та вельми привабливому ззовні, відразу ж привернули увагу місцевих жителів. Навіть ті, хто раніше нечасто відвідував храм Божий, потяглися сюди, щоб послухати змістовні проповіді батюшки. Вони зцілювали зболені душі вірян, заспокоювали їх, давали поживу серцю й розуму. Авторитет і повага до священика зростали.

Про надзвичайно добру душу отця Димитрія ще донедавна часто згадували старожили села, що вже, на жаль, почили в Бозі, – М.Є. Маланкіна, Є.С. Кукліна, Л.І. Чухломіна. Місцева мешканка П.А. Дяченко розповідала про цікавий випадок, що стався одного літа в сусідньому селі Байкан. Село це дощі, що йшли повсюдно, вперто обминали. Земля висохла, порепалася. Прихожани прийшли до батюшки за порадою. Він запропонував усі криниці обкласти дерниною. Почалася церковна служба, полинули до Всевишнього молитви про допомогу. І на небі раптом з’явилися хмари й пішов дощ.

Отця Димитрія часто запрошували на требу в навколишні села, просили настанов у важких життєвих ситуаціях, радилися і в господарських питаннях. Він вів і активну викладацьку роботу в Апанському і Зимниківському міністерських однокласних училищах.

Непокірний священик

А тайговими хащами вже шастали зграї білих і червоних партизанів. І ті, й інші відзначалися особливою жорстокістю. Червоні, до того ж, розпочали гоніння на релігію, втовкмачували на кожному кроці, що немає Бога на небі, полювали на церковних служителів.

Не до вподоби їм прийшовся і новий апанський священик. Якийсь він не такий, як усі. З людьми живе по-доброму, ні з ким не свариться, однаково ставиться і до білих, і до червоних, дає прихисток як тим, так і іншим. Він годує, лікує, очищає від скверни людської. Ще й заявляє при цьому: «Для мене ні червоних, ні білих немає. У мене є одне поняття – люди». Зрікатися релігії й не помишляє.

Вже кілька разів вдиралися вечорами до його оселі представники нового порядку, тягли нещасного батюшку до сільської управи, тримали в холодній. Та все дарма. Не йде він на жодні компроміси.

Його закатували в тайзі

От і прийшов той фатальний вечір, що став останнім у житті отця Димитрія. Ось рядки одного з архівних документів: «Отця Димитрія взяли більшовики в суботу, на першому тижні Великого посту, після вечірньої служби, щойно він повернувся з церкви в рідну домівку, пройшов у спальню, щоб зняти рясу, як за ним без попередження увійшли двоє з гвинтівками. Об’явили, що він арештований, вивели на вулицю. Отець Димитрій думав, що його поведуть на черговий допит і навіть не встиг повідомити про своє відлучення домашніх. Та помилився…».

Було це напередодні весни 1919 року. Перед нами постає моторошна картина жорстокої розправи над безневинною людиною. «Біля сільської управи, – свідчить далі архів, – стояли сани. В них і заштовхнули Димитрія. Попрощатися з сім’єю, одягти щось тепле йому не дозволили, довелося їхати в благенькому підряснику. Від’їхавши на околицю Апана, отця роздягли до білизни, зняли з нього валянки, а потім прив’язали мотузкою до оглоблів, поруч з конем. Отцю довелося бігти узбіччям дороги по глибокому снігу, роздягненому, в одних шкарпетках. Звичайно, він за конем не встигав, защораз спотикався й падав у намети, його тягли на мотузці, а люди-звірі били нагайкою, прикладами гвинтівок, піднімали й знову поганяли коня. І так довгих 12 кілометрів. Отець остаточно вибився з сил».

Попереду на служителя церкви чекали ще жорстокіші катування. В одній із хат його посадили на лавку й почали припікати тіло палаючими головешками. Від неймовірних страждань людина втратила розум. «Де моя шапка? Де мої рукавиці?», – раз за разом запитував Димитрій. А у відповідь йому чулося: «Ось почекай ще трохи, будуть тобі і шапка, і рукавиці! Вмить зігрієшся!». Розлогий п’яний регіт наповнював кімнату.

Озвірілі більшовики знову вивели отця Димитрія на вулицю, прив’язали до оглоблів. Та бігти він більше не зміг. Напівмертвого його кинули в сани й повезли. Потім, роздягнувши догола, продовжили катування. А прикінчили пострілами з гвинтівки.

Вимучене тіло святого отця лежало в снігу до весни. А як почали танути сніги, до нього знову повернулися кати. Хотіли замести сліди свого зухвалого злочину. Та це їм не вдалося. Місцеві жителі до деталей прослідкували мученицький маршрут і передали землі останки страждальця. А згодом на місці розстрілу з’явилася могилка. У тайговій хащі постав сосновий хрест, до його підніжжя принесли квіти.

