Остання розвідка

Трапилося це суворого й холодного березня 1944 р. Наші війська з важкими боями визволяли Кам’янець-Подільський. Попереду, як завше, йшли розвідники. Серед розвідгрупи 10 Уральського добровольчого танкового корпусу був і боєць-розвідник Георгій СУВОРОВ. Під час розвідки в напрямку Оринина, Кадиєвець та Фридровець бійці встановили місцезнаходження замаскованих німецьких «Тигрів», метою яких було не допустити наші війська далі на захід.

Під час стрілянини Георгій Суворов був важко поранений. Рятуючи товариша, інший солдат на підводі довіз його до Підзамча й залишив у місцевої жительки Віри Митрофанівни Дубінської. Три дні переховувався боєць у ще окупованому фашистами Підзамчу. В місті в цей час тривали жорстокі бої.

Через 25 років під час зустрічі з однополчанами Георгію Михайловичу пригадалося місто, де він провів свою останню розвідку. Він вирішив неодмінно відвідати його й знайти жінку, яка врятувала йому життя.

У Кам’янці-Подільському, на Підзамчі, вчителька місцевої школи Алла Григорівна Федірко зі своїми учнями допомогли Георгію Михайловичу знайти Віру Митрофанівну, яку він називав своєю названою матір’ю.

Георгій Суворов ще двічі приїздив до нашого міста. Уперше 1975 року він зустрічався з названою матір’ю Вірою Митрофанівною, ознайомився з містом своєї останньої розвідки. 1977 року був присутній на відкритті нової середньої школи №16. Ця зустріч стала початком міцної дружби як зі школярами, так і між сім’ями Суворова й Федірків. Тодішні піонери з гордістю носили ім’я «суворовці», листувалися з колишнім розвідником, висилали на його прохання лікарські рослини. Вони навіть пісню створили, яка закінчувалася словами:

…И на танке разведчик Суворов

Вместе с Марковым в город войдет…

На жаль, у 90-ті роки листування припинилося. До речі, ім’я Георгія Суворова можна знайти на сайті «Подвиг народу».

Важко навіть уявити нам сьогодні, що можливі онуки Суворова з Росії, якого врятувала від смерті проста українська жінка, названа матір, стріляють сьогодні в її онуків. Слава Богу, що вони обоє не дожили до теперішнього часу, коли на догоду сильних світу цього гинуть невинні люди.

Георгій Суворов надіслав кам’янчанам документальну розповідь під назвою «Остання розвідка», уривки з якої й пропонуємо читачам.

 СПОГАДИ КОЛИШНЬОГО РОЗВІДНИКА ГЕОРГІЯ МИХАЙЛОВИЧА СУВОРОВА, БІЙЦЯ  УРАЛЬСЬКОГО ДОБРОВОЛЬЧОГО ТАНКОВОГО КОРПУСУ

25 березня 1944 р. на вузловій станції Гусятин рано-вранці нас розбудив старшина Іван Мещеряков: «Всім розвідникам негайно з’явитися в штаб полку в приміщенні вокзалу». Нас зустрів гвардії капітан Осіпов, начальник штабу Пермського полку, який, чітко карбуючи кожне слово, сказав:

– Прискореним темпом у десантному порядку ви повинні увірватися в Кам’янець-Подільський!

Капітан Глібов розвів нас по танках. Я був призначений старшим групи на танк гвардії лейтенанта Героя Радянського Союзу Володимира Маркова, мого доброго знайомого ще з Курської дуги. Команда «По танках!» – і ми зайняли місця на машинах.

Механік гнав машину на граничній швидкості, грасуючи сніг з напіврозмерзлим грунтом.

– Бездоріжжя наш «34» не боїться, – заспокоїв Марков, – ми далеко відірвалися від бригади, і в місті будемо першими.

Знижуючи швидкість, танк виповз на залізничне полотно. Марков скомандував:

– Йдемо на вокзал. Якщо там фашисти, відкрию вогонь з кулемета, можу й з пушки. Будьте готові!

Ми зупинилися біля відчинених дверей вокзалу. Німців нема. Тиша навкруги видається підозрілою. Раптом чую:

– Суворов, негайно до полковника!

Біжу на виклик. Командир мотострілецької бригади Уральського добровольчого танкового корпусу гвардій полковник Герой Радянського Союзу Смирнов, командуючий нашим танковим десантом теж уже на станції. Доповідаю по формі. Чекаю.

– Молодці, пермяки! Командарм Лелюшенко дав наказ атакуваи місто зі всіх сторін. Наше завдання таке: німецькі «Тигри» з Проскурова пішли на південний захід. Есесівська дивізія «Мертва голова» має намір перекрити шлях нашій армії в Західну Європу. Ми не знаємо, де ця дивізія. Треба її знайти. Ти, як досвідчений розвідник, підеш на захід, – і він на карті показав мені маршрут. – Візьми з собою ще одного розвідника – буде легше.

Я зрозумів усе. Другим назвав Бориса Ширинкова.

Березневі ночі в Україні темні, холодні, та для нас ніч на 26 березня була добрим помічником. Ми обійшли місто з півночі, не знаючи ситуації в самому Кам’янці, й пішли ярами, через річку на північ у напрямку Оринина… Ліс… Окрема будівля, мабуть, лісництво. Тривожно в обох на душі. Раптом чуємо фиркання коней. Обережно пробираємося в той бік і бачимо запряженого парою коней воза. Борис шепоче:

– Та це ж Божий дар! Ніч темна, шлях ще не закінчений, та й втомилися вже…

У вранішніх сутінках в’їхали в село (Фридрівці, нині – Залісся Перше, – авт.). Біля крайньої хати побачили чоловічу постать.

– А що, діду, німці у вас є чи нема? – запитую я.

• А хто його знає. Ади тутечки нема, а тамтечки, може, і є, – дід розводить руками й показує на схід, на ліс.

Ми подякували йому, подарували пачку махорки й рушили на схід, до міста. Зліва й справа – одні лише дерева.

– Та це ніби сільський парк відпочинку, – пожартував Борис.

І раптом: «Хальт!». Я оглянувся й побачив біля крайньої хати німецького вартового з автоматом у руках. Часу на роздуми не було. Короткою чергою з автомата змусив замовкнути вартового. На постріли з хат повискакували німці і відкрили по нас вогонь. У ранкових сутінках я добре бачив їхні постаті у білизні й стріляв прицільно (До речі, вже по війні при виїзді з села Залісся Перше (Фридрівці) зліва була висока могила з дубовим стовбом. Місцеві говорили, що там поховано німців. Нині цієї могили немає).

У відповідь на постріли зліва в лісі ми почули, як заревіли двигуни танків. Я чітко бачу обриси двох – «Тигри»! Я їх добре запам’ятав ще з Курської дуги. Танки відкрили по нас кулеметний вогонь. Кулі свистіли поряд. Раптом сильний біль пронизав спину і ліве стегно. Розривною великокаліберною кулею з кулемета «Тигра» мене було важко поранено. Борис гнав коней щосили і нам вдалося відірватися від переслідувань вже під Кадиївцями.

Біля сільського млина стояли люди. Борис сказав їм, що товариша важко поранено і нам треба негайно пробратися до міста. Одна жінка, побачивши мене, скривавленого, метнулася до хати. Ми насторожилися, але чоловіки заспокоїли нас:

– Нічого, хлопці. Вона пішла за «фершалом».

Справді, фельдшер, який хоч і був ветеринаром, перев’язав рану і, нахилившись до самого вуха, шепнув:

– В селі поліцаї, тікайте швидше он туди, яром. Попадете на Підзамче, а там і місто.

Поїхали ми, як вказав нам «фершал». Вже зовсім розвиднілося, коли ми в’їхали в передмістя. У мене знову відкрилася кровотеча. Тож я, відчуваючи слабкість, прийняв рішення:

– Борисе, залиш мене тут. Я заховаюся в якійсь хаті й буду чекати тебе. А ти мчи у місто й передай полковнику, що ми виявили німецькі танки в лісі, під селом Фридрівці. Адже результату нашої розвідки чекають з нетерпінням.

Ми бачили й чули, що в місті ще йдуть жорстокі бої. Мости були в руках ворога, і Борис добирався до своїх все тією ж північною околицею.

Мене прихистила Віра Митрофанівна Дубінська, жителька Підзамча. Спочатку заохала, побачивши мою страшну рану, а потім нагріла води, помила й перев’язала мене. Три дні  я переховувався в цій гостинній хаті. У місті йшли криваві бої. Німці трималися за кожен будинок, за кожен камінь.

На Підзамчі також були німці та поліцаї. Другого дня племінник Віри Митрофанівги Аркадій помітив, що до воріт підходить група німців зі старостою. Хазяйка – де й сила взялася? – відсунула шафу, і я, до крові кусаючи губи від болю, пробрався в куток. Шафа знову стала на своє місце. Я стискав у руці гранату й найбільше боявся, щоб не втратити свідомість і не впасти. Живим даватися їм в руки я не хотів.

