СІМ’Я — НАЙМІЦНІША ЗБРОЯ

Тисячі українських сімей сьогодні розділили не побут, а фронт. Батьки воюють пліч-о-пліч з дітьми, подружжя несуть службу разом або чекають одне одного з ротацій. Війна змінила поняття «сім’я», зробивши її символом стійкості, довіри й жертовності.

У Міжнародний день сім’ї ми розповімо історію тих, хто тримає не лише лінію оборони, а й одне одного.

ПОЧУТТЯ – У ЛИСТАХ

Роман та Ліза знайомі ще зі шкільної парти. Як пригадує дружина, хлопець сподобався їй ще в першому класі:

• Зараз важко повірити, але в дитинстві Рома був ще тим шибеником. І коли він просив у мене списати домашку, мені це було напрочуд приємно. Але кохання прийшло згодом, коли ми проживали у різних містах. Вже на той час я працювала вчителькою в Чернігові, а Рома навчався у Харкові у військовому виші. 

Дехто вважає, що відстань вбиває. Але справжньому коханню відстань не завада. І це власним прикладом доводить подружжя.

• Я був курсантом, тому й розмовляти щодня не було можливості. Тож коли була вільна хвилинка, я писав листи. Не банальні «Привіт, як справи?», а справжні душевні листи. І саме тоді, на відстані, я зрозумів — це моя людина, – з теплотою згадує чоловік.

Єлизавета зізнається, що ці листи й досі зберігає у сімейному архіві. Вони й досі пахнуть коханим і зворушують її не менше, ніж тоді, декілька років тому.

ЯРОСЛАВА – НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ

Бачилися закохані нечасто. Аби мати звільнення, Роман ледь зі шкури не вилазив, аби добре вчитися і не мати «зальотів». Нечасті зустрічі перетворювалися в справжнє свято. Тоді вони й навчилися цінувати кожну мить, проведену разом. Уже коли молодий офіцер розпочав службу на Львівщині, нарешті розпочалося їхнє довгоочікуване спільне життя:

• Ліза саме та жінка, яку мені хочеться берегти. Гарна, розумна, турботлива, красива. І головне — вона моя опора, – каже Роман.
• Рома — такий серйозний, статний, звик, що все має бути чітко, за статутом. Але коли справа дійшла до почуттів та освідчення, то я бачила, як він в голові фрази декілька разів прокручув, все ретельно сплановував. Весілля як такого не було. Розписалися і наступного дня він поїхав у відрядження. Куди і наскільки – не сказав. Уже згодом дізналася, що був на сході та виконував бойові завдання. Мені нічого не розповідав, аби зайвий раз не хвилювалася. Тоді я була вагітна нашою донечкою Ярославою, – пригадує Єлизавета. – Рома дуже добрий тато. Я іноді жартую, що такі мами не завжди бувають, як ти — тато. Він вміє все: і волосся заплести, і на батьківські збори сходити, і уроки зробити, і костюм для виступу підготувати. Навчив Ярославу плавати, кататися на велосипеді, рибалити. Один раз впіймали карася, засмажили одного на двох.

РІДНІ ПЕРЕЖИЛИ СТРАХІТТЯ ОКУПАЦІЇ

Найважчим етапом у сімейному житті, як зізнався Роман, стала повномасштабна війна. Одне з непростих рішень було відправити рідних у безпечне місце, ближче до кордону:

• Важко тоді було з ними прощатися, адже ніхто не знав, що буде далі.

У перші дні вторгнення російські війська зайшли до села під Черніговом, звідки родом подружжя.

• Наші рідні опинилися в окупації, – і досі з хвилюванням згадує Єлизавета. – Цьогоріч моїй бабусі виповниться 98. Вона пережила два голодомори, Другу світову і тепер – цю війну. Окупанти жили в хатах односельчан, техніку ставили у дворах. Світла не було. Села росіяни патрулювали і не дозволяли людям ні ліхтариками світити, ні мобільними телефонами. Одного разу мама залізла на сарай, бо тільки там ловив мобільний. Імовірно, окупанти побачили світло від телефону. Я почула автоматні черги. «Ой, все, доню, йду», – тільки й встигла вимовити мама і зв’язок обірвався. А я це слухала — і не могла нічого вдіяти.

Люди відпускали з прив’язі собак і корів, аби ті могли врятуватися у разі пожежі чи прильоту. Наш старий пес став для батьків провісником обстрілу. Коли він біг в погріб, через декілька хвилин починали стріляти. Він ніби відчував вибухи. Тож потім всі мої рідні бігли в погріб слідом за собакою.

