Культурна спадщина міста на сторінках газети «Край Кам’янецький»

Газета «Край Кам’янецький», що святкує свій 95-літній ювілей, стала єдиною україномовною газетою від часу заснування і до нині, на сторінках якої краєзнавці розповідали про історію міста та його пам’ятки, тим самим прагнули не допустити цілковитого знищення поруйнованих будинків та перетворення Кам’янця у типове радянське містечко.

Краєзнавець Андрій Терлецький, будучи викладачем індустріального технікуму, з 1947 року здійснював дописи до газети у рубрику «Вулиці нашого міста». З під його пера вийшло понад 15 повідомлень про вулиці «Старого міста» та «Нового плану».
Ще одним краєзнавцем, що здійснював дописи до газети, був Андрій Паравійчук. Науковий співробітник музею Сергій Шкурко в рубриці «Знайомтесь з рідним містом» в преамбулі писав, що Рада Міністрів постановою від 1967 року передбачила створення у місті історико-архітектурного Заповідника, з метою сталого зростання чисельності туристів. У цій же рубриці протягом 1969-1970 років він опублікував 15 коротких повідомлень на пам’ятки та вулиці міста, а 1974 р. опублікував розлогу статтю про Кам’янецьку фортецю (на той час газета носила назву «Прапор Жовтня»).
Наукові співробітники Заповідника, а саме Ганна Ківільша та Станіслава Папевська публікувались у рубриці «Біографія будинку», яку започаткувала Галина Осетрова. Окремо виходили їх статті про реставровані будинки, площі та вулиці міста, значні споруди, короткі повідомлення про історію житлових кварталів та відомих осіб, що поєднали своє життя із Кам’янцем чи, будучи проїздом, залишили свої спогади та малюнки середньовічних пам’яток. Водночас, в оформленні повідомлень вищезазначених дослідників використовувались малюнки художника Дмитра Брика. Газета також публікувала ліногравюри з місцевими пам’ятками Сергія Кукурузи.
Про музейні експонати Заповідника публікації здійснював головний хранитель фондів Віктор Чорнописький, а про архівні справи – тогочасний архітектор Заповідника Василина Пиріжок.
Після багаторічних досліджень Старого міста, Євгенія Пламеницька у 1977 році опублікувала повідомлення про відродження Нижньої Польської брами. В статті вона зазначила, що реставратори терміново готують робочі креслення і до 23 березня 1978 року, до 50-річчя з дня постанови Раднаркому про оголошення Польської брами складовою Заповідника, планують закінчити на них третю чергу реставраційних робіт.
Іон Винокур, що був керівником міської організації УТОПІК та ініціатором створення Заповідника, на сторінках газети акцентував увагу на проблемах, з якими стикався заповідник в питаннях охорони та використання пам’яток. В одному з дописів він вказував, що керівники підприємств порушували правила орендного користування пам’ятками і пропонував закінчити реставрацію на одних об’єктах та планомірно переходити на інші об’єкти архітектури. Позитивно він оцінював завершену реставрацію у 1980 році будинку Кіріячинського, а також виведення цоколя фундаментів зруйнованої Іоанно-Предтеченської церкви, що зробить можливим огляд пам’ятки туристами. У 1981 році разом із Миколою Петровим, що на той час був старшим лаборантом кафедри, він опублікував в газеті їх спільне повідомлення про археологічні дослідження житла домонгольської доби, яке виявили працівники реставраційної майстерні № 2 інституту «Укрпроектреставрація» при Держбуді УРСР під керівництвом Євгенії Пламеницької.
Станом на 1983 р., як писав Іон Винокур, до міського осередку УТОПІКА входило 37 тис. осіб, а в районі налічувалось 30 тис. осіб, членські внески яких в сумі 1 млн 200 тис. крб було безпосередньо направлено на реставрацію Кам’янецької фортеці – 290 тис. крб, приміщення Руського магістрату – 110 тис. крб., Вірменського торгового дому – 35 тис. крб, а також кошти виділено на реставрацію та відкриття того ж року планетарію у Георгіївській церкві на Польських фільварках.
Серед газетних публікацій є повідомлення першого директора Заповідника Анатолія Басюка про завершення реставрації на пам’ятках та їх використання для потреб в громадських цілях і культурно-просвітницькій роботі, зокрема про відкриття «Картинної галереї». У статті «Голос історії» наступний директор Заповідника Анатолій Качуровський сповістив, що залунав в середині літа 1981 року дзвін годинника Ратуші після заміни чотирикутних циферблатів на круглі та запуску старовинного механізму годинника. Того ж літа широкого розголосу на шпальтах газети набув фільм про Заповідник, що вийшов на Українському телебаченні.

