МАЄМО ЛАНЦЮЖОК РУК, ДОБРОЇ ВОЛІ ТА БАЖАННЯ
Колись, у самому кінці дев’яностих – час непростий, Любов Миколаївна ЮРЧУК змушена була їхати на заробітки до Італії. Отож, якось перебуваючи на околиці містечка, де працювала, побачила вдалечині фантастичну картину – високу гору, освітлену вогнями.
– Що це? – здивувалася.
– А це Сан-Маріно, – відповідали їй, – республіка в центрі Італії.
І раптом їй так захотілося потрапити в ту казку, доторкнутися до того дива, роздивитися ближче оту стежину-серпантин, яка вела на вершину, сяючу, як новорічна ялинка… Мрія жінки збулася, і вона таки дісталася тієї місцини, звісно, не підозрюючи тоді, що доля зв’яже її не на одне десятиліття з прекрасними громадянами цієї мініатюрної держави.
Якщо чесно, Любов Миколаївна дуже не хотіла, щоби ми розповідали про її волонтерський внесок у суворі реалії війни в Україні. Та це було би несправедливо не тільки в плані свідомого замовчування активної позиції нашої землячки, а ще й тому, що в зв’язку з цим йдеться про її співпрацю із щирими друзями із Сан-Маріно, які одразу відгукнулися, зголосившись допомагати країні, котра у надзвичайно важкій боротьбі з агресором відстоює свою незалежність, а зрештою і право на життя.
– У моєму випадку, – розмірковує моя співбесідниця, – ні я, ні моя родина не шукали спеціально чим допомогти, а все якось органічно витікало з тих подій, які відбулися з 24 лютого.
Напередодні зять із донькою, які мешкають у Києві, мали вже виїжджати додому – до столиці. Та на ранок двадцять четвертого чомусь затрималися.
– Передумали? – здивувалася Любов Миколаївна.
– Ні, мамо, війна почалася… – зажурено відказали діти.
А далі все закрутилося само по собі. Поблизу військові облаштовували блок-пости, копали траншеї, тож зяті (жінка має двох доньок) заходилися збирати для них гарячий обід, воду, інструменти, які могли б знадобитися воякам. У гуртожитку Подільського державного університету, де трудиться Любов Миколаївна, взялися облаштовувати кімнати для студентів зі сходу, а відтак треба було подбати і про значний запас продуктів для них. Пізніше один із зятів організував у будинку своєї померлої бабусі прихисток для одинадцяти переселенців з Маріуполя та інших міст країни. Сестра Любові Миколаївни згуртувала жителів невеличкого села для збору молока, яєць, які аж ніяк не були б зайвими для переселенців. Один із зятів возив продукти для біженців, адже вони оселилися навіть у церкві «Вістка миру», що на Довжку. Тож родина розшукувала, збирала матраци, постільну білизну, одяг, адже багато хто (особливо 17-річні студенти) приїхали з благенькими рюкзачками і в тому, що було на них.
З перших днів міжнародна громадська організація «Наша спадщина» невтомно доставляла необхідні вантажі, тож сім’я Любові Миколаївни – християни-баптисти – не могла стояти осторонь, так що на себе вистачало стільки часу, скільки потрібно на короткий, неспокійний сон, перекус на бігу та прання найнеобхіднішого.
Героїні нарису доводилося приборкувати задавнену гіпертонію купою справ, у котрих помічниками були й обидвоє онуків-школярів. Донька виставляла у фейсбуці перелік життєво необхідних речей для тих, хто тікав від війни, на придбання котрих звичайні люди перераховували кошти.
«Пам’ятаю, – посміхається Любов Миколаївна, – як на свято ми приготували кожному студенту-переселенцю пасочку, щоби відчули суть, гостинність й турботу справжньої України, адже в декого з них батьки проживали в квазіутвореннях, так званих ЛНР чи ДНР».
Та паралельно з цією роботою буквально з перших днів вторгнення ерефії на чужу територію народився новий спільний проект завдяки давній дружбі Любові Миколаївни з синьйорою Марінеллою із Сан-Маріно. Узагалі ця країна, котра налічує трохи більше 30 тисяч мешканців (у Кам’янці їх близько 100 тисяч) і займає площу 61 квадратний кілометр, після 24 лютого була включена росією до списку «ворогів», адже маючи невеликі ресурси, взялася допомагати Україні, вражена стійкістю й мужністю її народу.
