ДЕРЕВО В ЖИТТІ ТА ПОБУТІ ПОДОЛЯН

Дерево з давніх-давен використовувалось у побуті населення. Подільські річки, проклавши шлях до Дністра в каньйоноподібних долинах, що були багаті на ліс, і серед яких пращури оселялись на мисових виступах.

З плином часу методи використання дерева змінились, бо часті пожежі змусили населення застосовувати камінь, глину та чорнозем, але роль дерева з давніх часів і до середини ХХ ст. закарбувалась у віруваннях, топонімах, народній медицині, пісенній творчості та побуті подолян.

Початок року у наших пращурів розпочинався зі святкування 8 березня – свята Колодія, під час якого молоді дівчата ходили з подвір’я на подвір’я до неодружених хлопців, примовляючи: «Весна – тріска на тріску лізе», та прив’язували їм або їхнім батькам, якщо перші ховались від дівчат, дерев’яні колодки до ніг, аби до іванокупальських днів вони визначились зі судженою, з якою пов’язали б своє життя.

Також свято ознаменовувало початок землеробських робіт, а тому до виходу в поле селяни ладнали весь реманент, який використовували для обробітку землі. На Благовіщення відбувався схід села заможних господарів-чоловіків, які вирішували, хто мав заскородити боронами городи вдів та сиріт, бо вважалось не прийнятним обробляти спершу свої землі.

Віз, підвода, гарба, безтарка або сани, що виготовляли з міцних порід дерев, вважались атрибутом заможності родини. Назва с.Колодіївка свідчить про спеціалізацію більшості чоловічого населення села з виготовлення засобів пересування. Те ж саме стосується і с.Фурманівка, в корені якого є німецький корінь «фура – підвода», хоча пов’язують назву з кам’янецьким воєводою Миколаєм Фурманом, що нібито був його першим власником.

За однією із версій назва с.Кадиївці походить від слова «кадь» – діжка. Можливо, в селі існували ремісники, які майстрували бочки, кадуби, бодні, відра, хлібні діжі, ночви, маслобійки.

Назва с.Рогізна свідчить про майстрів, які із лози плели кошики. За основу брали пагони з дерену, довкола якого обплітали лозу. Цікаво, що денце, яке було зношене, замінювали на нове, тим самим виріб довше служив власниці.

Кожне поселення знаходилось біля лісу, бо він, крім захисту від ворогів, вважався годувальником для людей.

Поселення, що примикали до великих лісових масивів, такі як Абрикосівка, Вільховець, Грабарівка, Грабівці, Дерев’яни, Дубівка, Залісся, Залісці, Заліщики, Летичів, Лісківці, Лісоводи, Левада, Липи, Лясківці, Підлісний-Мукарів, Підлісне, Винна отримали свої назви у різні історичні періоди, в тому числі і містечко Китайгород. За однією із версій, бастіонний чотирикутний замок, що позначений на планах ХVIII століття, був обплетений гнучкими гілками верби або ліщини, що нагадував суцільний форт-габіон.

Проте були і ліси, в яких вирубку забороняли, бо з ХV століття були у власності Домініканського костелу разом із селами Цибулівка та Зюбрівка.

Цей великий Панівецький ліс, довкола якого оселялись селяни у селах Шутнівці, Панівці, Острівчани, Цвіклівці, зберігся у своєму первісному виді завдяки ярам, один із яких селяни іменували Колибаївим, що дало підстави в радянські часи с.Янчинці перейменувати на с.Колибаївка. Нині ліс оголошено заказником «Панівецька дача».

У Жванці та Надністрянських селах побутувала народна пісня «Пливе щука з Кременчуга», яку записав Петро Чуйкевич в альбом Тарасу Шевченку, коли поет, як співробітник тимчасової археографічної комісії, перебував на Поділлі. Головна ідея твору – туга сплавників дерева за дівчатами в період нересту осетрових риб, що на вид були як щука. Дівчата розуміли небезпечну працю своїх залицяльників, і що не кожен з них здолає Ямпільські пороги на Дністрі, а тому не хотіли залишитись вдовами із малолітніми дітьми на руках. Тому й історична назва поселення Плав, від сплаву умільцями-робітниками дерева до Чорного моря, як і Меджибіж – довкола якого з лісів збирали бджолиний мед з дуплянок, які взимку разом із бджолами зберігали в стебниках-погрібах. Самі ж дуплянки робили із стовбура верби, а для міцності стінок, видовбуючи серцевину, робили одразу ж спресування волокон для довгого служіння дуплянок.

