ЗДІЙНЯЛИСЯ РАЗОМ ДО САМОГО НЕБА
Вони закохалися ще за шкільною партою. І ніяк не уявляли життя один без одного. З того часу молоде подружжя Андрія та Марини ТВЕРДОХЛІБІВ завжди крокувало разом. Вони були дві половинки цілого, що зветься Вірністю. Мабуть, десь на небесах розпорядилася доля так, що на світ вони теж з’явилися майже одночасно: Марина – 14, а Андрій – 15 листопада 1989 року. І на небеса пішли разом, вірніше, з різницею в один день…
Андрій Твердохліб боронив кордони рідної країни ще з 2016 року, коли підписав контракт із ЗСУ. Змінивши мирну професію на місцевому заводі на військовий однострій. Повномасштабне вторгнення русні зустрів зі своїми побратимами під Києвом, далі були не менш гарячі точки. І як би важко не було, у коротких телефонних розмовах з рідними, друзями Андрій завжди всіх підбадьорював: «Не журіться, прорвемося», «Будемо жити. З нами правда, за нами Перемога!», «Все добре! Всіх люблю».
«Рідні, коли закінчувався контракт в Андрія, – пригадує двоюрідна сестра Олена, – просили більше його не продовжувати, залишатися вдома, адже він був єдиним у батьків, та й у його сім’ї зростало дві неповнолітні (7 та 4 рочки) донечки, які потребували батьківської любові. Та Андрій наполягав на своєму: «Не можу бути осторонь. Як мені спатиметься, коли знаю, що там, на передовій, хлопцям гаряче. Там й мені спокійніше, впевнений, що ви тут в безпеці».
Андрій завжди відзначався своєю щирістю, добротою, товариськістю. Він ніколи ні в кого не просив про допомогу, натомість сам завжди поспішав допомогти: чи вчинком, чи словом. Умів дати слушну пораду, підтримати. Можна сказати, був «своїм психотерапевтом», душею компанії. А ще чудовим батьком, надійною опорою у сім’ї.
За декілька днів до загибелі, пригадує Олена, Андрій приїжджав додому в короткотермінову відпустку після госпіталю, оскільки лежав там з пораненням. Вони з Мариною майже не розлучалися. Ніби відчували, що ця зустріч буде останньою.
Так і сталося. Ще зранку, 21 грудня Андрій Твердохліб розмовляв зі своїм батьком Миколою, який теж нині воює на фронті. Цього ж дня мужнього воїна не стало – підірвався на міні під Куп’янськом, що на Харківщині. А вже на другий день не стало і його Марини. Серце коханої не могло змиритися із втратою, і її душа полетіла назустріч коханому.
– Я люблю тебе понад усе, бо я однолюб.
– І я…
Ангелами піднялися у нічне небо, залишивши шелест крил, – вони не можуть одне без одного! Як і лебеді, які не витримують смерті коханих і кидаються вниз із висоти, склавши крила.
Тепер вони з небес будуть опікуватися своїми батьками, донечками, приходитимуть до них у снах, нашіптуватимуть їм колискові, пеститимуть легеньким вітерцем їхні щічки.
Серце рветься на шматки, що через клятих московитів, осиротілі діти дивитимуться на світ не по-дитячому сумними очима. Вони очікуватимуть на новорічний подарунок в яскравій обгортці під ялинкою, який дбайливо б поклала матуся. Мріятимуть про теплу, лагідну татусеву долоню, яка вивела б їх із лабіринту самотності.
За понівечені долі, за забране дитинство, за неспокійну старість ворогу все ж доведеться відповісти як перед людським судом, так і перед небесним. Розплата неминуча! Все буде Україна!
Надія ЄРМЕНЧУК.
Автор:
admin