Окремо в газеті велика увага приділялась висвітленню інформації про будівництво туристичних комплексів, будинків відпочинку, а про готель «Смотрич», що відкритий на початку 1986 року, вийшла окрема розлога стаття. Публікувала газета і рекламу закладів громадського харчування, які працювали у відреставрованих пам’ятках.
На одній із пам’яток, а саме у Вірменській дзвіниці, робітники Заповідника виявили скарб у 1985 році, що був захований на глибині понад 1.5 м у дерев’яній бочці. Інформацію про нього опублікувала в обласній газеті «Радянське Поділля» Стефанія Баженова – тогочасний керівник Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника.
Вона перелічила працівників міського відділу внутрішній справ, завдяки яким вдалось повернути народові скарби, що були заховані духовенством Кам’янця-Подільського від спеціально створених більшовиками комісій по передачі церковних цінностей у фонд голодуючим у 20-ті роки ХХ ст.
Окремо в газеті висвітлено свято Подільського фольклору «Подільські вечорниці», що відбулося 6-7 вересня 1986 р., а в наступному році захід був приурочений 925-річчю міста над Смотричем. Того ж 1987 року газета сповіщала про вивіску на східних корпусах Руського магістрату: «Обласний будинок пропаганди пам’яток історії та культури», який складався із кінолекційного залу на 120 місць, науково-методичного кабінету, виставкового залу та інших приміщень.
Та резонансом став круглий стіл, проведений на початку квітня 1987 року, учасники якого критично підійшли до діяльності Заповідника протягом перших 9 років його існування. Колишній директор музею Григорій Хотюн вказував, що дирекція так і не подбала про основу основ – розроблення історико-архітектурного опорного плану. Краєзнавець Андрій Терлецький та художник Борис Негода вказували на порушення користування пам’ятками великими підприємствами. Заступник голови облвиконкому А.Городецька зауважила, що перебування Заповідника на обласному балансі створює серйозні перешкоди і лише підпорядкування його Держбуду, дозволило б збільшити асигнування на реставрацію. Щодо фортечного мосту вона зауважила, що всупереч думці спеціалістів, міст заасфальтували та запустили автобусне сполучення з міста до Підзамча, хоча за рішенням міськвиконкому від 1 жовтня 1982 року проїзд заборонений, крім спецавтотранспорту. Професор Іон Винокур вбачав можливість швидкого відновлення пам’яток у залученні комсомольських організацій, студентських будівельних загонів, бригад безплатної праці спільно із молодими науковцями-істориками.
У 1988 році Василь Фенцур, що лише очолив Заповідник після Віктора Марушевського, у розлогій статті вказував на недобросовісних орендарів та їх небажання переїхати у виробничі корпуси на «Новий план», і зазначав, що замовлення проектної документації на впорядкування заповідної території дозволить конструктивніше підійти до художнього оформлення площ, вулиць та фасадів будинків з метою створення максимально зручних умов для гостей міста. Все це разом, а також відродження народних промислів, дозволило б наповнити сувенірну лавку, яку планувалось відкрити у 1988 році у Старому місті.
Окремо новий керівник вбачав, що відкриття нових посад, а саме археолога, архітектора та мистецтвознавця, дозволить розпочати архітектурно-археологічні дослідження культурного шару території заповідника.
З того часу на державному рівні ставилось питання про надання Заповіднику статусу «Національного», а редакція газети того ж таки 1988 року відкрила нову рубрику «Старе місто: проблеми, вирішення».
Насиченим на події був 1990 рік. В газеті з’являється рубрика «Репресовані пам’ятки», дописи до якої робив на той час студент ІV курсу історичного факультету Андрій Задорожнюк. Також газета публікувала короткі повідомлення про розкопки комплексу споруд Францисканського монастиря, закриття планетарію і передачу Свято-Георгіївського храму віруючим, завершення реставрації Хрестовоздвиженської церкви, консервацію фресок церкви Петра і Павла. В рубриці «Наш рейд» публікували про санітарний стан вулиць Старого міста. Окремо розглядалось питання про заборону вивезення до міста Хмельницького матеріалів обласного архіву, які знаходились у Францисканському костелі. У статті «Про суперечки і реальність», що вийшла 11 липня 1990 року, ініціативна група у складі Й. Равського, А. Васильєва, Г. Хотюна та В. Чесневського, критикуючи колишнього архітектора міста І.Медведовського та на той час головного архітектора А.Ткачука, запропонували будівництво майбутнього будинку культури міста разом з комплексом культурно-освітнього училища в кварталі колишнього консервного заводу, а не схваленого проекту будівництва у кварталі навпроти сучасного центрального корпусу К-ПНУ ім. Івана Огієнка.