До недавнього часу в Кам’янці існували заготівельні пункти з прийому шовкопряду, а сади із шовковиці вкривали схили Медобор, за що містечко Сатанів і отримало назву, в якому з давніх-давен ткали сатин.

Деякі села, такі як Суржа та Суржинці, отримали назви від заліснених, непрохідних глибоких долин річок. В одному із них – «Совий яр», до Першої світової війни знаходилась папірня, яка забезпечувала казенні установи Кам’янця та інші повітові міста папером.

Литовські князі Коріатовичі, коли прийшли на землю Подільську, як описує літопис у 1374 році: «то не був ні один город, ні деревом рублений, а ні каменем будований». З того часу в облаштуванні поселень городники-будівничі, знаючи властивості осики, вбивали, обмотаний вологою ганчіркою, з неї кілок в каміння, чекаючи, поки осика, втягуючи воду, поступово розширятиметься, тим самим розколе камінь. Метод, характерний на Поліссі, ймовірно застосовувався на Поділлі. З осики, завдяки її властивостям, ставили дерев’яні бані, а в відрах з неї тримали банні віники. Щоб не скисла капуста в діжці, ставили колоду з осики. Слід додати, що саме з осики науковці отримали природній аспірин. Очевидно, її властивості перегукуються з народними віруваннями, що саме осикові гілки слід встромляли в паркани, щоб не зайшла нечиста сила у двір, як і осиковий кіл, який був єдиною зброєю живих у боротьбі проти мертвих душ та злих духів.

Липа, крім лікувальних властивостей, мала сакральне значення. Аромати її цвіту символізують райські часи літа, і завдяки властивостям з поглинання вологи, липами обсаджували церкви та костели. Іконостаси, ікони та скульптури святих в інтер’єрах сакральних споруд виготовляли також з липи. Якщо ворог спалював село, церкву чи костел, то селяни ставили новий храм на старому місці, де вже росли липи. Одним із таких прикладів у Кам’янці є дерев’яна Хрестовоздвиженська церква на Карвасарах та храм св. Йосафата (колишній Тринітарський костел), де липа, вбираючи зайву вологу з ґрунту, виконує функцію збереження пам’ятки. Також липу висаджували вздовж брукованих поштових доріг для кращого збереження дорожнього полотна. Головний проспект Кам’янця-Подільського є одним із таких прикладів.

Самі ж храми будували з дуба, сосен, ялини та липи. Під основу ставили міцніші породи дерев, з дощок яких і обшивали стіни. Ґонт робили із шпилькових порід та покривали ним дахи.

Міцні породи дерев використовували в облаштуваннях підсінь, тротуарів вулиць. У господарських приміщеннях, де утримували свійських тварин, підлогу встеляли лише ясеновими дошками. Комори-шпіхліри з граба та бука ставили на підвищених від землі кам’яних фундаментах, щоб пролазив кіт і продував вітер.

Перші парки з декоративними деревами висаджували у двориках монастирів, що уособлювало Едемський сад. Так як старий бульвар на вірменських бастіонах не вміщував усіх охочих, то після зведення Новопланівського мосту у Кам’янці, на схилах каньйону, заклали парк, який наразі неофіційно називається легенями міста.

