НИЗЬКИЙ УКЛІН ВАМ, НАШІ ЛЮБІ МАТУСІ

4 лютого 2023 року родини корінних кам’янчан – Марковських і Веретянових, відзначили 100-річчя від дня народження найрідніших людей – наших мам, бабусь, прабабусь, двох сестер-близнюків: Веретянової (Сіліної) Тамари Борисівни та Марковської (Сіліної) Лариси Борисівни.

Відколи себе пам’ятаємо – вони наші перші наставники. Ще малими ми бігли до них зі своїми дитячими проблемами, відкривали їм свої душі, бо в материнському серці  завжди знайдуться слова втіхи, найкраща порада. Любі наші, ви найдорожчі в цілому світі, і неможливо підібрати слів подяки, любові та безмежної поваги до вас. Адже саме ви завжди були єдиними з нашими батьками Марковським Павлом Павловичем і Веретяновим Іваном Йосиповичем щодо нашого виховання: підбадьорювали, допомагали, підтримували словом і ділом. Ви завжди вірили в нас і вимогливо вчили нас бути наполегливими, чесними, принциповими, порядними і самостійними у досягненні мети.

Лариса Борисівна МАРКОВСЬКА все своє свідоме життя присвятила творчій, натхненій праці педагога в ім’я Батьківщини, справі навчання та виховання дітей, підростаючого покоління, молоді.

Куди б її не направляли, володіючи безмежною працьовитістю, глибокими теоретичними і практичними знаннями методики викладання програмних предметів, будучи цілеспрямованим, принциповим педагогом і керівником, Лариса Борисівна зуміла досягти високого рівня професіоналізму і значних результатів у своїй справі, яку любила і якій віддала більшу частину свого життя. Саме цим вона заслужила глибоку повагу оточуючих та їх добру пам’ять.

У своїх спогадах педагог, вихователь, хлібороб, активний громадський діяч, кавалер ордена «Знак Пошани», депутат Кам’янець-Подільської районної ради, голова районної організації ветеранів України, Почесний громадянин Кам’янець-Подільського району, Почесний ветеран України, член Національної спілки журналістів України Малик Антон Іванович (1938-2017 рр.) писав: «Пам’ять про Марковську Ларису Борисівну – Святу Українську Мадонну, милу, чарівну Жінку, порядну, творчу, шляхетну Людину, Великого Педагога-новатора – величезна книга. Кожен дотик до цієї книги, як народної пам’яті, є надзвичайно важливим, повчальним і відповідальним актом становлення людської особистості».

Вся трудова діяльність, майже 40 років, Лариси Борисівни – це етапи сходження на педагогічний Олімп. За багаторічну, плідну, сумлінну, творчу працю з виховання підростаючого покоління, розвитку і вдосконалення системи народної освіти району, міста і держави Відмінник народної освіти УРСР Марковська Лариса Борисівна була нагороджена державними нагородами та відзнаками регіонального рівня.

Тамара Борисівна ВЕРЕТЯНОВА присвятила все своє свідоме життя творчій, натхненій праці в ім’я Батьківщини, справі навчання та виховання дітей. Куди б не направляли її чоловіка, військового лікаря-терапевта, а це Німеччина, Латвія, Китайська Народна республіка, Україна, вона завжди була опорою та підтримкою для нього та берегинею сім’ї.

У період проходження служби її чоловіка, кандидата медичних наук, Заслуженого лікаря Латвії, головного терапевта Прикарпатського військового округу (1967-1980 рр.) Івана Йосиповича Веретянова, володіючи глибокими знаннями фінансиста-бухгалтера, Тамара Борисівна працює бухгалтером Львівського вищого військово-політичного училища (нині Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного).

Завдяки працьовитості та професіоналізму, Тамара Борисівна зуміла досягти значних результатів у своїй справі, користувалась заслуженою глибокою повагою серед колег, друзів, членів родини та оточуючих її людей.

Життя цих двох мужніх, дивовижно добрих і порядних сестер, ще з шестирічного віку складалось дуже нелегко. 16 жовтня 1929 року був репресований їх батько – Сілін Борис Георгійович. Останнє сімейне фото, зроблене у липні 1929 року (за три місяці до арешту Бориса Георгійовича), за неймовірно важких умов зберегла його дружина Зінаїда Гервасіївна.

15 вересня 1936 року Борис Георгійович Сілін помер у Темніковському виправно-трудовому таборі ГУЛаг НКВС СРСР. Про це сестри дізнались вже у 70-ті роки. Місце його поховання невідоме. За наполегливими зверненнями Лариси Борисівни притягнення до кримінальної відповідальності Сіліна Бориса Георгійовича визнано необґрунтованим, справу припинено за відсутністю складу злочину, в червні 1989 року його реабілітовано.

Вони ще в дитячому віці пізнали гіркоту переселенців, дітей ворога народу. В зв’язку з чим навчання проходили у школах сіл Рихта, Китайгород, Голосків Кам’янець-Подільського району. У день їх випускного вечора, 22 червня 1941 року, розпочалась Друга світова війна, яка принесла нашому народу, як і Сіліним Ларисі та Тамарі, багато горя та життєвих випробувань. Та й повоєнні роки були нелегкими. Однак сестри вистояли, піклувались про матір Харжевську Зінаїду Гервасіївну – видатного педагога, відмінника народної освіти, яка навчила їх мудрості, бути порядними та чесними, самовіддано любити свою Батьківщину.

Лариса і Тамара прожили все своє життя на підґрунті взаємопідтримки та взаємодопомоги, безмежно любили та поважали одна одну. Народивши доньок, вони нарекли їх на честь улюбленої сестри: Тамара назвала свою доньку Ларисою, а Лариса – Тамарою.

Лариса Борисівна Марковська та Тамара Борисівна Веретянова були дуже добрими, порядними, чесними, самовідданими людьми, Людьми з великої літери. Вони були надзвичайно люблячими, турботливими доньками, дружинами, мамами, тітоньками для нас, племінників, бабусями, прабабусями. Вони по собі залишили гарний слід – найкращі, теплі спогади своїх друзів, колег, а головне – великі, міцні родини.

У день 100-річчя від дня народження Марковської Лариси Борисівни та Веретянової Тамари Борисівни ми, нині живі члени родів Веретянових і Марковських – діти, онуки, правнуки, колеги в пам’ять про них всі як один кажемо: «Ріднесенькі наші! Ми пам’ятаємо вас, дуже сумуємо без вас… Нам повсякчас вас не вистачає. Хай земля вам буде пухом, а вічна пам’ять про вас буде жити в наших серцях.

Вам, наші рідні, є чим пишатися там, далеко: діти ваші виросли досить розумними, освіченими, порядними людьми! У вас вже дорослі онуки, й правнуки дорослішають на очах.

Чи вдалося нам, дітям, успадкувати хоча б частину ваших високих моральних якостей: доброти, терпіння і терпимості, щирого бажання допомагати тим, хто потребує уваги; любові та здібності прощати? Але про це, можливо, колись подумають наші діти.

Низький уклін вам, рідні, та вічна пам’ять!».

Павло МАРКОВСЬКИЙ,

Почесний ветеран України.