ХУДОЖНИК БЕЗ ІМЕНІ

Насправді ім’я у нього є. Його звати Броніслав Казимирчук. Та коли дивишся на його роботи, мимоволі думаєш: як могло статися, що художник такого обдарування залишився майже невідомим широкому загалу?

Броніслав Йосипович Казимирчук народився 26 червня 1959 року в Городку на Хмельниччині в родині етнічних поляків. З дитинства його життя було пов’язане з мистецтвом. У 1974 році він закінчив художню школу, а згодом – вечірню школу та Кам’янець-Подільське культурно-освітнє училище. Майже все своє трудове життя він присвятив міському Будинку культури, де й досі працює художником-оформлювачем.

Він брав участь у міських, обласних та республіканських виставках, але справжнє визнання так і не прийшло до нього сповна. Можливо тому, що він ніколи не вмів шукати слави. Він просто творив – тихо, наполегливо, самовіддано.

Люди, які працювали поруч із ним, досі згадують його з особливою теплотою. Заслужений працівник освіти України, Почесний краєзнавець Хмельниччини Валентин Ільїнський називає Бориса – саме так його звикли називати друзі – неперевершеним художником і людиною виняткового обдарування.

– Він від природи талант, – згадує Валентин Михайлович. – Попри відсутність академічної художньої освіти, Казимирчук володів рисунком настільки майстерно, що викликав щире захоплення колег. Здається, що він перевершив навіть свого вчителя Збігнєва Гайха…

Ільїнський доклав чимало зусиль, щоб допомогти молодому художникові здобути середню освіту та вступити до культосвітнього училища. Так поруч із талантом з’явилися знання, а поруч зі знаннями – ще більша творча зрілість.

– Шкода, що в мене немає світлини, на якій би ми були разом, – каже пан Валентин. – Пишався б цим завжди.

Броніслав багато читав, захоплювався поезією. Його надихали Борис Пастернак, Омар Хаям. Він умів бачити світ не лише очима художника, а й душею поета. Не випадково деякі його картини народжувалися під впливом літературних образів і рядків улюблених авторів.

Любив він і музику. Особливе місце в його житті займала група “Машина часу”. Якось у відповідь на дружні заклики поспішати й активніше будувати кар’єру, він лише усміхнувся та процитував слова з пісні: “Я все роблю з часом, а значить – вчасно”. У цих словах, мабуть, відобразився і його характер – спокійний, неквапливий, зосереджений на внутрішньому світі більше, ніж на зовнішньому успіхові.

Його дружина Людмила говорить про нього насамперед як про добру і надзвичайно талановиту людину. Саме вона сьогодні з болем і тривогою дивиться на десятки картин, які залишаються в майстерні. Кожна з них – частинка душі художника, частинка його життя, його переживань і мрій.

На жаль, тепер спілкуватися з митцем дуже непросто. Він дедалі більше замикається у власному світі. Хвороба поступово відгородила його від людей, від звичного життя, від активної творчої діяльності. Але вона не змогла знищити головного – його дару.

Картини Броніслава Казимирчука продовжують жити. Вони говорять замість нього. У них збереглися його думки, його тривоги, його захоплення красою світу. Вони несуть ту особливу енергетику, яку неможливо відтворити штучно. Саме тому так важливо, щоб ці роботи не залишалися забутими в майстерні, щоб їх бачили люди, щоб вони знаходили нових поціновувачів і продовжували своє життя.

Талант не зміг подолати хворобу, але й хвороба виявилася безсилою перед справжнім даром. Вона забрала сили, ускладнила життя, віддалила від людей, та не змогла згасити того внутрішнього світла, з якого народжувалося мистецтво. Картини художника сьогодні промовляють до нас мовою кольору, образів і почуттів. У них живуть тепло його серця, сила духу та неповторне бачення світу. Про цей світ та його картини колись неодноразово писала газета “Прапор Жовтня” (тепер “Край Кам’янецький”).

Є люди, чия доля нагадує складну й сумну картину, написану водночас темними й світлими барвами. Таким є і цей художник – людина великого таланту, тонкої душі та непростого життєвого шляху. Художник, чиї полотна заслуговують на життя. Митець, який, можливо, не став знаменитим, але зумів сказати своє щире й талановите слово в мистецтві.

І поки живуть його картини, доти живе й він сам.

Юлія ЛИСКУН.

Поділитися в соціальних мережах