На щастя, все обійшлося. Німці заглянули в хату, попросили «млєка». У хазяйки якраз отелилася корова, й у хаті лежало маленьке телятко – березень був холодним. Німці, отримавши глечик молока, пішли, а староста, ніби щось винюхуючи, обдивився по хаті й спитав, чи не чула щось жінка про радянських бійців. Коли Віра Митрофанівна випровадила незваних гостей, заспокоїлася, позачиняла двері, відсунула шафу, я, майже втрачаючи свідомість, побілілими пальцями стискав «лімонку». Господиня обережно довела мене до лавки і я впав, втративши свідомість.

Очуняв я від слів, які ніби пробудили мене:

– Жоро, це я, Борис. Я прийшов за тобою. Місто наше. Ось тут і Володя Марков. Йдемо у бій з твоїми «Тиграми». Сам Лелюшенко на новій машині «ИС» (Йосип Сталін) веде нас у бій. А на табе чекає санітарна підвода, щоб відвезти до шпиталю. Поправляйся скоріше!

Я побажав Борису перемоги. Він таки дійшов до Берліна, війну закінчив у Празі. А мій фронтовий шлях увірвався в цьому невеличкому українському місті, де я провів свою останню розвідку. Могутній гул рідних «ЗИ» заповнював усе навколо. По Орининському шосе танки йшли на захід, знову в бій. А мене, лежачого на животі, візник-санітар віз у корпусний лазарет. Їдемо дорогою між високими сірими мурами. Візник каже, що зараз будуть знамениті Стара фортеця, Турецький міст. Та я бачу лише сіру бруківку та копита коней. Раптом перед очима майнула маленька купка землі. Міна! А кінь вже опукає копито на неї… Вибуху я вже не чув. Це було останнє, що я побачив. Про те, що сталося далі, мені вже розповіли однополчани під час святкування 25-річчя Перемоги. Санітар-візник загинув, коні теж були покалічені, а мене, розіп’ятого на кам’яному мурі із розтрощеною головою, теж вважали мертвим і повезли ховати в братській могилі. На моє щастя, військовий фельдшер, який оглядав загиблих, помітив, що в мене пульсує жилка. Мене відправили в лазарет.

Очуняв я на операційному столі. Місцевий хірург Великанов (його ім’ям названо одну з вулиць міста) щойно видалив з чола над лівим оком осколок протитанкової міни. В очах – темінь. Лікар пояснив, що повернути зір не зможе й мене відправлять доліковуватися, як тільки підлікують рани на голові та стегні.

Санітарний потяг везе мене в Київ. Темрява… Пекучий біль… Стогони поранених. Нарешті й госпіталь. Лікарі поставили страшний для мене діагноз – вічна сліпота. Після двох операцій мені запропонували відправитись у будинок інвалідів. Та доля, мабуть, була прихильною до мене. До Києва з Одеси прибув знаменитий окуліст Володимир Петрович Філатов. Він зробив унікальну навіть для нього операцію: доточив і позв’язував перебиті нерви. Через 15 днів зняли пов’язку – і я побачив світло. А ще через 5 днів я побачив усіх, крім Філатова, який на той час уже повернувся в Одесу.

Далі був цілий рік лікування й реабілітації. Перемогу я зустрів у Пермі. Далі навчався в університеті, працював на залізниці, що дало мені право безкоштовно їздити. Одружився з молоденькою лікаркою, яка рятувала мене в шпиталі, народження доньки…

Зустріч з однополчанами в Москві 1975 року розворушила мою пам’ять. Я зовсім не знав міста, де відбулась моя остання розвідка, де я був двічі важко поранений, де рятували мене від смерті названа матір Віра Дубінська та місцевий хірург Веліканов, де міг залишитися назавжди в братській могилі. За успішну розвідку, під час якої було виявлено німецькі «Тигри», до моєї медалі «За відвагу», яку вручив мені 1943 року маршал К.К. Рокосовський, додався орден Бойового Червоного Прапора (відомості про розвідника Георгія Михайловича Суворова та його вдалу розвідку біля села Фридрівці можна знайти на сайті «Подвиг народу», – авт.). Тож я вирішив пройтися маршрутом моєї останньої розвідки. І ось я в прекрасному, зовсім незнайомому мені Кам’янці-Подільському. Шукаю передмістя, «третю хату скраю» й жінку, що врятувала мене. Вчителька місцевої школи А.Г. Федірко разом зі своїми учнями допомогли мені знайти Віру Митрофанівну Дубінську, цю славну жінку, яка стала мені наваною матір’ю, бо своєї не пам’ятаю, виріс в дитбудинку. Побував на могилах однополчан, вклонився вічному вогню біля пам’ятника Танкістам (це міг бути і мій танк, адже ми з Марковим першими увірвалися в місто). Тоді в моїй пам’яті повністю відновилися важкі спогади останньої розвідки.

Спогади Георгія Суворова

переклала з російської та відредагувала Алла Федірко, учителька-пенсіонерка, дитина війни.