«Що у Вас трапилося, Любо? – зателефонувала 72-річна синьйора Марінелла, а почувши сумну оповідь, одразу перейшла до діла: «Чим можемо допомогти?».
І вже незабаром буси звідтіля доправляли спальні мішки (витримують -30оС ) для військових, до кожного з котрих була прив’язана блакитно-жовта стрічка, продукти для переселенців. А далі пішли спеціальні ліжка для хворих, візочки для інвалідів, ліки, санітарно-гігієнічні засоби…
Коли Марінелла дізналася, що є потреба в сітках, негайно вирушила до рибних портів на Адріатичному узбережжі, знайшла склади уживаних сіток, умовила господарів віддати їх безкоштовно. Вологі сітки українки, що проживають там, сушили, аби можна було їх розрізати для формування рулонів. Водії безкоштовно перевозили і рулони тканин, і фарбу, і ще багато чого…
Наразі Любов Миколаївна не може про це говорити без сліз: «Друзі пізнаються у біді».
На основі цих сіток виплітають маскування волонтери в «Розмаї», в міському будинку культури, в Шустівцях, а десять тонн водоемульсіонки поїхали в Ірпінь (там йде відбудова житла), потрапив гуманітарний вантаж і до Орининської ТГ (для тимчасово переселених осіб) та ін.
Хто ж ця дивовижна жінка – Марінелла із Сан-Маріно?
Чудовий, талановитий майстер-перукар після передчасної смерті онкохворого чоловіка, котрого вона до останнього дня сподівалася вилікувати, могла легко впасти в депресію, якби не сказала собі: «Я маю щось робити для інших, адже вони живі. А скільки знедолених, тих, хто за межею бідності чекають на мою допомогу! Я мушу подбати про них!». А відтак синьйора Марінелла приєдналась до волонтерської організації San Marino «Carita Senza Confini» («Милосердя без кордонів», очільниця сеньйора Рита), котра надає допомогу нужденним у різних куточках світу, скажімо, південно-східній Азії, на Балканах… Брала участь у гуманітарній місії й в Африці, де була шокована злиденним життям.
Любов Миколаївну Марінелла називає своєю сестрою, тож розповідала відверто про те, що бачила. «Уявляєш, Любо, – ділилася, – ми їхали туди з переповненим вантажем бусом, а поверталися додому в порожньому автомобілі напівроздягнені, бо ще й віддали свої особисті речі. Неможливо залишатися спокійними, коли до тебе горнеться голодна, виснажена, практично гола дитинка, сподіваючись, що ти їй обов’язково допоможеш…».
– Як, – запитує Любов Миколаївна, – не захоплюватися такою людиною? Мешканцями Сан-Маріно – чесними, небайдужими, милосердними? Там у кожному магазині є корзини для пожертв. Влада тамтешня дозволила родинам українських заробітчанок приїхати сюди, щоби перечекати війну. Якусь жінку з дітьми, як розповідали мені, прихистили просто в одній з кімнат церкви. Священик познайомив парафіян із гостею з України, і коли вона повернулася зі служби до нового житла, там уже було все необхідне, а на діток чекали навіть велосипеди.
Безкоштовне навчання, лікування для біженців – це нормально для Сан-Маріно. Про таке забути неможливо. І це щастя, коли маємо такий ланцюжок рук, доброї волі та бажання.
Сьогодні ми говоримо з Любов’ю Миколаївною Юрчук не лише про потужний волонтерських рух в державі, про те, як єднає він людей і наближає до омріяної Перемоги, а й про зміни, котрі конче мають відбутися у нашому суспільстві після війни, бо без них неможливий якісний поступ уперед.
Хоча приклад наших закордонних друзів уже й нині, безумовно, сприяє необхідному переродженню.
Завтра розпочнеться новий день, у котрому українська спільнота здобуватиме своє право на свободу в різний спосіб, кожний на своєму місці, а в далекому Сан-Маріно плануються нові поїздки з гуманітарним вантажем (між іншим і до Туреччини, що постраждала від жахливого землетрусу), що є таким звичним для кожного, хто називає себе людиною.
Колись Любов Миколаївна була вражена чарівною красою гори, що випромінювала світло навколо, а нині віднайшла його в душах людей, що живуть біля підніжжя Титано (назва гори). І хіба це не чудо? А втім, як уважають тепер уже не тільки її друзі з Найяснішої республіки Сан-Маріно (офіційна назва держави), це норма для цивілізованого світу.
Лариса МАСЛОВА.