Не маємо права списувати в запас

Для того, хто не знає Миколу Максимовича Р. (прізвище не вказуємо за бажанням героя нарису), буде незрозуміло, чому він серед безлічі телеканалів особливо виділяє ті, що транслюють новини з Парижа чи Берліна безпосередньо мовою оригіналу. А ще частенько бере до рук видання німецькою мовою, з якою вперше познайомився в звичайній сільській школі, куди, власне, й недовго ходив.

 Хотілося вдосталь наїстися… хліба

 Хоча тоді, ще в далекі довоєнні роки, жага до знань у Миколи була такою сильною, що хлопчина перечитав геть усі книги в шкільній бібліотеці, чому згодом радів, бо вже сьомий клас у сусідньому селі, за сім кілометрів, не відвідував з тієї причини, що не мав нормального взуття, а відтак перечікував холоди з обмороженими ногами вдома.

Батька забрав голодомор, а на єдину худобину молилася уся сім’я – мати з трьома дітьми, опухлі від недоїдання родичі, з котрими ділилися останніми крихтами.

На все життя запам’яталася жахлива картина: 8-річний Миколка побіг, аби завернути корівку від почорнілої скирди соломи, а за нею… Хлопчик аж закляк на місці, коли побачив ще не стару, в страшному лахмітті жінку, котра копирсалася залізяччям у розбитій голові мертвої дитини, жадібно ковтаючи добуте…

Це була жорстока реальність, котра зовсім не перегукувалася з тим, про що школяр Микола дізнавався з товстелезних томів, які поглинав, бувало, навіть при місячному сяйві: час берегли та й на свічки грошей не було.

Про що мріялося тієї пори підліткові? На це сьогодні Микола Максимович відповідає просто: «Хотілося вдосталь наїстися найвишуканішого селянського делікатесу – хліба».

Війна, звісно, не сприяла здійсненню цих бажань: на вулицях загуркотіла військова техніка з чорними хрестами, чужий чобіт розгулював подільськими чорноземами, заляканими односельцями мав керувати свій – зазвичай старостами призначали тих, хто ненавидів владу. В їхньому селі свіжоспеченого керівника ніколи не поважали, й не тому, що завжди був невдоволеним, а за негативні людські якості – хитрість, підступність.

Тож шістнадцятилітнього Миколу не здивувало, коли незабаром підпільники доручили йому застрелити фашистського холуя. Ховаючись у хащах, підстерігав його і, дочекавшись, промазав. Найгіршим було те, що староста помітив Миколу, та ні словечком ніде не обмовився про це. Зате, коли розпочалася відправка молоді на примусові роботи до Німеччини, хлопець одним із перших потрапив до списків, втім, не остарбайтерів, а кандидатів до табору.

– Отож, – згадує Микола Максимович, – старий лис позбувся мене, не заплямивши при цьому рук.

Табір у Бреслау (нині – Вроцлав, Республіка Польща) був переповнений чехами, поляками. Полонені помирали з голоду. Неподалік – вузькоколійка. Микола вирішив: «Доки ще є сили, тікатиму». Планами ні з ким не ділився – люди незнайомі, хтозна, чим дихають.

Опинившись на волі, обережно дістався товарняка, заліз на відкриту платформу й зачаївся в кутку в надії доїхати до польського кордону, а там уже рукою подати до Батьківщини.

Йшла друга доба, коли на світанку потяг зупинився на якійсь великій станції. Тихенько зісковзнув на землю й здивувався – на фасаді вокзалу прочитав: «Strasbourg» – Страсбург. Отакої! Це ж не Польща й не Німеччина… Виходить, заїхав аж до Франції!

На горизонті бовваніли ліс, гори… Туди і попрямував, де, як здавалося юнакові, було безпечніше.

Хотілося їсти, мучила спрага. За півдня надибав на стареньку хатинку під самою скелею. Господарі – дід з бабою – не очкували на гостя, та кинули в мисчину вчорашньої баланди, дали й шматочок малая. Потім старий завів Миколу до стодоли й замкнув за ним двері. Змучений хлопець як сів на купу сміття, так на ній і заснув.

Уночі хазяїн впустив до Миколи молодика, котрого називав Люсьєном. Той дав хлопцю знак, мовляв, підеш зі мною. Йшли до самого ранку. І раптом перед ними з’явилася галявина, схована з усіх боків могутніми деревами. Це вже потім хлопець розгледів землянки, вміло замасковані дерном. «Партизани!», – здогадався.

Товариші по загону почали потроху навчати Миколу мови, а за деякий час він уже виконував доручення як зв’язківець. Життя входило в колію, все було більш-менш ясно, та одного дня на черговому завданні хлопець «проколовся». В одному з поселень, де мав роздобути інформацію, знайшов потрібний будинок. Його, малодосвідченого розвідника, завжди наставляли: якщо нікого на подвір’ї немає, заходити туди не можна. Чекав довго, але зрештою наважився ризикнути. І як виявилося, даремно, бо тут же наскочив на засідку гестапо. Одразу ж придумав для себе версію: його везли на примусові роботи до Німеччини, а він утік з ешелону й заблукав. Гітлерівці нічого не могли зрозуміти з його пояснень, тож коли Миколу викликали з карцеру на допит, на нього чекала немолода російська емігрантка-перекладачка. На щастя, окупанти повірили його розповіді й повезли хлопця до пересильної тюрми, а звідтіля на біржу праці – так він потрапив до німецького фермера, де йому довірили доглядати коней. Тут же батракували кухарка-полька й двоє полонених французів.

