ПІДПІЛЬНІ «АВТОГРАФИ»

Розжитись автографом від знаменитостей, уславлених артистів, музикантів, письменників, спортсменів – то неабияка радість. Є чимало людей різного віку, які, аби одержати його, навіть влаштовують полювання на своїх улюбленців, мають солідні колекції пам’ятних підписів на подарованих книгах, сувенірах та блокнотах.

Я, зізнаюся, теж належу до такої армії любителів полювання. Проходячи армійську службу в підрозділі протиповітряної оборони на аеродромі у місті Бориспіль, часто бачив відомих всьому світу спортсменів колишнього Радянського Союзу, які з нагородами повертались із Олімпійських ігор, інших престижних міжнародних змагань, тож не пропускав нагоди, аби хтось із них поставив свій особистий підпис у прохально підставленому блокноті. Залишили його бігуни Володимир Куц, Петро Болотніков, гімнасти Борис Шахлін, Лариса Латиніна, важкоатлет Юрій Власов.

Продовжував збирати автографи і після служби у ЗСУ. У Хмельницькому я був учасником наради молодих літераторів Поділля, де у редакції газети зустрівся з поетом Павлом Тичиною. Він поставив свій дарчий підпис на поетичній збірці. Це фото було надруковане у періодичному виданні й досі зберігається у моєму сімейному фотоальбомі.

У цьому ж альбомі знайшли своє почесне місце і фотосвітлини, на яких зафіксовані обличчя письменниці Ірини Вільде, дружини Андрія Малишка Наталії Забіли, композитора Олександра Білаша під час проведення днів культури у Кам’янці-Подільському, незабутня зустріч творчого колективу газети «Край Кам’янецький» з Президентом Кучмою. Також фото, на якому відображено момент вручення мені літературної премії імені байкаря Микити Годованця, котрий благословив Бориса Уроду на продовження традицій Леоніда Глібова, Остапа Вишні та інших гумористів і сатириків старшого покоління, інтерв’ю після вручення мені відзнаки Кам’янець-Подільської районної ради «За заслуги», дарче фото знаменитої співачки, гордості України Софії Ротару, супергіпнотизера Вольфа Мессінга…

Приємно, дуже приємно збирати та колекціонувати такі автографи і документи. А як бути з автографами не офіційними, а підпільними, не доброзичливими, а підлими, ядовитими, котрі, на превеликий жаль, плодяться у нашому реальному, повсякденному житті?

А пишуть їх анонімники. Звичайно ж, не особи дитячого чи підліткового віку. А старші, грамотніші, яких хлібом не годуй, а дай можливість насолити ближньому, по-чорному скомпроментувати чесну й порядну людину.

Такі «автографи» буйним цвітом процвітають на дошках об’яв та оголошень, на автобусних зупинках, у під’їздах житлових будинків. З них усі можуть довідатись, що Манька – професійна шльондра і торгує своїм тілом, сусід Кіндрат – злодюга, його родич Гнат – зрадник і колаборант, який за доляри продався окупантам з московії та «русскому миру», а професор Миршавський здобув звання доктора наук, бо знав, кому в столицю роками возити провізію до святкового столу, пам’ятаючи правило – «Задарма тато маму не цілує».

Такі та подібні «автографи» можна побачити на власні очі і в Кам’янці-Подільському. Дійшло до того, що пишуть їх зловмисники не лише на парканах, а й на державних об’єктах.

Пам’ятаєте, у якому гарному місці, поруч із парком, збудовано приміщення міської санепідстанції? Ця будівля була окрасою вулиці Тараса Шевченка.

Нині ж, якби покійні працівники її Юліан Мисько, Олександр Тарасенко, Віктор Сидоренко та інші встали та подивились на рідний дім, то б жахнулись. Справжня розвалюха з облупленою штукатуркою, вікна і стіни розмальовані білою, чорною, зеленою, червоною фарбами, написами, які пишуть хулігани та варвари на тинах і парканах. Із відомих трьох та більше букв. І муляють вони очі перехожих, пасажирів автобусу №2, який курсує за маршрутом «Руські фільварки – мікрорайон «Жовтневий», приїжджим туристам та гостям міста. Вже давно. Відколи міська епідстанція перестала виконувати свої функції і перебазувалась в інше місце, поряд із районною лікарнею.

Дивлячись на ці «шедеври», дивуються і обурюються:

– Дожились до ручки.

– Розперезались нахабні писаки.

– Невже нікому навести порядок? Куди дивиться дільничний інспектор місцевої поліції, міське керівництво?

– Та за такі «автографи» варто винних до кримінальної відповідальності притягти, карати з усією суворістю наших законів.

– А винні у цьому батьки, сім’ї, що живуть поруч. Це плоди виховання молоді, дітей. Бо як відомо, яблуко від яблуні далеко не падає.

– Маємо те, що маємо.

Приміщення колишньої міськепідемстанції не єдиний об’єкт, де любителі позбиткуватись над своїми ближніми, залишають мстиві «автографи». З’явились вони і на колишньому будинку міської прокуратури, що у центрі міста, поруч із висотною будівлею «Карандаш». На двоповерховому будинку із загратованими вікнами, але дірявими, вибитими шибками, біля вхідних і наглухо зачинених дверей «красується» загадковий напис чорною фарбою: «Чувик, это не ночник». Напевне – це натяк, що то не нічліжка для бомжів?

Таке ж безхозне, вкрай занедбане і приміщення кафе «Вогник», яке належало міськвійськторгу. Колись тут варили смачні страви, пригощали відвідувачів кавою, іншими напоями.

Минулося. Бо тут замість привітних вогників, які запрошували любителів весело, у компанії відпочити, тепер лякають загратовані вікна. А хтось із гострословів написав крейдою на вікні: «Забігайлівка (супер). Для охочих пісь-пісь».

Щоправда, той глузливий «автограф» висів недовго. Хтось із високосвідомих і морально підкованих громадян його стер. І хтозна, який новий «автограф» утне зловмисник на нетверезу голову, аби мати привід посміятися. Знай, мовляв, наших, пусте місце порожнім не буває.

Від підпільних «автографів», коли пройдешся древнім містом над Смотричем, аж рябить. По проспекту Грушевського, на металевому паркані, яким огороджений комбінат хлібопродуктів, по вулиці Пушкінській, на інших вулицях.

Одні, читаючи їх, обурюються, докірливо хитають головою, інші безнадійно махають рукою:

– Придурки – примурки, що з них безмозглих узяти.

Як сказав би наш колишній президент з прізвищем на букву «Я»: «Бєспрєдєл твориться і процвітаєт. А кто виноват? И как с ним бороться?».

І сумно, і гірко… Але факт є фактом. Як сказав би інший президент із прізвищем на «К»: «Маємо те, що маємо».

Борис УРОДА.