Важливими в українців були їхні знання про властивості дерев у лікувальних цілях. З кори берези робили взуття, берестяні грамоти та кошики-козуби для збору ягід, а малі та дорослі вживали березовий сік, що насичував з ранньої весни організм вітамінами лісу. Настої з березових бруньок пили для поліпшення роботи нирок, а настої з бруньок тополі пили чоловіки, які мали проблеми з простатою. Жінки сушили цвіт акації, відвари з якої використовували в гігієнічних цілях. У пісні «Ой, на горі два дубки» співається про залицяння козака, який «в батька один син, гуляти хоть би з ким» до дівчини, яка також «цілуватись навчена». Тому відвари з наповненої весняним соком кори дуба рекомендували в антисептичних цілях «донькам мамчиним», які мали полюбовні стосунки з хлопцем. Також встановлено, що трипільці з розтертих плодів дуба – жолудів, пекли своєрідний хліб.

Українці про вишневі сади та гаї склали багато пісень. І хоча сливи в пісенній творчості відсутні, саме за турецького панування сливові сади з’явились на Поділлі. Їх недоспілі ягоди додавали до борщу для кислотності протягом всього літа, а на початку осені ароматний сливовий дим з сушарень встеляв Надністрянські села та Верхнє Побужжя.

Яблуневі сади були мало поширеними, бо кору молодих дерев обгризали зайці, а яблуневий цвіт обсипався під час весняних заморозків. Тому, коли пригощали дітей яблуками, це вважалось знаком заможності та умілого догляду за яблунями. Вираз «яблуко від яблуні не далеко падає» придумали в давні часи саме через складність вирощування яблук, а отже порівнювали дітей з батьками, які вчинками і поведінкою були однакові.

Найбільш поширеними на Поділлі були грушки-дички, про що свідчить назва одного із сіл – Грушка. Невибагливі морозостійкі зерна, на відміну від яблук, завдяки птахам росли майже у кожній садибі. В «Кайдашевій сім′ї» груша є основним деревом сварок. Батько дівчини, яка йшла в прийми, рубав грушу, з якої майстрували скриню й ткацький верстат як придане нареченій, а колядники, виходячи з хати, вигукували наостанок дівицям, які ся їм подобали: «Щоб була солодка, як грушка, і повна, як вареник». Хлопці і дівчата навесні грали у гру «Грушка». Вони брались за руки і йшли помірним кроком, а всередині одна дівчина відтворювала гаївку як садилась, росла, цвіла, достигала груша, і на останок співала: «Ой, вийду я за ворітечка, свою грушу потрясу, потрясу». Тоді підбігали хлопці і дівчата до неї, трясли дівицю, після чого її місце займала інша дівчина. Гра «Грушка», що відтворена у фільмі «Тіні забутих предків», коли довкола покійника всі веселились, є одним з призабутих похоронних обрядів на Поділлі. Він мав допомогти рідним пережити, за підтримки близьких знайомих, важку втрату рідної людини.

Можливо, у кафедральному костелі св. Петра і Павла в дубовому різьбленому бар’єрі, що влаштований у середині ХVІІІ століття, його головна композиція – груша, символізувала зародження життя та смерті людини в очікуванні пришестя Ісуса Христа.

Осінні місяці перегукуються із поступовим переходом дерев до зимової сплячки. У цей період селяни шукали в лісах, крім грибів, ще й гриб-трутовик, який сушили та підпалювали в хатах, аби дим відлякував комарів. Також восени шукали якісні стовбури дерев для виготовлення взимку предметів з дерева.

З 2019 року у НІАЗ «Кам’янець» започаткована фондова збірка «Народно-ужиткове мистецтво», до якої входять вироби з дерева другої половини ХІХ століття – першої половини ХХ століття. Колекція сформована завдяки небайдужим шанувальникам минувшини – Андрія Андруховського, Ольги Юркової, Івана Саранчука, Руслана Романюка, Олександра Рудого, Павла Федоренка, Володимира Федорчака, Юлії Лискун, Олександра Корольова, Миколи Рейди, покійного Констянтина Нарольського та багато інших осіб з сіл Княжпіль, Слобідка-Рихтецька, Баговиця, Довжок, Рихта, Жванець.

Будемо вдячні усім, хто долучиться до подальшого формування колекції.

Науковий співробітник НІАЗ «Кам’янець» Руслан НАГНИБІДА.

 

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а дана публікація містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.