«Він не жив, а горів заради церкви Христової»

Перша детальна розповідь про мученицьку кончину отця Димитрія з’явилася вже того ж таки 1919 року в сьомому номері журналу «Енисейские епархиальные ведомости». Благочинний Канського округу малює нам цілісний портрет ієрея і мученика: «Отець Димитрій як людина був дуже хороший, як служитель церкви – дуже старанний, незамінний товариш по службі. До прихожан завжди ставився з любов’ю і дні свої прожив зі всіма в мирі і згоді, своєю релігійністю і абсолютною тверезістю був для всіх прикладом».

«Йшов він у житті, – сповіщає журнал, – своїм прямим шляхом, не розкланювався ні наліво, ні направо, а дивився лише вгору. Тобто на небеса. В цьому була його головна вина перед партизанами».

«Людина вельми обережна в житті, – сповіщав релігійний часопис, – м’який у висловлюваннях, поступливий у розмовах, він не входив у компроміси в питаннях віри, в питаннях церковних».

Сибір неісходима, за висловом Тараса Шевченка, шанує його. Тепер про духовний подвиг отця Димитрія у приєнісейських краях знає і старий, і малий. Його належно поціновано. 2000-го року церквою серед 16 церковнослужителів Красноярського краю його причислено до лику святих. На його честь складена служба богослужіння, написана ікона, діяння святого вивчають у школах і вишах. Про святого отця Димитрія Неровецького зняті фільми й написані книги. Організовуються духовні паломництва до його могили й храму, де він служив. Красноярською єпархією засновано медаль трьох ступенів на честь священномученика отця Димитрія, яку вручають за особливі заслуги перед державою духовним і мирським особам.

Повернення через Сахкамінь

І прикро, що тільки в рідних краях Димитрія, на Поділлі та й усій незалежній Україні про нього майже нічого не відомо. І ось приємна новина: святий Димитрій почав нарешті своє тріумфальне повернення до нас, у рідні краї. І перші свої кроки він робить через навстіж відчинені двері селища Сахкамінь, що розташувалося на краєчку району, в улоговині високих товтр.

Вже сам вигляд сучасного Сахкаменя – наймолодшого в районі селища – свідчить про те, що живуть тут люди небайдужі, талановиті, які своїми руками й розумом прикрашають рідні оселі, пестять городи, дбають про дітей, їхнє майбутнє.

І не якісь там сірі атеїсти, що позбавлені святих загальнолюдських ідеалів. Вже при в’їзді з боку Кам’янця неодмінно звернеш увагу на католицький костьол на пригірку. А на протилежному боці, неподалік залізниці, здійнялися куполи православного храму святого апостола Фоми.

Ось уже понад двадцять років править тут службу отець Петро Забродський. Ще зовсім молодим із матушкою Надією Леонідівною приїхав він сюди після закінчення найпрестижнішої і найголовнішої в тодішньому СРСР духовної семінарії й відтоді денно й нощно вершить у цих місцях свій духовний подвиг.

Уродженець західноукраїнського робітничого міста Борислав, що знайоме кожному з нас ще зі шкільних підручників завдяки співцеві того краю Іванові Франку, став він тут рідним і близьким. Завдяки сприянню отця та його дружини Надії Леонідівни повертається із забуття світлий образ страченого святого отця. Активістам сахкамінської церкви, зокрема завідувачу сільської бібліотеки Валентині Ткач, вдалося встановити зв’язок з родичами святого Димитрія, сім’єю Жанни Миколаївни Владишевської з Тернополя, яка й започаткувала встановлення родового дерева родини матушки і священномученика. Значний ефект дав електронний вихід на духовників Красноярського краю, тамтешніх краєзнавців і дослідників релігії в єнісейській єпархії.

Велику роботу в зібранні матеріалів про священномученика здійснив ентузіаст пошукової діяльності, публіцист, автор книг та сценаріїв фільмів з історії і культури Сибіру, історії православ’я Геннадій Малашин – професор, керівник інформаційно-аналітичного відділу Красноярської єпархії. Тепер він успішно завершує роботу над проектом «Він не жив, а горів заради церкви Христової», присвяченому дослідженню біографії і життя новомученика Димитрія Неровецького.

Проведено велику роботу зі встановлення фактів життя і діяльності святого, прослідковано життєві шляхи його близьких і родичів, зокрема дружини і дітей. Як виявилося, після повернення в Україну 1921 року матушка Євгенія жила й працювала в селі Катеринівка Дунаєвецького району. Ростила й навчала і своїх, і сільських дітей, бо працювала вчителькою. Старший син Борис пішов стопами матері, став педагогом. Та, на жаль, загинув на фронтах Другої світової війни. Молодший, Вадим, жив і трудився з сім’єю в селі Тимків Новоушицького району. У подружжя народилася донечка Оля. Ставши дорослою, вона довгий час працювала в сахкамінському дитячому садочку «Малятко».

Мало не щодня з’являються нові факти з життя й діяльності святого Димитрія, адреси його нащадків. Чимало прямих родичів матушки Євгенії живуть і працюють у Кам’янці-Подільському, на Дунаєвеччині й Тернопіллі. Нещодавно з їхньої ініціативи було звершено поминальну панахиду на могилі матушки в селі Катеринівка, яку очолив отець Петро Забродський.

У своїй проповіді отець Петро сказав, що сьогодні священномученик Димитрій зібрав своїх рідних, а через них і ми стали його родиною, бо сахкамінський храм першим в Україні прийняв та прославив його труди й подвиг во славу святої православної церкви.

Храм у Сахкамені не так давно прикрасила ікона священномученика Димитрія, майстерно написана кам’янецьким іконописцем з благословення правлячого архієрея, митрополита Кам’янецького та Городоцького Феодора.

Як бачимо, віруючі Сахкаменя віддають належну данину пам’яті святому Димитрію. Хотілося б, щоб і в інших храмах Кам’янеччини наслідували благородний приклад сахкамінців. Це б дало змогу пришвидшити прихід священномученика в рідні краї. І віриться, що він таки повернеться додому, осяяний німбом благородства і честі.

Де Сталін з Леніним сиділи

Цей затишний сквер у самому центрі Кам’янця, навпроти колишнього обкому партії, а тепер будівельного коледжу, запам’ятався мені ще з дитинства, коли спекотного літа 1948 року я разом зі старшим братом Анатолієм вперше відвідали місто над Смотричем, напівзруйноване недавніми бомбардуваннями, та все ж чарівне й привітне. Привернула увагу нас, селюків, бронзова скульптура в сквері неподалік парку, що зображала двох вождів революції. Як живі, вони присіли в затінку на лаві та про щось зосереджено радилися.

Нестримні вітри часу безжально змели ту скульптурну композицію, замість неї в іншому кінці скверу виросла потворна дерев’яна повітка, звідки від рання до смеркання долітали дзвони склянок та п’яні вигуки місцевих випивох – на всю потужність тут працювала одна з численних кам’янецьких забігайлівок.

І звідки ж було знати мені й моїм друзям по навчанню в місцевому культосвітньому технікумі, що саме тут ще кілька десятиліть тому сяяли бані величного собору Олександра Невського, так безжально знищеного владою будівників «нового світу» і по цеглині розтягнутого новоявленими мародерами? Саме тут розпочинав свою духовну кар’єру після переїзду до Кам’янця майбутній великомученик отець Димитрій, співаючи в церковному хорі.

Наче чудодійний Фенікс із попелу на цьому ж місці, поряд з готелем «Україна», долаючи лавину часу, знову постав через десятиліття величний храм у своєму первозданному вигляді, виблискуючи на сонці позолотою. Долинають звідти звуки церковних дзвонів  і духовних псалмів, що славлять Всевишнього. І здається, що й голос безвинно убієнного отця Димитрія і досі лунає в тому храмі.

Молитва із берегів Єнісею

Завершити цю розповідь хотілося б словами молитви, сотвореної на честь невинно убієнного отця Димитрія. Через сто років повертається він на рідну землю. Тож хай прозвучить вона в перекладі зі старослов’янської мови.

«Святий новомученику, ієрею Христовий Димитре Апанський! Дивний пастирю і доблесний воїне Христовий! У дні гоніння лютого на віру православну, яко істинний пастир, явився ти, Хресний шлях пройшовши, і тако вінець мученицький здобув, а з ним і благодать, молися же за нас. Нині ж зглянься на нас, що із сокрушенним серцем до тебе призивають. Також тим, хто в людській допомозі зневірився, до тебе ж із теплою вірою приходять, зцілення подавай їм неоскудно, зміцни душі наші маловірні. Попроси в Бога для землі нашої родючості й дощів мирних та повітря благодатного. Церкву нашу твоїми молитвами огороди від єресі й розколів і всім же вірним гріхів прощення попроси. Хай славлять Дивного у святих Своїх Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа і Пречисту Матір його, і твоє тепле заступництво, завжди, нині й повсякчас во віки віків. Амінь!

                                                    В’ячеслав ВОЛОХІВСЬКИЙ, публіцист (за матеріалами книги історика та публіциста Геннадія Малашина)