Але спекотне літо 1990 року наситило газету повідомленнями з пошуку «Золотої карети» під Турецьким мостом. Підігравала цьому і обласна газета «Радянське Поділля», яка «частувала» своїх читачів резонансною подією. Тому на сторінках «Прапора Жовтня» 11 липня 1990 року Ю. Іванишин, як голова ініціативної групи, від імені В.Поповича та О.Ординця писав, що в позитивних результатах пошуків мали б бути зацікавлені як держава, так і Кам’янець, адже в разі щасливого кінця робіт, кошти у розмірі 75 процентів належатимуть народові та не будуть зайвими для міста.
Підписання 9 серпня 1990 року радянсько-американської угоди з проекту «Еталонне місто» між віце-президентом фірми групи «Вісь» Ет Гетцом, з однієї сторони, та головою міськради Михайлом Аносовим, з іншої сторони, дозволило б вирішити екологічні проблеми, з якими стикнулись мешканці міста під час роботи підприємств-забруднювачів. Також це віяло першими ознаками демократизації у суспільстві та спробою заявити кам’янчанам про себе у світі.
Відхід від «радянськості» відбувся уже наприкінці вересня 1990 року, коли міськрада дослухалась до науково обґрунтованих пропозицій наукових працівників Заповідника – Станіслави Папевської, Галини Осетрової, Ганни Ківільші та голови топонімічної комісії доцента педінституту П. Ткачука, вдалось повернути першим 32 топонімам міста їх старі назви. Проте ректор педінституту Анатолій Копилов, професор Іон Винокур та професор Микола Кукурудзяк у статті «Ще раз про перейменування» від 10 жовтня 1990 року переконували, що нелогічно перейменовувати Радянську площу у Вірменську, на якій була встановлена влада Рад, а вулицю Кармалюка на вулицю Онуфріївську. Окремо йшли дебати у тому ж таки місяці, щодо відновлення історичної міської символіки, про що написала газета в рубриці «Точка зору» у статті «Люби, Боже, правду» та «Про поіменне голосування».
У газеті від 9 жовтня 1990 р. вийшла публікація про інцидент, який трапився напередодні свята «Подільські вечорниці», а саме вивішення на скелі біля Новопланівського мосту синьо-жовтого прапора, який ще на той час не був офіційно затверджений, а на президії міської ради це питання «заблокували». У жовтні 1990 року сколихнула сторінки газети інформація щодо страйку працівників музею, в особі завідувача фондами музею Лариси Кравчук, бібліотекаря музею Валентини Віннюкової, науковців Галини Юркової та Ігоря Данилова, які були проти рішення міськвиконкому від 30.01.1990 р. про відновлення у Кафедральному костелі богослужінь, бо в його службових приміщеннях знаходились 100-тисячні фонди музею. Тому католики, прагнучи порозуміння, перші свої богослужіння провадили у костелі на Нігинському шосе.
До цього всього розпочалось голодування студентів сільськогосподарського інституту, однією із вимог яких було вивішення синьо-жовтого прапора над міськвиконкомом. У заяві оргкомітету з проведення освячення українського національного прапора 4 листопада 1990 року вказувалось, що освячення прапора заплановано на 14.00, після чого має відбутись підняття синьо-жовтого стягу на щоглі біля міської ради.
Перші дні 1991 року ознаменувались підпалом невідомими зловмисниками ґонтового даху Надбрамної башти Нижніх Польських воріт, який здійснили 16 січня.
Досліджуючи наступні публікації 1991 року, наштовхуємось на перше повідомлення газети, що вже виходила під назвою «Край Кам’янецький». Ця замітка хоч і невелика, але має глибинний і символічний зміст. 7 вересня 1991 року газета повідомила, що реставратори завершили роботи по реставрації з покриттям сусальним золотом фігури «Мадонна», що розташована на турецькому мінареті ансамблю Кафедрального костелу, а для огляду фігури у вечірній час спеціалісти мали на меті встановлення підсвічення.
З 1991 року газета «Край Кам’янецький» вступила в нові реалії свого існування, в тому числі і висвітлення подій з охорони, реставрації та використання архітектурних пам’яток міста та краю.

Науковий співробітник НІАЗ «Кам’янець» Руслан НАГНИБІДА.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Поділитися в соціальних мережах