У кінці 44-го їх було звільнено.

Хлопці, перемога!

 Миколу польовим військкоматом мобілізували до радянської армії, попередньо «профільтрувавши» в запасному полку.

І знову доля закинула його до Бреслау, де в ті місяці зосередилося величезне вороже угрупування, тож наші бійці не спали по кілька діб, про кухню та воду теж не йшлося – вони загубилися десь у кровопролитних сутичках. Приблизно в цей період Миколу контузило, від чого втратив слух на обидва вуха на 20-30 відсотків.

Минула зима. Кінець квітня 1945 року радував не лише теплом і ніжною зеленню, а й передчуттям близької Перемоги, хоча бої від цього не ставали менш запеклими. В одному з них Микола отримав, як записано в його військовому документі, «важке осколкове сліпе поранення лівої ноги».

В напівпідвальному приміщенні медсанбату поранені чекали на евакуацію, та якось о другій ночі прокинулися від шаленої стрілянини. Думаючи, що потрапили в оточення, намагалися самотужки вибратися через маленькі віконця назовні, та забігла схвильована медсестра: «Хлопці, перемога! Це ж салюти на її честь! Чуєте, перемога!».

 Цивільне життя почалося зі школи агронома

 У Львівському шпиталі для важкопоранених Миколу оперували, ставили, як на ноги, а вже в жовтні 45-го 20-літній солдат вирушив до місця подальшої служби – в 165 окремий автотранспортний батальйон, що дислокувався в Бухаресті, столиці Румунії. Пізніше Миколу перевели в 659 винищувальний полк ордена Кутузова Галицької дивізії, де він і прослужив до червня 1949 року.

З незабутніми враженнями від пережитого повертався додому в комфортабельному потязі «Бухарест – Київ». На станції Козятин вийшов з вагона – навколо вирувало мирне життя: хтось когось проводжав, підприємливі жіночки торгували на пероні гарячою картопелькою, десь вигравала гармошка, за рогом будівлі циганка ворожила по руці якісь жіночці. Проходячи повз них, Микола ще подумав: «Бач, як схожа на мою маму». Жінка теж мимохіть глянула на демобілізованого й відвернулася…

Коли ж Микола після відвідин військкомату нарешті дібрався до села Чабани й ступив на поріг рідної домівки, завмер від подиву: жінка, котру зустрів на вокзалі біля ворожки, дійсно була його матір’ю Оленою Євдокимівною. А ненька, вдивляючись в знайомі риси синового обличчя, не могла повірити, що це він: змужнілий і водночас змарнілий від нелегких випробувань, поранення, виразки, котру нажив за роки неволі й фронтового побуту. А ще більше розгубилася матір від того, що й на стіл не було що покласти.

Колгосп тих часів дихав на ладан: техніки майже не було, коні – доходяги, напівголодні діти разом із мамами в полі виконували «норму» – словом, сльози…

Цивільне життя Миколи почалося з того, що пішов… до школи. Щоправда, це була школа голів колгоспу, де він опанував фах агронома. Це був перший крок до здійснення давніх бажань – не було більш затребуваної професії в країні, що лежала в руїнах, ніж вирощування хліба – ікони українського селянства, основи всього подальшого прогресу.

Багато води витекла з тієї пори. Микола Максимович трудився в сільському господарстві та в промисловості. Мало хто знав, що ця людина нагороджена двома орденами й багатьма медалями. Скромність – чи не найголовніша риса ветерана війни, інваліда І групи, який ніколи не просив у держави якихось привілеїв для себе, уваги, квартир. До слова, житло для своєї придбав сам, а от коли частина його стала потребувати капітального ремонту, 92-літній Микола Максимович звернувся по допомогу до владних структур. Не відмовили, але уже чотири роки чекає самотній чоловік (син живе окремо) на обіцяне, бо все, як відомо, в нас впирається в кошти. А щодо спонсорів, то це теж проблема нашого часу.

Навідуються до Миколи Максимовича учні ЗОШ №1, вітають зі святами, надають посильну допомогу. Якось, поки їхній підшефний перебував на урочистому мітингу, пофарбували паркан, як у кращих тимурівських традиціях.

Герой нашого нарису не любить «світитися», тож мені довелося докласти неабияких зусиль, щоб він погодився на цю публікацію, але за умови, що не називатиму його прізвища. Як на мене, останнє не так уже й важливо, бо біографія таких, як Микола Максимович Р., є не тільки повчальною життєвою історією, а й, якщо хочете, взірцем мужності, моральної стійкості, відданості своїй Вітчизні, котрі ми не маємо права списувати в «запас». Хто не пам’ятає минулого, не має права на майбутнє – аксіома не з нових.

Лариса МАСЛОВА.