Оскільки через понівечені мости виникли проблеми з логістикою з України, люди опинилися без продуктів. Правда, дещо надходило з росії, але не всі жителі брали ті російські харчі.

• Брат якось каже: «Я сьогодні приніс додому за кофтою буханку хліба». А хліб тоді був на вагу золота. Сестрі пощастило вибратися через гуманітарний коридор і доїхати до Словаччини. Вона мені зателефонувала, розповіла, що зайшла в магазин і відчула запах свіжого хліба. Почала хапати буханець за буханцем. А люди дивилися й не розуміли, навіщо їй стільки.

П’ять тижнів рідні жили в окупації. Жінка не могла спокійно жити, увесь час думала, як долучитися до боротьби, щоб вигнати окупантів. Вона завжди бачила себе в формі — хотіла стати військовою або слідчою. І після чергової розмови з рідними зробила телефонний дзвінок, який змінив все її подальше життя:

• Я подзвонила командиру. Сказала, що хочу робити хоч щось для України та нашої перемоги. Він відповів: «Приходь завтра». Я подзвонила і попередила чоловіка, що ми повертаємося. Відверто, ми й повертатися не мали куди — нашу квартиру ми віддали знайомим, які втекли з Харкова.

Коли Ліза повідомила чоловіка, що вирішила стати військовою, він не відмовляв. Навпаки — підтримав:

• Це був її вибір, а я завжди поруч. Тепер ми обоє в строю.

Маючи за плечима військову кафедру, Єлизавета швидко влилася у військове життя. У перші місяці війни, пригадує, працювали без перебільшення 24/7. Доглядати доньку допомагали знайомі, які жили в їхній квартирі. Ярослава стала наймолодшою першокласницею в класі – у 5 рочків вона пішла до школи.

Єлизавета – капітан. Вона офіцер відділення організації навчального процесу.

Роман – майор. Він – начальник відділення підготовки підрозділів з РХБ захисту:

• РХБ захист — це не просто. Це РХБ розвідка, аерозольне маскування, вогневе ураження противника термобаричними боєприпасами, спеціальна обробка. Усе в комплексі. Я відповідаю за практичну підготовку, – каже військовий, який про бойові завдання говорить стисло. – На завданнях ти не думаєш про себе. Поруч люди, побратими, за яких я хвилююся. А коли вже вийшов і зв’язок з’явився, тоді хочеться одне — написати Лізі. Бо моя родина – це компас, що веде додому.

– Коли чекаєш з війни — це зовсім інша любов. Якщо й була якась образа,  вона зникає одразу, – додає Ліза.

Часто військовий їздить у відрядження. Але доньці про це не кажуть, аби не хвилювати. Для Ярослави — це поїздка в Київ, звідки тато повернеться з бургером із Макдональдсу.

ЩАСТЯ – КОЛИ СІМ’Я РАЗОМ

Найбільше ця родина цінує час разом. У них є свої ритуали: подорожі, улюблені місця і щотижневий день «шкідливої їжі», коли на столі обов’язково є смажена картопелька.

• Зазвичай ми за здорове харчування. Але всі троє обожнюємо смажену картоплю. Тому всі картопляні страви -найулюбленіші, – усміхаючись каже Ліза.

У вихідні, коли військові не на службі (що буває нечасто), вони люблять сідати в автівку, прихопити бутерброди і поїхати за місто:

• Ми відкрили для себе Кам’янеччину, тут є неймовірні краєвиди. А ще обожнюємо Карпати, ліс, нові місця.

Виношує родина плани, які втілять тоді, коли в Україну повернеться мир та спокій:

• Мріємо всі втрьох поїхати у відпустку за кордон. У нас навіть паспорти готові, зробили до війни, але поки там жодної печатки. Хочеться побути разом з сім’єю і знати, що в Україні вже мир.

А ще Ліза хоче повернутися в той сосновий ліс на Кам’янеччині, де вони провели останні мирні вихідні:

• Там особливе повітря. Особливі спогади, які нагадують рідну Чернігівщину. І сосни по-особливому шумлять, як в дитинстві. І найголовніше — там ми були разом. Ще до війни.

Їхнє розуміння Перемоги — не в політичних гаслах. Для них це:

• Коли з українського простору зникне ворожа мова, культура. І коли можна спокійно жити, а не виживати.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».