Надія помирає останньою

Непростий шлях випав на долю мешканця Нефедівців Антона Вікентійовича Бернацького, бо ж народився у суворому 1942. Дитя війни, він сповна пізнав і голод, і нужду, й післявоєнну розруху.

А отримавши професію енергетика в Кам’янець-Подільському індустріальному технікумі, розпочав уже цілком самостійне життя у Хмельницькому «Сільськелектро», звідки і був призваний до армійських лав.

Молодого, бравого хлопця узяли до ракетних військ. Сумлінно виконував свій громадянський обов’язок не лише в Союзі, а й на Кубі.

Забігаючи наперед, скажемо, що зі служби Антон Вікентійович повернувся учасником бойових дій, інвалідом війни, хоча це не був фініш, бо в 1960 році ще й закінчив сільськогосподарський інститут. Так що перегорнув нову сторінку, котра принесла немало задоволення й шани, тому що сумлінно трудився в колгоспах району, виховував донечок, які згодом вивчилися на ветеринарних лікарів, й сина – майбутнього будівельника. Дружина віддала роботі на фермі 51 рік, що не могло не позначитися на її здоров’ї.

– Газету виписуємо, – каже Антон Вікентійович, – скільки себе пам’ятаю, без неї день не розпочинаємо. Звикли прочитувати всі матеріали, бо ж цікаво, що нас чекає в недалекому майбутньому, і хотілося б змін на краще…

Наш герой взагалі не звик жалітися, та інколи дуже зачіпають декотрі образливі речі. До прикладу, пенсію свою Антон Вікентійович не може назвати заслуженою, бо ж чиновництво якось примудрилося в документах виправити «Вікентійович» на «Вікторович», і ось пропав кудись і учасник бойових дій, й інвалід війни… Парадокси нашого життя.

А сьогодні подружній парі доводиться одну пенсію витрачати тільки на ліки. – Он, – бідкається Антон Вікентійович, – в одній аптеці 30 пігулок – 700 гривень, а в іншій 60 – за 460 гривень. Як бути з такими ножицями?

І все ж щодня бере в руки газету, щоб довідатися, чи не змінилося на краще щось для тих, хто чесно служив і працював на суспільство.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах